Путин і диво

У своїй промові на урочистій церемонії, присвяченій Дню Перемоги, Путін привітав лідерів десяти держав — колишніх радянських республік, а також глав Абхазії та Південної Осетії, які не були за часів СРСР союзними республіками, а нині весь світ вважає їх частиною Грузії, а путінська Росія — самостійними державами. Своє особливе ставлення до України і Грузії Путін підкреслив тим, що привітав не глав цих держав, а народи цих країн. Путінський прес-секретар Пєсков пояснив, що Путін не привітав Порошенка, оскільки йому не подобається те, що відбувається на Донбасі. Щодо Грузії пояснень не було, ймовірно, Путіну в цій країні теж щось не подобається.

На відміну від Путіна, президент Білорусі Олександр Лукашенко сам, без помічників, пояснив, що йому не подобається в поведінці керівництва Росії. У своєму виступі 9 травня він заявив, що «тепер доводиться боротися з приватизацією перемоги» і додав, що «весь радянський народ зробив внесок у перемогу, і ділити її недоречно».

Побєдобєсіє, що стало однією зі стержневих ідей у риториці Путіна і його інформаційної обслуги, яке наростає з кожним роком, поступово стало дратувати все більшу кількість людей у світі. Приватизація перемоги, про яку справедливо сказав Олександр Лукашенко, здійснена Путіним триразово. По-перше, путінські ЗМІ вже не соромлячись заявляють, що СРСР виграв війну практично одноосібно, а воював він «проти цілої Європи». Це брехня номер один. Друга брехня — у фактичному приписуванні Росії того, що було зроблено країною, яка називалася СРСР.

Є й третій аспект приватизації перемоги над нацизмом. Путін узурпує спадщину цієї перемоги, він і його ЗМІ привласнюють собі право від імені цієї перемоги, від імені всіх загиблих судити сьогоднішні держави, оголошуючи їх «спадкоємцями нацизму». В першу чергу це стосується України і країн Балтії.

З десятків мільйонів жертв Другої світової Путін створив собі піраміду, стоячи на вершині якої, він намагається приватизувати пам’ять про жертви війни. У свідомості росіян всі ці маніпуляції виробляють жахливі руйнування. Приспів пісні: «А в чистом поле система «Град», за нами Путин и Сталинград», який спочатку багатьма сприймався на межі пародії і художньої провокації, сьогодні цілком може розглядатися як виразник масових настроїв. Для того щоб «пристебнути» Путіна до перемоги, російський офіціоз виробив двоходовку. По-перше, за допомогою кіно і ток-шоу перемога була персоніфікована, тобто головним переможцем було оголошено Сталіна. На це працювали кілька років усі шоу Соловйова і його колег. Другим кроком Путін постає як реінкарнація Сталіна, тільки без витрат, пов’язаних з репресіями.

Так, за допомогою багатолітньої масової софістики велика перемога над нацизмом «переповзає» спочатку з коаліції країн-переможниць на одну країну — СРСР, потім на її частину — на Росію, потім на одну людину — на Сталіна, ну а вже потім на його авторитарного наступника — Путіна.

Для організаційного оформлення цього «фокуса» путінські ілюзіоністи останніми роками призначають інавгурацію Путіна на день, який безпосередньо передує 9 травня. Так було 2012 року, так стало і в нинішньому, 2018-му. Інавгурація плавно за день перетікає в день перемоги, стає одним святом з єдиним головним героєм.

У всій цій історії є невелика проблема. За 18 років перебування при владі «герой» не зробив жодних помітних подвигів, ані значних злодіянь, які завжди можна видати за подвиги. Спроби пред’явити у вигляді подвигів анексію Криму, війну на Донбасі і участь у геноциді сирійського народу звучать непереконливо. Зробити з Порошенка Гітлера теж не виходить — фактура не та. На превеликий жаль, розчарування телевізійних яструбів Путіна явно не збирається починати справжню велику війну, в якій загине хоча б мільйон росіян, що дало б шанс на створення справжнього культу. Доводиться ліпити з того, що є.

Після інавгурації путінський культ ліпили з чергового травневого указу, в якому Путін наказав російській економіці увійти до п’ятірки найбільших економік світу, бідності велів скоротитися удвічі, а тривалість життя росіян, навпаки, зрости до 78 років.

З дисципліною в російській економіці явні проблеми. 1999 року Путін, йдучи на вибори, наказав їй наздогнати Португалію за рівнем ВВП на душу населення. Здавалося б, Португалія не Німеччина і не Швеція, а бідна країна «старої» Європи, чого б її нашій економіці не наздогнати? Не наздогнала. Щодо входження до п’ятірки найбільших економік світу Путін наказував кілька разів. Не слухається російська економіка. Щоправда, тепер у Путіна абсолютно новий і дуже перспективний прем’єр, Дмитро Медведєв. І абсолютно унікальний віце-прем’єр — Мутко. Людина, яка привела російський спорт у стан тотальної ізоляції і найбільшої ганьби в історії, нині стала головною в Росії по регіонах і будівництву.

Однак Путін і цього разу зробить всі ці економічні подвиги. Як він це зробить, детально пояснили Соловйов і його «експерти» в програмі «Вечер» від 7.05.2018. Одне з найкращих пояснень технології цього подвигу дав «економіст» з Вищої школи економіки, Олег Матвейчев. Він пояснив, що в Росії т.з. чорна економіка становить 40% ВВП. В жодній з провідних економік світу нічого схожого не існує. І ось якщо врахувати «чорну економіку», то Росія вже входить до п’ятірки провідних країн світу. Вважаю, що «економіст» Матвейчев русофобським чином занизив досягнення Росії у сфері «чорної економіки». Упевнений, якщо правильно порахувати всі суми «откатов», «распилов», поборів та інших хабарів, то Росія має шанс вийти і на перше місце.

Але, можливо, найкраще пояснення, як Росія виконає травневий указ Путіна, дав режисер Сергій Кургінян. «Русь народилася дивом, існувала тисячоліття дивом і сьогодні може врятуватися дивом!», — повідомив Кургінян досить незвичним для себе спокійним голосом, після чого включив звичайну істерику і пустив піну з рота. «Якщо подовжуватиметься те, що зараз є, не буде нічого!», — волав Кургінян. — «Нам потрібне диво, альтернативою буде — нічого!».

Диво Росії, справді, необхідне. Тільки не у сфері економіки. Найбільш необхідне диво може статися, якщо в Росії в недалекій перспективі зміниться влада, а Путін і його поплічники постануть перед судом. Історія показує, що для реалізації подібного «дива» потрібні чималі зусилля як усередині країни, так і за її межами.