Безлад не створює порядку. Якщо око зодчого — хаос, будівля буде Вавилонською вежею.
Віктор Гюго, французький письменник

Школа життя

Мем-сторії від Сергія Тримбача
3 липня, 2020 - 13:16
ОЛЕКСАНДРІЯ, ГОТЕЛЬ «БРІСТОЛЬ», У РАДЯНСЬКІ ЧАСИ ПРИМІЩЕННЯ СЕРЕДНЬОЇ ШКОЛИ № 1 / ФОТО НАДАНО СЕРГІЄМ ТРИМБАЧОМ

За часів мого радянського дитинства школа традиційно представлена в якості однієї з центральних, навіть фундаментальних інституцій. Вона не обмежувалась школою середньою, ба навіть вищою — увесь простір життя програмувався як ШКОЛА. Звідусіль на нас дивилися, з гасел-транспарантів, проникливі слова дєдушки Леніна, який закликав «учиться, учиться и учиться» — такий собі триразовий салют знанню. Бо ж учитися належало, допоки живеш...

УЧИТИСЯ ПРОТИ НОЧІ

Не всі вже пам’ятають, що оте тричленне гасло від вождя пролунало у статті Леніна, написаній ще 1909 року. Він констатував: серед робітників виокремлюються «справжні герої», які, попри важку отупляючу працю, знаходять у собі наснагу «учитись, учитись і учитись» і робити із себе свідомих соціал-демократів, «робітничу інтелігенцію». Бо ж професійна і зрадницька по відношенню до стражденних народних мас інтелігенція насправді є звичайнісіньким лайном (відома ленінська фраза), а відтак робітники мусять — не полишаючи праці — опановувати знання, щоби в перспективі заходитись керувати державою та її перебудовою (образ кухарки, що управлятиме державою, з отих самих ленінських уявлень; нині, до речі, виглядає таким чином, що вождь таки дечого навчив народні маси — кухарки cправді кермують, підкачавши деякі елементи своєї хвігури й інтелекту).

До речі, цей образ робітника (селян те стосувалось значно рідше), який опановує знання в позаробочий час, був дуже популярним у радянському кіно. Досить пригадати знаменитий кінофільм Марлена Хуцієва і Фелікса Миронера «Весна на Зарічній вулиці» (1957), головний герой якого навчається у вечірній школі й намагається здобути прихильність учительки, фанатки Александра Блока і класичної музики. А в 1970-х суперпопулярним був серіал «Большая перемена» Олексія Коренєва — так само про вечірню школу й колізії, пов’язані з тим, що дорослі люди не надто комфортно почувалися за партою, та ще й проти ночі (оце й було новим і незвичним, але ж відчуття романтики залишалося — учитися треба було, тягнутися вгору, до вищих сфер духа ба навіть плоті).

Школа та учитель (Учитель!) романтизувались і виглядали суперпривабливо. На межі 1960 — 1970-х усі дивилися фільм Станіслава Ростоцького «Доживемо до понеділка», де В’ячеслав Тихонов зіграв учителя, в якому живуть затаєні пристрасті та приховані інтелектуальні драми, ними він наважується ділитися з учнями. Сьогодні, до речі, ми спостерігаємо новий приплив інтересу кіно, а відтак і суспільства, до школи та учителя, хоча романтикою тут коли й пахне, то дуже рідко...

ШКОЛА МУСИТЬ БУТИ ЧИСТОЮ ВІД АПРІОРНИХ ЗНАНЬ

Словом, школа уявлялась нам, підростаючому поколінню радянських людей, справді фундаментальною інституцією. Належало засвоїти не лише ази знань, а й збагнути, яким чином перебудувати суспільство. Для чого? Для того, щоб побудувати Комунізм, суспільство рівних — справедливо рівних! — людей.

Утопія?! Не зовсім. Нині ми надто добре бачимо, що тодішня держава та суспільство багато в чому будувалися на фальші, на подвійній-потрійній моральній бухгалтерії. Тільки ж ми — не всі, але було нас багато — і справді зачарувались ідеєю побудови справедливого суспільства. І коли в другій половині 1980-х Михайло Горбачов покликав нас на велику Толоку під назвою Перебудова, ми з ентузіазмом рвонули уперед. Доволі швидко розібравшись з тим, що толокувати і перебудовувати краще свою окремішню українську хату. Яку потім спритні люди прибрали до своїх рук — враження, що вони навчалися в якійсь іншій школі — школі суперцинічного капіталізму.

А ми-то, я зокрема, вчилися комунізму і досі прозираємо його обриси в грядущому Проєкті, що час від часу блимає від самих небес. Так нас учили і так нас навчили. Популісти всіх мастей і мастик нині й будують свою тактику і стратегію на збудженні у людських душах отого привиду Комунізму, який блукав колись Європою, а потім надовго поселився у нашій свідомості.

Так, ще раз — школа тоді була Школою, інституцією, яка мала навчити не тільки таблиці множення і знанню фізичних та біологічних процесів, а й самій філософії життя (Життя!). Змалечку я чув від батьків: «От підеш у школу...» Відтак не дивує, що дитячі душі берегли від стихійних знань у дошкільну пору життя. Мої батьки мали добру освіту, але їм і на думку не спадало, аби навчати чогось (читати, рахувати і т. ін.) до школи. Лише там, у Храмі знання, ти мав причаститись і пізнати...

Я пішов у школу вже восьмирічним (хотіли віддати в сім літ, одначе ті наміри поламала бабуся; оглянувши мої худі і недосформовані тілеса, вона сказала: «Таке худе... Хай ще рік погуляє, у тіло вбереться»). І я увібрався в те тіло і пішов — за нинішніми мірками абсолютно неготовим до засвоєння знань: нічого не навчений. Бо, повторюю, така вже концепція була: не підміняти Школу, Вчителя — це їхня справа, висока й свята, навчити всього. Нині ж не так — по суті справи сім’я, родина значною мірою відсторонили учителя (уже з маленької літери) і школу. І що у підсумку? А те, що більшість дітей не любить школу, для них це якийсь каторжанський труд.

Я школу любив, Першого вересня крокував на Перший дзвінок з величезним задоволенням і солодким очікуванням нових польотів у Незнане та Несказанне. Любив з першого класу й до останнього. Мою Олександрійську середню школу №1, яка містилась у приміщенні готелю, збудованого на початку ХХ століття. Школа-готель, у цьому є щось так само привабливе — як обіцянка грядущих мандрів по світу.

ВАРВАРИ, КОЗОЛУПИ, ПОЕТИ...

Нас навчали справедливості — і в школі, і в сім’ї. Мій батько був головним інженером заводу, але ж ні мені, ні братові Володимиру не могло і в голову прийти, що ми чимось кращі чи вищі від наших вуличних друзів, дітей звичайних робітників. А якби щось таке прийшло в наші голови, батько, Василь Павлович, зняв би паска і розставив «правильні акценти».

Нас навчали колективізму. Щоправда, з цим траплявся перебір. Ніколи не забуду епізод, коли увесь клас, під проводом класної керівнички, рушив після уроків до нашої однокласниці й по-хунвейбінськи вигукував глузливі гасла побіля хати дівчини, яка, здається, чимось і справді серйозним проштрафились. Теж виховання, на китайський манер. Одначе ж той колективізм і дотепер спрацьовує, не завжди у кращий спосіб.

Історії вчили теж. Історик Дмитро Кирилович, коли гнівався на нас, неодмінно вигукував: «Козолупи александрійські!». Від сорому ми пригинали голови: цитата з листа запорожців турецькому султанові хоч і не стосувалась нас безпосередньо, а все ж примушувала співвідносити історичні сюжети і робити моральні висновки.

Інший історик, він же директор школи, Іван Петрович любив наводити інші приклади. Кожен тиждень починався із загальношкільної лінійки. Директор завжди знаходив якісь казуси в нашій поведінці і мав рацію: ми рідко діставалися точки, з якої можна було угледіти пейзажі грядущого комунізму.

«Учень шостого «Б» класу NN, — вкрадливо повідомляв Іван Петрович, — минулої п’ятниці поцілив — з рогатки! — у теплицю, розбив дві скляні рами». Зал затихав, учитель фізкультури Володимир Максимович вигрібав із натовпу стрілка-невдаху і ставив його перед наші очі. Директор, грізно блиснувши очима, запитував, показуючи пальцем на рогатчика: «Як у давні часи називалися такі люди, як оцей NN?» Пауза, а потім школа одним подихом проказувала завчене: «Варвари!». Улюблене порівняння Петровича — урок, який запам’ятався на все життя.

Попри гумористичні сюжети, учителі у нас були сильні й цікаві. Уроки хімії чи фізики, скажімо, захоплювали мене, попри загальну нехіть до точних природничих наук. Бо вчительки — Любов Дмитрівна та Анастасія Луківна були просто супер — завдяки умінню розкривати, через експерименти «в режимі онлайн», загадки природи.

А на уроках української літератури Марії Пилипівни Лопатюк я пізнав чар слова, одним і з наслідків чого було писання мною віршів — просто під час уроків. До речі, чудесний засіб викликати інтерес дівчат до своїх усе ще недосформованих тілес — у віршах про це забувається, ти постаєш таким собі чоловічим монолітом, та що там — велетом духа і плоті...

Отже, школа була невіддільною від життя, вона і була тим самим життям — великим чарівником, який пробуджував у тобі здібності й таланти, вигострював почуття, кликав у майбутнє. Сумую я за своєю школою, будівлю якої (отой колишній готель) нерозумні люди давно понищили... І це ж я лише дещицю якусь розказав, доведеться картинку цю розгортати ще не раз.

Сергій ТРИМБАЧ
Газета: 
Рубрика: