Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Що записано в книгу життя

Побачив світ ще один Щоденник видатного українця — письменника Івана Чендея
4 лютого, 2022 - 10:38

Нерядова подія. Іван Чендей — у ряду найвизначніших майстрів вітчизняної літератури. Автор романів «Птахи полишають гнізда» і «Скрип колиски», повісті «Іван», новели «Березневий сніг», співавтор сценарію кіношедевру, фільму «Тіні забутих предків» заслужив на довічну й вічну повагу українців. Цьогоріч, до речі, у травні — столітній ювілей письменника...

«Я ЗНОВУ НАПЛАКАВСЯ ОД РАДОСТІ...»

На Закарпатті, де народився і де минуло все життя Івана Чендея, відбудеться літературно-мистецький фестиваль, у центрі якого образ великого письменника. Так, власне, і називається: Чендей-фест. Заснований Міжнародним благодійним фондом імені самого письменника, підтриманий Українським культурним фондом та низкою інших інституцій.

За тим усім стоїть родина. Так часто буває — коли інші чинники, інші інституції не спрацьовують. Дочка — Марія Чендей-Трещак, філологиня, вчителька, та її чоловік, лікар Іван Трещак, є не просто людьми напрочуд пам’ятливими, а й дієвими. Чендей-фест — це вони. Видання творів письменника — це теж вони. Закономірно, і два перших томи Щоденника (Ужгород, Рік-У, 2021) — так само. Упорядником щоденникових записів є Марія Чендей-Трещак. Третій том очікується вже цього, ювілейного року.

Щоденник... Українські інтелектуали далеко не завжди довірялись цьому жанру. Бо ж завтра у тебе буде трус, обшук, і твої найодвертіші, найінтимніші думки і судження поставлять проти тебе самого — яко ворогів твоїх найлихіших. Відтак поява у середині 1960-х щоденників Олександра Довженка мала такий резонанс і справила такий вплив на свідомість вітчизняних інтелектуалів. Вразили відвертість і громадянська сміливість в оцінці багатьох суспільних явищ. Явищ, які тривають і досі — не в останню чергу тому, що градус аналітичної одваги у нашому інтелектуальному середовищі все ще дає підстави для песимізму.

Отож берімося читати «Щоденник» Чендея. Людини не тільки високоталановитої, а й відважної, аналітичної, самокритичної — як щодо самого себе, так і свого народу, який безмежно любив...

У житті письменника було чимало драм і навіть трагедій. Одна з найстрашніших — загибель сина Мирослава, у січні 1968-го. А потім сталось диво, у грудні того ж року дружина народила дочку, яку нарекли Марією.

«Коли народжується життя,— записав Чендей 19 грудня,— воно нам каже виразно і про смерть, про муку і біль... Я знову наплакався од радості, що життя прийшло, але в тому плачі моєму були і сльози од втрати Мирослава. Бо коли я дивився на донечку Марічку, коли я сидів на стільці у лікарні, я думав про уплинулі літа і про літо 47-го року. Про те саме літо і про той самий день, як я забрався в палату до немовлят і в сповитку уперше побачив свого сина Мирослава. І я думав про чорний ранок січня 68-го року, коли мене ввели до операційного залу й я уздрів того ж сина Мирослава мертвим [...] Од тої муки я ніколи не звільнюся, бо чую, що до мене в житті вона пробралась дужче у серце за радості усі»

Та радість перемагає сумніви. Звертався до крихітної дочки: «Я буду нікчемним старцем, коли ти розквітнеш. Твій квіт мені принесе радість і смуток — радість життя молодого, смуток згасання осені й налягаючої холодної зими... І, може, це мені теж велено Долею, певно це теж прописано мені в книзі життя»

«В ПЕКЛО? ТАК БОДАЙ УЖЕ НА КОНІ, А НЕ НА СВИНІ!»

То був 1968-й. Справді, з журбою радість... Чендей перераховує події, що стались упродовж року: смерть сина, прихід до роботи у Закарпатському відділенні Спілки письменників, публікація у московському журналі «Дружба народов» роману «Птахи полишають гнізда» (у ті часи публікація у столичному часописі кваліфікувалась як індульгенція, як «списання гріхів», принаймні часткове)... Далі і зовсім фантастика — «Птахи...» у тій же Москві, у «Роман-газете», тиражем у 2 мільйони 100 тисяч (нині подібні наклади навіть приснитись не можуть). Вихід книги «Березневий сніг», з «Іваном», «Луною блакитного овиду» та іншими творами... І — народження дочки, як фінал року.

Здавалось би, життя налагоджується. Та ба, українському письменникові не варто впадати у стан ілюзійних видив. Щоденник Чендея є хронікою наступних випробувань. 1969-й почався з проробок-нагінок повісті «Іван» на спілчанському пленумі у Спілці.

А далі — далі «заварюється каша довкола «Березневого снігу». Заварюють її владні мужі, люди з канцелярій». Сьогодні це виглядає комедією, але тоді письменникові було не до сміху: у його рідному селі Дубове (це Тячівський район на Закарпатті) провели збори у парторганізації, а ще у двох школах, де твір земляка було піддано нищівній критиці. Деяких земляків таки змусили висловити свою негацію — за відомим у радянські часи принципом «не читав, та думку маю».

Кумедь була і в тому, що дехто з землячків і землячок таки щось читав і відтак вносив «істотні правки» в «Івана» — «доводячи, що Каламар (тобто Фіцай) любаску не до шафи замикав і ховав, коли дружина напала, а до бочки. В бочці любаска, небога», мало не задушилася» (запис від 28 лютого 1969 р.).

Це не у сталінські часи відбувалося, а в самому кінці 1960-х, коли хрущовська Відлига вже скінчилась і пішов-поїхав процес повернення старих правил гри. Ті правила передбачали нещадну кару письменникові за одну лишень підозру у «нєпочтільності» до високого начальства чи так само «високих» ідей урочистого прямування у світлу комуністичну будущину. Олеся Гончара за роман «Собор» дехто з членів псевдоукраїнського і глибокопартєйного Політбюро пропонував навіть заарештувати («чтоби нєповадно било другім пісатілєшкам»).

До речі, в кампанії, що розгорталася проти Чендея, прозирають прийоми, вже використані у шельмуванні Гончара і його твору. Як і у ситуації з «Собором», деякі чиновники, скажімо, пізнали себе у персонажах «Івана». Гвалт! «Я б його розстріляв! — сказав секретар обкому ЛКСМУ Ковач, прочитавши «Березневий сніг» [...] Нічого собі секретарик! Цей далеко піде у своїй чиновній запопадливості!» (запис від 1 квітня 1969 р.). І стріляли, дали б їм волю — секретарики-комісарики. Господи, скільки їх було і скільки ще лишається досі — мстивих, злопам’ятних, ненависних у всьому, що стосується української культури.

Чендей дає нищівну характеристику деяким з цих «героїв». «Поліщук — Вовчок — достойна пара в достойній колимазі примітивних суджень, ярликів, нечисті й тупоумства. Перший — старий, досвідчений блюзнір і шулер, безпорадність творча і пропита елементарна людська порядність [...] А що казати про Василя Вовчка — про піїта безталанного, того самого, який з двох Богом даних талантиків півтора вже встиг закопати? Про нього на цей раз можна сказати тими словами, що їх говорять про шлюху» (11 березня 1969 р.). 

Ох, читайте Щоденник Чендеїв — особливо ж ті, кому видаються ті радянські часи замало не втіленою казкою про настання раю земного. У тому раю розпинали письменників, засилали їх у концтабори, а коли навіть лишали на волі — перетворювали їхнє життя на муку. На муку, але не каяття: Чендей не покаявся й відтак на певний час мусив відбувати покарання на маргінесах літературного життя.

Зверніть увагу: які гойдалки! Спершу мільйонний тираж у Москві, потому тебе наздоганяє зграя місцевих білялітературних гавкітливих собачок, намагаючись укусити як найболячіше. Запах смаленого їх тільки збуджує.

«Між словами хула і хвала,— робить висновок письменник,— не така вже й велика різниця!» І — трохи далі: «В пекло? Так бодай уже на коні, а не на свині». Тільки ж з чимось свинським доводилось мати зазвичай справу — і не коні у тому винні, не коні.

І йдеться тільки про один епізод з Чендейового Щоденника. Історія нашої літератури в її незрідка кривавих поворотах. Мета одна — знищити останні висліди українства. Сьогодні про те саме речуть-рикають прокремлівські шавки: нє било, нєт і нє будєт нікада. От російські танки і ракети будуть...

«БУВ ВІН ЛЮДИНОЮ НЕОДНОЗНАЧНОЮ, БАЛАМУТНОЮ...» 

Великий інтерес викликає робота Івана Чендея, разом з режисером Сергієм Параджановим, над сценарієм фільму «Тіні забутих предків». Залучення письменника до роботи було, на мою думку, однією з складових феноменального успіху фільму. Бо творцями картини були люди не тільки надзвичайно обдаровані мистецькими талантами, а ще й такі, які знали космос гуцулів, тонко відчували нюанси співіснування язичницької та християнської філософії...

«Моє завдання, — казав Чендей в інтерв’ю Олександрові Гаврошу, — в тому, аби перекласти повість Коцюбинського кінематографічною мовою». Одначе, додавав він, «не треба було йти сліпо за книжкою. Так і виникло дещо, чого в повісті не було».

Пізніше виникло і дещо інше — роль Чендея у створенні фільму рідко помічалась. «Коротко, інколи якесь штучне відсторонення мене від «Тіней...» муляло. Але я знав: моєю нивкою є художня проза»,— бідкався, але не дуже тим переймався, письменник.

Параджанов приїздив в Ужгород, місяць жив у Чендеїв — працювали над сценарієм. Чендей їздив до Києва. Враження його були не завжди оптимістичними. «І як гірко мені усвідомлювати,— записував він у щоденнику 1 жовтня 1962 року, — що Київська кіностудія — великий ринок, де знайшли, в основному, притулок торгаші од мистецтва, люди, що чи не більше лиха чинять для кіномистецтва України, аніж користі? Тут, на цій студії, враження таке: все купується, все продається, все виміряється карбованцем: кожне слово, кожен рух...». Нічогенько, правда?

Про постановника «Тіней...» теж не завжди бував у захопленні. «Хата Параджанова — прохідний двір. Життя Параджанова — життя богеми щонайгіршого гатунку. Так можна жити, але так не можна творити, тим більше створювати великого, живого». Через роки сам Параджанов, у деяких листах з зони, нарікатиме на те саме...

І — на смерть видатного кінорежисера у 1990-му: «Його я пам’ятаю по роботі над сценарієм фільму «Тіні забутих предків». Певно, ніколи з пам’яті не зникне постать Параджанова, перебування у нього тоді, коли по роботі над сценарієм привелося поїхати у Київ. Був він, безумовно, талановитим трудівником в кіно, вдалося йому зробити, здається, не так і багато, та головне, що завдяки йому було створено визначний фільм. Цей фільм ввів Параджанова у вічність...»

Разом з тим бачення Чендея свого великого колеги по великому фільму далеке від ідилічних нюансів. «Був він людиною неоднозначною, баламутною, примхливо-неврівноваженою, в поведінці складною, навіть тяжкою. Його хата-оселя нагадувала прохожий двір, куди забігало чимало випадкових, навіть підозрілих, сам він в чомусь скидався на скупника і перекупника коштовностей та старожитностей не без особистого зиску. Подібне ніяк не могло викликати симпатію, мене дивувало».

Ні, захоплююче читання, от сей щоденник Івана Чендея. Місцями це просто історичний роман! Чекаємо на третій, заключний том видання!

Сергій ТРИМБАЧ
Газета: 
Рубрика: