Як крапля довбе камінь не дворазовим, а багаторазовим падінням, так і людина стає мудрою не від дворазового, а від багаторазового читання.
Джордано Бруно, італійський філософ епохи Відродження, поет, представник пантеїзму

«Шевченківка» – для кожного

Чим відрізняється підхід сьогоднішнього Комітету до визначення лауреатів?
27 березня, 2020 - 13:35

Нагадаємо, у статті «Конфлікт поколінь і «тусовок»? Або різні погляди на роботу Шевченківського комітету», яка була надрукована у № 45 «Дня», ми запропонували нашим читачам висловити свою точку зору на проблему, яка виникла цьогоріч. Представили різні погляди на роботу Шевченківського комітету, бо вважаємо, щоб іти вперед, потрібно провести роботу над помилками. Є правила, і їх потрібно чітко дотримуватись, а якщо Порядок представлення творів застарів, то — внести до нього зміни і надалі завжди твердо стояти на сторожі права. Ця тема викликала жваву дискусію. Нині — погляд із середини (свою думку висловлює відома музикознавиця, член нової команди Шевченківського комітету Любов МОРОЗОВА).


Наступного року Шевченківській премії виповнюється 60. Це означає, що 30 років — з 1961 по 1991-й — вона існувала у радянську епоху і рівно стільки ж — у незалежну добу. Ця лінія розмежування не уявна (хоча насправді я б говорила не про один рік, а про кілька, зміни — як і в суспільно-політичній ситуації — почалися трохи раніше — з 1989-го), вона справді розділила премію на «до» і «після». Якщо радянська «Шевченківка» була заідеологізована та сигналізувала про певний компроміс із владою (зрозуміло, що серед «ідейного» непотребу були і справжні шедеври), то в незалежну добу критерії оцінювання змістилися в мистецький бік. Які саме критерії — це вже інша справа.

Щоб відчути шкірою, що таке культ Шевченка, достатньо поїхати у Канів і відвідати Тарасову (Чернечу) гору, про яку навіть максимально демократична Вікіпедія пише так: «...значимість Тарасової гори у формуванні духовності нації, розбудови державності і творення української культури». Гора, яка формує духовність нації? Що це, як не карго-культ? Так от, довгий підйом на гору — це певний подвиг, своєрідне паломництво, а зверху — музей-храм, побудований у 1935 — 1937 рр., і з 1939-го височіє величезний Шевченко — бронзовий бог. Ні, не караючий Ягве, а втомлений Велес із тим виразом засудження на обличчі, що мимоволі згадуєш всі свої гріхи. Цю метафору можна було би віднести до моєї хворої уяви, проте достатньо пройтися іконними лавками і побачити там лик Тараса Григоровича серед інших святих. Цікавий штрих — вертолітний майданчик у підніжжя, який з’явився під час реконструкції парку в 2010 році. Цілий вертолітний майданчик, що обслуговує лише одну персону — на той момент Януковича — і лише один день на рік, коли вручається Шевченківська премія. Такий собі ритуал для одного, для богопомазаного.

Ось це напіврелігійне ставлення довгі часи існувало і щодо «Шевченківки». Це не означає, що ореол святості перешкоджав скандалам. Вони були, але не виносилися в інформаційне поле. Тим, хто сьогодні намагається знайти в процедурі присудження премії порушення, не завадило би поцікавитися її історією і помітити справжні, а не уявні, приклади систематичного нехтування законами. Як перший музичний лауреат — Платон Майборода — отримав звання, коли його брат Георгій входив до Шевченківського комітету. Як усю трупу постановників «Катерини Ізмайлової», включно із російським композитором Дмитром Шостаковичем, нагородили премією, а ініціаторку і режисерку постановки Ірину Молостову разом із художником Давидом Боровським — ні, бо відмовилися прибрати двоспальне ліжко зі сцени...

За часи незалежності премія нібито почала виправляти свої помилки, он навіть аутсайдеру Валентину Сильвестрову в 1995 її присудили. Але в якому контексті, хтось про це пам’ятає? А він отримав премію одночасно з Державною заслуженою капелою України «Трембіта» і оперним співаком Миколою Шопшею — незмінним Карасем із «Запорожця за Дунаєм». Тобто новаторську сильвестрівську Симфонію №5 акуратно обрамили більш традиційним мистецтвом, свят-свят-свят...

Через ось це сприйняття премії Шевченка як чогось напіврелігійного твори на її здобуття теж підбирали відповідні — або це оперний «високий» жанр, або симфонії з філософськими назвами, або покладені на мелодії шевченківські тексти. Сам лауреат при цьому відчував приналежність до певної касти: «Шевченківка» слугувала для того, аби відділити аристократів від плебеїв. У положенні про Премію ім.Т. Г. Шевченка йдеться: «Національна премія встановлена для нагородження за найвидатніші твори літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, які є вершинним духовним надбанням Українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства». Так ось, у цій піраміді саме про демократизацію чомусь завжди забували.

Чим відрізняється підхід сьогоднішнього Шевченківського комітету до визначення лауреатів? Ми робимо крок від культу до культури. Від вишивок Шевченка бісером — до репортажної фотографії, від псевдоісторичних нарисів про шість тисячоліть існування української нації — до голосів трагедії Бабиного Яру. Що стосується музичного напряму — ми припинили гру в ізольованість академічної культури. Ті процеси, які відбуваються як по всьому світові, так і в Україні, — життєдайні, бо нарешті примирюють і перехрещують симфонічну музику з фолком, камерні твори — з електронікою. «Шевченківка» більше не слугує відокремленню, вона — про спільні цінності, вона — про високе, але актуальне мистецтво. «Державотворення і демократизація» — це не Велес на Чернечій горі й не вертолітний майданчик для того, щоб раз на рік прилетів президент на «голубом вертольоті». Це знаки та ідеали сучасності, які найталановитіші митці здатні відчути, відібрати та втілити у найвизначніших творах нації. І це про нас і для нас — усіх без винятку.

Любов МОРОЗОВА, музикознавець, член Шевченківського комітету
Газета: 
Рубрика: