Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

Про розуміння бекграунду

Ірина ГЕРАЩЕНКО: Якось моя колега Оля Герасим’юк, читаючи лекцію на другому курсі Інституту журналістики, зачепила тему Гонгадзе. У відповідь майбутні журналісти ніяково запитали, хто він такий...
16 грудня, 2011 - 00:00
13 ГРУДНЯ ПІД БУДІВЛЕЮ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ ЗІБРАЛИСЯ ЯК ПРИХИЛЬНИКИ ЕКС-ПРЕМ’ЄР-МІНІСТРА, ТАК І ТІ, КОМУ НЕБАЙДУЖА СИТУАЦІЯ В СУСПІЛЬСТВІ. НАПРИКЛАД, САМЕ ТОМУ ДО ЗАЛИ ЗАСІДАННЯ ПРИЙШЛА НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ ІРИНА ГЕРАЩЕНКО. ТАКІ ГОСТРОПОЛІТИЧНІ СЮЖЕТИ НАБЛИЖУЮТЬ ДО РЕАЛІЙ І РОЗУМІННЯ, ЩО БЕЗЗАКОННЯ ВІДБУВАЄТЬСЯ НЕ ДЕСЬ ДАЛЕКО, НЕ ВІДМЕЖОВАНЕ ВІД НАС ЕКРАНОМ ТЕЛЕВІЗОРА / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Події останніх кількох місяців в Україні цілком справедливо можна назвати випробуванням для українських політиків на стійкість та позицію. Лише за останній тиждень відбулися чергові слухання у справі Юлії Тимошенко в Апеляційному суді, а Печерський суд визнав порушення кримінальної справи проти Леоніда Кучми безпідставним (див. «День» № 229 від 15 грудня 2011 року). На жаль, незважаючи на критику, що лунала від журналістів та опозиції в бік екс-президента й суду, який розглядав його справу, обурених рішенням на Печерських пагорбах голосів поки майже не чути.

Але під Апеляційним судом, де розглядали справу Юлії Тимошенко, фотокореспондент «Дня» зафіксував цікавий момент: Ірина Геращенко пробивається крізь натовп до зали засідання. Оскільки цього політика не зобов’язувала прийти партійна належність, та й в особливих симпатіях до лідера БЮТ вона не була поміченою, нас зацікавило, що все ж змусило пані Ірину прийти. Саме це фото стало нагодою запросити Ірину Геращенко до редакції «Дня» і поспілкуватися з нею про поточний момент, сьогоднішній інформаційний простір, а також про те, чому щодо Європи ми на інформаційній периферії.

— Учора (розмова відбувалася 14 грудня. — Ред.) під час слухання справи Тимошенко ви прийшли до Апеляційного суду. До цього кроку вас не зобов’язували партійні відносини, і ви не були помічені в особливій симпатії до лідера БЮТ. Чому ви вважали за потрібне прийти?

— Я один раз була у приймальні прем’єра Тимошенко. Це було вже після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах, коли Юлія Володимирівна запросила депутатів від НУ-НС, щоб поговорити про майбутнє. У нас були зауваження до її діяльності як прем’єра та до діяльності міністра Юрія Луценка, і ми їх озвучували. На жаль, «помаранчева» команда справді робила помилки, які стали причиною поразки на президентських виборах 2010 року. Але коли ми бачимо невиправдано жорстоку помсту політикові, за яким стоять мільйони громадян, абсолютно середньовічне ставлення до жінки, для мене це є ознакою ставлення системи й до «маленької людини» в Україні. Мені здається, що сьогодні кожен, у кого є совість, мораль, зобов’язаний відреагувати на цей процес. Тому я вважаю за необхідне для себе бути в суді.

Я також буваю на судових засіданнях щодо справи Юрія Луценка. Ми провідували його в Лук’янівському СІЗО (коли діставали дозвіл). Так само я просто морально хочу підтримати Тимошенко, оскільки переконана: якщо високопосадовець робить політичні помилки, то несе за це політичну відповідальність — програє вибори. Більше того, в оцінці цих судів, гадаю, існує не так поділ на владу й опозицію, як поділ на «чорне» та «біле». 99 % представників Партії регіонів, з якими я спілкуюся, шоковані тим, що відбувається. Вони ще не готові говорити про це публічно, але розуміння ситуації приходить. Вони починають усвідомлювати, що така помста й таке ставлення після чужих може доганяти своїх. Дуже важливо, щоб ми разом зупинили цей абсурд.

— За останній рік в Україні було розпочато дві резонансні справи (так звана справа Кучми і процес проти Юлії Тимошенко), результати яких — є таке відчуття — вплинуть на подальший хід української історії. Сьогодні Печерський суд визнав, що кримінальну справу проти Кучми порушили безпідставно. Як ви оцінюєте це рішення? До речі, Олексій Подольський днями сказав — якщо Французька революція починалася із захоплення Бастилії, то українська може початися з того, що зруйнують дощенту Печерський суд...

— Печерський суд заслужив уже чимало народних епітетів — і печерний, і безпросвітний. Він уже став елементом фольклору. Але я б не говорила про справу Кучми, а все-таки — про справу Гонгадзе. Своєї позиції щодо цієї справи я не змінюю з 2000 року, коли страшна звістка про зникнення, а потім і загибель нашого колеги вразила журналістів і українське суспільство. Почувши плівки Мельниченка, я була шокована тим, що в першому кабінеті країни може звучати лексика рівня не державних діячів, а радше прорабів на будівництві. Але при цьому я все-таки хочу знати відповідь: чи це були аморальні емоційні висловлювання, які хтось писав і під які могли потім спланувати злочин, чи в першому кабінеті справді віддавалися подібні накази? В те, що там «накручували» президента, я вірю. Та й самі по собі ці розмови, лексика — вони вже є неприпустимими для перших осіб держави. Для мене є величезним питанням роль майора Мельниченка в цій історії: чи міг він, здійснюючи ці записи, убезпечити нашого колегу від розправи? Чи не є він інспірованим у цей сценарій? Уся ця історія відкинула Україну назад у сенсі європейських перспектив. Країна знову опинилася в задушливих обіймах Росії, й ця міжнародна ізоляція дорого нам коштувала.

Можна вітати будь-яку спробу провести чесне, неупереджене розслідування справи Гонгадзе, тому що вона справді є лакмусовим папірцем для українського суспільства, правосуддя, влади. Але сьогодні є дуже багато запитань до прозорості цього процесу. Коли в парламенті працювала Тимчасова комісія з розслідування фактів цензури, родина Гонгадзе зверталася через адвоката Валентину Теличенко зі скаргами на правопорушення в судовому процесі, який відбувався в таємному режимі. Чому? Юристи говорять, що там не так багато сторінок із грифом «секретно». Немає жодної підстави засекречувати цей процес. Ці та багато інших речей змушують говорити: розгляд справи Гонгадзе не є прозорим.

— У всякому разі, саме десятиліття Кучми призвело до багатьох «отруйних» процесів у країні. У покаранні винних у справі Гонгадзе, яка, так чи інакше, стосується екс-президента, багато хто вбачав шанс на очищення суспільства. Як із цієї точки зору слід оцінювати рішення Печерського суду? І якщо все-таки говорити про журналістику, то дуже багато медійників виступали проти Кучми. Як зрозуміти те, що сьогодні, коли справу призупинено, всі мовчать?

— Моя колега Оля Герасим’юк розповідала мені, що одного разу, коли вона читала лекцію на другому курсі Інституту журналістики й зачепила тему Гонгадзе, майбутні журналісти ніяково запитали, хто він такий... Насправді минуло не так багато часу. І якщо майбутні журналісти нічого не знають про найрезонанснішу в Україні справу...

Фактично ж справа Гонгадзе великою мірою каталізувала формування сильної й потужної опозиції в Україні. Після цієї історії знадобилося ще три роки, щоб опозиція згуртувалася навколо ідеї зміни влади. Тому для журналіста дуже важливо знати передісторію.

Нещодавно громадські рухи представляли кампанію «Чесно»: неурядовий сектор планує до наступних парламентських виборів вивчити біографії кандидатів у депутати й дати оцінку, чи можуть ці люди взагалі представляти опозицію. Це теж елемент розуміння бекграунду. Під час кампанії також прозвучало запитання від колег-медійників, чи має журналіст відстоювати громадянську позицію, чи його місія, передусім, контролювати владу й опозицію й бути відстороненим? Абсолютно очевидно, що хто б ти був — політик, журналіст, лікар, вчитель, студент, — передусім ти громадянин України, і твоя громадянська позиція є дуже важливою.

Під час слухань під Апеляційним судом збирається насправді дуже незначна кількість прихильників Юлії Тимошенко. Це — драма величезної партії, яка у своїх лавах нараховує начебто сотні тисяч людей. Але коли настав час Х, і лідер цієї партії потрапила в біду, з’ясувалося, що не так багато з партійців готові висловити принципову позицію. Безумовно, на мою думку, більшість українців бентежить те, що відбувається в Україні. Але вони поки що віддають перевагу розмовам у Facebook, на кухні, із сусідами.

Якщо говорити про громадянську позицію, то останні вибори в Росії, які начебто мали бути спокійними і передбачуваними, показали, що там народжується громадянське суспільство. Журналісти та прості громадяни масово зафіксували випадки фальсифікацій і«викинули» їх в Інтернет, продемонструвавши, що навіть в умовах неволі народжуються вільні люди, як мудро зауважила та сама Оля Герасим’юк.

— Події, які ми спостерігаємо сьогодні в Росії, багато в чому стали можливими завдяки роботі частини російських журналістів, які залишалися чесними. А хто в Україні виховуватиме громадян із таким інформаційним простором?

— Більшість українських журналістів не проаналізували професійно події в Росії. Недостатній рівень професіоналізму, провінційність і жовтизна — серйозні проблеми української журналістики. І, знову ж таки, нерозуміння бекграунду. Зараз з’являються різні заяви стосовно ціни на газ: скільки він буде коштувати, як тривають переговори. А де ж дешевий газ, про який на всіх каналах кричала наша влада після ратифікаціі продовження терміну дислокації Чорноморського флоту РФ у Криму? Але ніхто не хоче в цих темах розбиратися, згадувати ту «ратифікацію», коли опозицію жорстоко побили у ВР за чужий флот, а не за дешевий газ, якого щось не видно. Звісно, журналістам набагато легше передавати інформацію, хто що обіцяє і хто що сказав, без передісторіі й аналізу. Легше взяти цифру й викинути її в народ. Оце й є здебільшого українська журналістика. Тому передусім потрібно змінювати підходи до освіти журналістів. Не може бути в країні 74 факультети журналістики — там немає кому викладати. А потім випускникам факультетів немає де працювати. В українській журналістиці відчувається відсутність серйозної школи. Звісно, є школа «Дня», можливо, ще кількох медіа, втім, ці видання не можуть виконувати роботу за всіх. У Росії, попри те, що там керована демократія, є школа журналістики навіть з точки зору жанровості, уваги до мови. Ще одна проблема — в нас журналістика залишається «віковою професією». Чомусь думають: якщо після 30 років ти ще залишаєшся в журналістиці, а не потрапив до прес-служби чи не перейшов у піар, — ти майже невдаха.

— Коли ви були президентом УНІАН, виступили проти того, щоб українці дивилися на європейські процеси очима іноземців. Водночас ви очолюєте Комітет з питань євроінтеграційного забезпечення інформаційних процесів. Днями в програмі «Портрети з Сергієм Дорофеєвим» Леонід Макарович Кравчук сказав, що європейці ніколи глибоко не розуміли того, що відбувається на пострадянському просторі. Як ви думаєте, причина в тому, що їм бракує інформації, чи Європа ніколи по-справжньому не намагалася заглибитися в усі ці речі?

— Наша розмова відбувається напередодні саміту Україна — ЄС. Усі притомні українці покладають величезні сподівання на цю подію. Робота над угодою про асоціацію тривала чотири роки, її розпочала ще попередня урядова команда, продовжує нинішня влада, тому парафування та підписання цієї угоди мало б стати спільним успіхом усієї країни. Але чи багато професіональних матеріалів на євроінтеграційну тематику з’являється сьогодні в медіа? У нас журналістів-міжнародників можна порахувати на пальцях однієї руки. Відповідно, суспільство отримує дуже однобоку інформацію про те, що таке Європейський Союз. Зосереджуючись на економічних стандартах, українці не беруть до уваги, що Європа — це, передусім, повага до прав людини, принципи свободи слова. На жаль, ми досі маємо тільки кілька корпунктів українських телеканалів у Європі. До речі, жоден наш телеканал не має представництва в Брюсселі. Це ненормально для країни, яка своєю стратегічною метою проголосила євроінтеграцію, тому що така ситуація теж залишає Україну на інформаційній периферії. Я це питання порушую вже дуже давно. Мені здається, що українська інформаційна державна політика потребує серйозної реформи. Якщо говорити про те, якими очима дивиться на нас Європа, то заради справедливості треба сказати, що час від часу європейці демонструють подвійні стандарти відносно України. Наприклад, Румунія чи Болгарія, які вже стали членами ЄС, на момент їхнього прийняття до євроспільноти принаймні економічно не були більш готові до інтеграції, ніж Україна сьогодні. На європейську політику відносно України значною мірою впливає Росія. Але, з іншого боку, Україна сама підкидає євроскептикам аргументи, що її не слід приймати до ЄС через наявність політичних арештантів, вибіркове правосуддя, проблеми зі свободою слова.

Інтерес до України в Європі є. Звісно, важливо, щоб європейські журналісти, які ведуть українську тематику, глибше розбиралися в нашій ситуації. І багато хто з них, до речі, докладає до цього зусиль. Зверніть увагу, що представники ЄС під час візитів в Україну завжди зустрічаються і з владою, і з опозицією. Але тут важлива також позиція української сторони. Я належу до тих, хто вважає, що ми не маємо права чорнити Україну в Європі. У нас є серйозні внутрішні питання, які ми маємо вирішувати самотужки, зокрема, й проблему вибіркового правосуддя. Зрозуміло, що ми не можемо приховувати існуючі проблеми, але слід більше зусиль докладати до їхнього вирішення в діалозі «влада — опозиція». А зовні треба відстоювати стратегічні інтереси країни.

— Зважаючи на суперечливі події, про які ми говорили, чи можна все-таки сподіватися, що Україні вдасться зберегти свій рух в європейському напрямі?

— Це буде один із найскладніших самітів Україна — ЄС. Але я залишаюся єврооптимістом. Гадаю, за ці кілька днів потрібно докласти максимальну кількість зусиль, щоб угода про асоціацію була парафована до кінця року. Далі включиться непростий, тривалий період підписання угоди, її ратифікації національними парламентами, але головне, що Україна припинить хитатися на роздоріжжі між Європейським і Митним союзом.

Вікторія СКУБА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments