Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться вже ніяких фізичних ударів
Олег Ольжич, український поет, політичний діяч, археолог, очолював культурно-освітню референтуру ПУН (1937)

Про міф-прикриття...

або Хто насправді винен у здачі Криму
2 березня, 2018 - 14:01

Україна нині вступає в смугу сумних річниць: чотири роки з моменту початку окупації Криму, з моменту проведення псевдореферендуму на півострові тощо. На ці річниці треба якось реагувати, ось і реагуємо в міру своїх знань, розуму і відповідальності. На телеканалі «Прямий» у Євгена Кисельова такий собі політолог Віктор Таран викладав свою версію кримських подій 2014 року. На його думку, наша мила влада стала жертвою «масової зради» в Криму. Як присягався фігурант від політології, він сам особисто був присутній при віддаванні наказів військовим у Криму, а у відповідь нібито лунало: «Ми вас не чуємо, у нас поганий зв’язок». Так, усе-таки докотилося наше начальство: віддавати найважливіші державні накази секретного характеру військовим у присутності якогось політолога з вулиці. Змилосердився б політолог Таран над нашою владою і не дискредитував би її остаточно. Ну, на легковагові ствердження цього завсідника телеканалів я міг би й не реагувати. На жаль, його слова про «масову зраду» в Криму підхопила і присутня в студії відома журналістка Олена Яхно, з якою автора пов’язують добрі стосунки як із колегою ще з часів її роботи в газеті «День». Але тут доречно пригадати фразу, приписувану Аристотелю: «Amicus Plato sed magis amica veritas» — «Платон мені друг, але істина ще більше друг». Отже, в ім’я істини. У Криму на 2014 рік проживало приблизно 2,3 мільйона населення. Скільки з них повинно було вчинити акт зради України, щоб говорити про масові прояви такого роду? 100 тисяч, 300, 500, 1 мільйон? На псевдореферендум з’явилися, за даними Меджлісу кримськотатарського народу (а кримськотатарські лідери завжди були добре поінформовані про все те, що відбувається на півострові), приблизно 34% жителів, які мають право голосу. Майже така сама за цифрами інформація цілий день провисіла на сайті уповноваженого з прав людини при президенті Російської Федерації, потім її оперативно прибрали.

Це збігається з результатами багатьох соціологічних опитувань упродовж більш ніж 20 років. А результати такі: кількість прихильників приєднання Криму до Росії становила саме ці 30—34%. Отже, решта дотримувалася іншої точки зору. І ще цікавий факт: лідером проросійських настроїв у Криму була партія пана Аксьонова (нині призначеного Кремлем головним кримським начальником) «Російська єдність» (потім «Російський блок»), але  вона чомусь на всіх виборах ніколи не набирала більше 3% голосів.

Можливо, на Олену Яхно справив враження масовий мітинг у Севастополі на самому початку російської інтервенції? Але більшість його учасників становили військовослужбовці Чорноморського флоту Росії, які переодягнулися в цивільний одяг, члени їхніх сімей і донські, кубанські та інші російські козаки, які вже встигли масово понаїхати. На тому мітингу мером Севастополя «обрали» громадянина Російської Федерації, пана Чалого... За такою самою схемою 1940 року проводили «соціалістичні революції» в Литві, Латвії й Естонії, тільки в ті часи соромитися можна було ще менше.

Що ж до військових України в Криму, то тут  ситуація  така: 30% справді перейшли на службу до збройних сил Росії, ще близько 30% пішли на материкову Україну, а приблизно 40% пішли в запас і відставку, демобілізувалися, надивившись на повний параліч та імпотенцію київського керівництва. Нічого, окрім «тримаєтеся», упродовж місяця в Криму з Києва не чули. Як триматися, скільки триматися, з якою метою триматися? Ніхто нічого не пояснював, чітких завдань не ставив. Тепер, рятуючи свою «філейну частину» від відповідальності, ті, хто здавав Крим, кажуть: «А навіщо нашим військовим потрібні були накази? Є ж Статут, там сказано, коли і як говориться, як реагувати у разі нападу на військову частину, на пост тощо. Але «зелені чоловічки» в Криму на українські частини і військові містечка не нападали, вони їх звідусіль оточували і блокували. А коли оточили і заблокували все (під акомпанемент київського «тримайтеся»!), чинити опір було вже неможливо і безглуздо.

А тепер «герої» здачі Криму скаржаться на американського Обаму, який їм нібито заборонив захищати півострів, на «масову зраду» й інші обставини. Краще б розповіли, що в цей самий час творилося у високих кабінетах. Олена Яхно хвалила Одесу, яка не здалася. Але в Одесі не було російських військ, а якби вони там з’явилися... Як би все склалося тоді?

Турчинов, даючи свідчення в суді у справі Януковича, визнав, що йому особисто телефонував глава російської Держдуми Наришкін (найближчий соратник Путіна, виходець зі спецслужб) і погрожував, що в разі опору в Криму буде висаджено російський десант у центрі Києва, і всі винні в Криму будуть притягнені до відповідальності. І, о диво! Українського опору в Криму справді не було. Турчинов послухався Наришкіна? Чому в.о. Президента не виконав закон про оборону і не запровадив воєнний стан? Це було не його правом, а його обов’язком. Паралельно на засіданні РНБО, не підтримавши ідею воєнного стану, вся (!) київська, вся українська «еліта» фактично капітулювала, продемонструвавши небажання і неготовність захищати країну. Вони вміють ділити портфелі, перенаправляти фінансові потоки, вирішувати свої «питання», а захищати Україну — ні. Не вміють і не хочуть.

А Юлія Тимошенко відчайдушно закликала не чинити опір, схилити голову перед агресором — «щоб жоден танк не вийшов із «казарм» (це її уявлення про армійські реалії). А «великий російський демократ» і колишній радник Путіна Андрій Ілларіонов невпинно лякав незлічимими російськими полчищами на українському кордоні, стратегічними бомбардувальниками, які ось-ось завдадуть удару по українських містах. Російська спецоперація щодо залякування, придушення волі українського керівництва до опору пройшла вдало, судячи з поведінки Турчинова, Яценюка, Парубія й різних інших Пашинських. А нардеп Андрій Сенченко розповів, що в ті дні, коли ще було можна щось зробити в Криму, один із тих, хто прийшов до влади на крові героїв Небесної Сотні, заблокував роботу парламенту й уряду, відмовляючись співпрацювати всією своєю фракцією, допоки всі його люди не отримають посади по всій вертикалі від району до Кабміну. Ось такий рівень державної зрілості... Година «Х» показала повну нікчемність цих любителів владних повноважень без всякої відповідальності. Дивлячись на цих діячів і їхню безславну кримську кампанію, мимоволі згадуєш слова з листа князя Курбського (одного з перших російських дисидентів-неповерненців, який утік із Московії до Великого князівства Литовського) цареві-деспоту Івану Грозному: «...вместо славы ратной стыдом упиваешься: ибо нет доброго царствования без добрых вельмож, и несметное войско без  искусного полководца есть стадо овец, разгоняемое шумом ветра и падением древесных листьев. Ласкатели не синклиты, и карлы, увечные духом, не суть воеводы». А східна мудрість говорить: «Стадо баранів на чолі з левом завжди переможе стадо левів на чолі з бараном».

Щоб приховати ці всі неприємні факти, і було створено міф-прикриття тієї зради, яка в лютому-березні 2014 року сталася на Печерських пагорбах Києва, коли не було зроблено нічого, щоб хоча б спробувати відбити Крим. На суді у справі Януковича екс-начальник Генштабу, генерал Замана спростував вигадки «не було армії». Була. Не було влади, сміливої, рішучої, патріотичної української влади. А чи є вона у нас зараз?

Армію і флот на півдні від Перекопу кинули напризволяще, залишивши без керівництва, здали і все населення АРК і Севастополя, а тепер, щоб якось замаскувати скоєне, вигадують легенди про «масову зраду» тих, кого віддали на наругу іноземній державі...

На жаль, політика офіційного Києва в Криму всі роки незалежності України була, м’яко кажучи, неправильною. Наведу лише один приклад. За часів президента Ющенка і міністра оборони Єханурова українські ВМС вирішили відзначити знаменну подію — 90-річчя підняття на щоглах кораблів Чорноморського флоту українських прапорів. Це сталося за часів Української держави гетьмана Скоропадського. Гетьман однозначно і рішуче визнав Крим українським (на відміну від Центральної Ради, яка ніяк не могла визначитися з цим питанням) і діяв відповідно. І ось 2008 року в Севастополі спробували встановити на Графській пристані меморіальну дошку. На українських моряків напали проросійські бойовики, побили, дошку розбили кувалдами, уламки вивезли в бухту і втопили в морі. Жодного бойовика не було притягнено до відповідальності. Ба більше, всі вони за цю акцію отримали ордени і медалі Російської Федерації... А український (!!!) військовий прокурор у званні генерал-майора юстиції винними у всьому визнав... українців. Місто Севастополь отримало урок, предметний і наочний: Україна своїх не захищає і захищати не буде. Втім, був і інший урок, який, на жаль, за Кучми і Ющенка не отримав продовження і розвитку. Коли в 90-ті в Криму починався промосковський заколот псевдопрезидента Криму Мєшкова, ніякої «масової зради» чомусь не було, чиновники виконували свої обов’язки, а кожен солдат знав свій маневр. Заколот було придушено швидко й ефективно.

А чому? А тому що тоді на півострові була тверда і рішуча українська влада в особі генерала Євгена Марчука, який, як справжній державний діяч, брав на себе відповідальність. А 2014 року людей такого рівня в українському керівництві не знайшлося...

 

Ігор ЛОСЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments