Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

«Справа Гонгадзе». Випробування для журналістів

Кілька запитань до українського медіа-середовища у 15-ту річницю від дня вбивства Георгія
18 вересня, 2015 - 12:03
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«Справу Гонгадзе» часто називають «справою без терміну давності». Але коли таке означення вживають ті, хто 15 років не може завершити розслідування вбивства журналіста, це скоріше виглядає як «справа, в якій не буде поставлено крапку». За цей час і в суспільстві, і в журналістському середовищі згас той запал, з яким домагалися правди і справедливості 15 років тому.

2006 року Святослав Цеголко, нинішній прес-секретар Президента, коментуючи в інтерв’ю свій документальний цикл «Українська незалежність» (одна із серій була про Георгія Гонгадзе), сказав: «...Не хотілося підміняти Генеральну прокуратуру і називати замовників убивства на базі лише власного журналістського розслідування. Та й усе це навряд чи помістилося б у 26 хвилин. Для цього варто зробити окремий фільм.... Зробити висновок про місце Георгія Гонгадзе в історії неможливо без його справи. Справи, яка досі не розкрита, і процес її розкриття — невід’ємна жахлива частина української дійсності». Але вже два роки пан Цеголко навіть не відвідує акції пам’яті, які до того, за його словами, відвідував щорічно.

У Сергія Лещенка, нинішнього народного депутата, в 2010 — 2011 роках вийшла серія публікацій про «справу Гонгадзе», подекуди із досить іронічними і відкритими зауваженнями щодо ролі Леоніда Кучми, але це йому не заважає сьогодні з’являтися на форумах ялтинських стратегій і давоських сніданків від Віктора Пінчука. Цього року «Українська правда. Таблоїд» опублікувала іміджеву інформацію про доньку Пінчука... у переддень 15 річниці загибелі Георгія.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«Самі журналісти все менше і менше являють собою таку групу людей, яка свідома власної місії. Це мені здається найбільшою загрозою», — говорила чотири роки тому в день пам’яті Гонгадзе шеф-редактор «Телекритики» Наталія Лігачова. Але тепер про місію говорити не модно, краще — про стандарти.

На першій акції пам’яті 2000 року люди винесли плакат із силуетом Георгія і написом «Україно, тобі не соромно?» 15 років мовчання — досить промовиста відповідь. І сьогодні, у 15 річницю забутої смерті журналіста, люди виходять з плакатами «Чесні журналісти — як єдинороги» і «Засоби масової інформації чи ідіотизації» (більше читайте у репортажі до 15-ї річниці з дня вбивства Гонгадзе на сайті «Дня» від 16 вересня 2015 року). Це звернення до тих, нібито демократичних, і важливий маркер — є люди, що вимагають сатисфакції. Навіть через 15 років.

«СПРАВА ГОНГАДЗЕ» — СПРАВА ПРИНЦИПУ. ЦЕ ВЖЕ НЕ ЙОМУ ПОТРІБНО, А НАМ САМИМ»

Олександр ЗАГОРОДНИЙ, журналіст телеканалу «1+1»:

— Я особисто знав Георгія. Не скажу, що ми були друзями, але при зустрічі віталися. Хто такий Гонгадзе, я дізнався на програмі «Епіцентр» у студії тодішнього «1+1». Часто, коли використовують архівну зйомку, показують саме цю програму, і як Георгій щось емоційно доводить Кучмі у студії. Я сидів на цьому записі статистом, бо тоді ще був молодим журналістом, трохи більше двадцяти років, який не розумівся на політиці. Зіркою того шоу був не президент Кучма, який прийшов на передачу, зіркою був Гонгадзе, який одразу привернув до себе увагу своїми запитаннями. Це були досить жорсткі запитання, може, в певних моментах навіть агресивні. Гонгадзе запитував про тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. І я тоді побачив, що Кучмі — незручно. Він не звик, що із ним так говорять, він хотів би уникнути цих проблем. Очевидно, Гонгадзе розумів, що так із Кучмою не можна говорити, але під час цього ток-шоу він не стримувався, йому боліла несправедливість. Він хотів донести свою думку. Це така журналістика, яка тебе повністю захоплює. Коли журналіст починає думати, що йому скажуть і як це вплине на його роботу, — це вже не ідеальна журналістика. А у Гонгадзе було все, що потрібно успішному журналісту — фактура, телевізійна зовнішність, а головне — гострі запитання.

Вбивство журналіста — явище ганебне. Тому ми збираємося на акції пам’яті й говоримо про це. На мітингах нас б’ють, на війні — вбивають. Я бачив, як вмирають журналісти. Невдячна у нас робота, але якщо ми вже взялися за неї — треба робити. І захищати одне одного. Показувати, що ми не забуваємо і не попустимо. «Справу Гонгадзе» треба довести до кінця. Чотири президенти обіцяли — зробіть. Чому цього не відбулося? Домовленості політичні, симпатії до якихось конкретних людей, до своїх попередників? Іде мова про людське життя. Його вбили, бо хтось просто вказав пальцем. І ми хочемо знати правду. Це також питання до самих журналістів. Ми завжди ставимо питання, а нас також треба запитати. «Справа Гонгадзе» — справа принципу. Це вже не йому потрібно, а нам самим.

«ЦЕ БУЛА СЕРЙОЗНА СПЕЦОПЕРАЦІЯ, СПРЯМОВАНА НА ЗМІНУ ПОЛІТИЧНОГО КУРСУ КРАЇНИ»

Наталія ЗУБАР, голова правління інформаційного центру «Майдан-моніторинг» (недержавна, неприбуткова громадська організація, зареєстрована в Харківській області):

— Зацікавлення цією справою у суспільстві і журналістському середовищі відбувалося певними хвилями, то наростаючи, то спадаючи. Зараз, на жаль, цікавість до цієї справи впала взагалі. Велика частина суспільства забула про Гонгадзе. Особисто мені дуже шкода, для мене «справа Гонгадзе» була причиною відновити громадську діяльність, коли я побачила, що Україна рухається у прірву. Фактично нинішній громадський рух постав із цієї справи. І поки що ми не домоглися того, що ставили собі як завдання 2000 року. Замовників вбивства Гонгадзе не знайдено і не покарано, вся правда про цю страшну трагедію досі не розкрита.

Під час президентства Ющенка акції із протестних, де звучали заклики розслідувати «справу Гонгадзе», перетворилися просто на акції пам’яті. Це були 2005-2006 роки, коли заарештували Пукача. Арешту виконавців і початку процесу над ними для дуже багатьох людей було досить. А після оголошення вироку Пукачу більшість узагалі забула про цю справу. Шкода, що забуто контекст «справи Гонгадзе», дуже серйозної суспільної події, яка змінила хід історії України і політику цієї країни. Це не смерть однієї людини, це була серйозна спецоперація, направлена в тому числі на зміну політичного курсу країни, і саме про це забули. В тому числі були і медіа-сценарії. Можемо згадати, як у кінці 2000 року Пінчук — зять Кучми — найняв за великі гроші для ICTV цілу команду політтехнологів включно з пріснопам’ятним Дмитром Кисельовим, що відомий сьогодні своєю працею проти України. Тоді на цьому каналі розганяли масштабну кампанію з переведення уваги від цієї справи. Пам’ятаю, як запускали розмови, як із телевізора, так і Інтернету, що Гонгадзе зовсім не мертвий, його у Львові бачили. Пізніше спеціально цим ніхто не займався. Гострота справи зійшла, були інші теми — помаранчева революція, Янукович, Євромайдан, і не треба було прикладати системних зусиль, щоб її заглушити. Скоріше зараз потрібні були б спеціальні ресурси, щоб оновити цю справу у пам’яті людей.

Для Харкова акція пам’яті Гонгадзе дуже важлива. За часів правління Януковича тут відбувалися найбільш системні процеси зі згортання свободи слова. Закрилися усі незалежні медіа, крім однієї радіостанції, яка сьогодні уже теж не працює. Журналістів залякували і радили виїжджати в Київ чи й далі. Для Харкова «справа Гонгадзе» — передусім справа свободи слова, але не тільки. У нас досі не розслідуване резонансне вбивство судді, тож тема нерозкритих злочинів для міста дуже близька. Але тут люди сприймають цю несправедливість дуже гостро і розуміють непокаране зло як загрозу для себе. Попіл жертв Голодомору, жертв політичних репресій сталінських часів, пам’ять минулих геноцидів збережена у Харкові. Попри те, що її намагалися знищити, на побутовому рівні вона існує, і навіть ті люди, які не можуть це сформулювати, переживають на рівні відчуттів. 

Сьогодні запитання «Україно, тобі не соромно?», яке тримали на плакатах із силуетом Георгія 2000 року, надзвичайно актуальне. Суспільство забуло Георгія, його жертву і те, що зло має бути покараним. Це стара системна проблема України, що має об’єктивне історичне підґрунтя, геноцидне минуле... Люди не розуміють необхідності виявляти, що є зло, а що є добро, хоча б суспільного осуду. Смерть Георгія стукає у наші серця. Так, Україні має бути соромно за те, що це зло не покаране. 

«СПРАВА ГОНГАДЗЕ» — ВАЖЛИВИЙ МАРКЕР ДЕМОКРАТІЇ»

Тетяна ДАНИЛЕНКО, журналіст, телеведуча, «5 канал»:

— Після загибелі Георгія змінилося чотири влади, двічі — революційним шляхом, але жодна не розслідувала справу до кінця, тому що досі залишаються при владі ті люди, яких підозрюють в організації замовлення цього злочину. Ці люди досі мають серйозну вагу, і, на жаль, наша влада не бажає сваритися з ними. Але суть не в тому, що залишається стара гвардія кумівських часів, а в тому, що Генеральна прокуратура і в принципі правоохоронна система не є незалежним органом влади — ні суди, ні прокуратура, ні міліція, ні СБУ. Це — батоги в руках президента, прем’єра, олігархів і т.д. Тому я наголошую, що «справа Гонгадзе» є важливим маркером демократії.

Як склалося так, що певні люди і досі мають вагу — складне запитання. Влада усвідомлює, що суспільство «проковтне» вагу цих людей у нинішньому політичному процесі. В країні в принципі відсутні як такі поняття про репутацію, мораль. Вважається, що політики можуть дозволити собі бути над законом. Лицемірна політика — норма нашого життя. Чому не такі критичні у своїх висловлюваннях депутати і журналісти, які раніше були на акціях пам’яті Гонгадзе, а тепер — у Верховній Раді? На їхню думку, у такій тонкій справі, як війна, можна заручатися підтримкою Леоніда Кучми і вважати, що є погані олігархи, а є добрі, і з останніх, наприклад, зять Кучми Віктор Пінчук. Але для чого далеко ходити і засуджувати когось за толерування Кучми, якщо ще рік тому ми кликали весь світ, щоб нам допомогли воювати на Донбасі, а сьогодні деякі наші волонтери і відомі люди їздять на зустрічі до Захарченка, і суспільство це теж толерує? Я не здивуюся, якщо через два-три роки усі ці головорізи стануть шанованими людьми і суспільство це теж проковтне. Повзуча політика нормалізації, яка зараз почалася, призведе до того, що ми будемо толерувати терористів з «ЛНР» і «ДНР» і шукати серед них «поганих» і «хороших». Це питання загального рівня моралі. У нас відсутнє поняття честі, з якого чомусь у нас прийнято сміятися. Вважають, що у політиці немає вічних друзів чи ворогів — є вічні інтереси, які всім керують. Зараз ці інтереси диктують дружбу з Кучмою. Завтра вони можуть диктувати дружбу з Захарченком, післязавтра — з Путіним. Якщо виходити з таких міркувань, то дивуватися не потрібно.

Проблема української політики, зокрема й щодо «справи Гонгадзе» — у нас не існує чітких крапок, є розмазані три крапки. Очевидно, це тягнеться з радянських часів. Правду розмазують тонким шаром і змішують з брехнею, і в цьому суспільство спокійно живе. Немає однозначного ставлення до речей, які справді є чорно-білими. У такому принциповому питанні, як «справа Гонгадзе», мені здається, що країна все-таки могла б поставити крапку.

«ТРЕБА ВТРИМАТИ «ІНФОРМАЦІЙНИЙ ФРОНТ» СПРАВИ ДЕСЯТИЛІТТЯ»

Леонід ФРОСЕВИЧ, журналіст-розслідувальник, член Національної спілки журналістів України:

— Свого часу «справа Гонгадзе» досить потужно сколихнула журналістську спільноту, це був, так би мовити, тектонічний зсув на усіх інформаційних пластах — телевізійному, газетному, радійному, інтернетному... По один бік були ті, хто волів служити лише Правді, вимагаючи від влади принципового розслідування вбивства Георгія Гонгадзе і суворого покарання як замовників, так і організаторів, виконавців злочину. А по другий — ті, хто закривав рота пресі, залякував судами, цькував міліцією та прокуратурою, наймав «тітушок» з бейсбольними битами. Режим Кучми усе це бачив, зазвичай за допомогою спецслужб слідкуючи за тими медійниками, хто найбільше виступав проти стовпів дніпропетровського та інших кланів. Влада тішила себе, що контролює усі процеси, які відбувалися у сфері розслідування «справи Гонгадзе». Вона то роздавала деяким журналістам «пряники» у вигляді різних «брязкалець» — нагород, звань, задобрюючи таким чином, то робила окремих керівників ЗМІ кишеньковими, підкидаючи певну фінансову допомогу, то призначала деяких відомих журналістів на солідні чиновницькі посади. Тому не дивно, що з часом «справа Гонгадзе» стала «затухати» на інформаційній стрічці. Далося взнаки й те, що родина Кучми-Пінчука за цей час щораз активно проводила контрпропагандистські кампанії у стилі «чесне ім’я Леоніда Даниловича».  До того ж усі бачили, що рідна прокуратура аж ніяк не була зацікавлена знайти саме замовників вбивства Георгія. Ми були свідками або політичних ігрищ в рамках так званого розслідування, або бажання заробити великі капітали на справі Гонгадзе.

Була надія, що за президентської каденції Віктора Ющенка нарешті замовники сядуть на лаву підсудних. Було чимало гучних обіцянок, влада демонструвала нібито принциповість. Але це було показне, лише на словах. А по-іншому й не могло бути. Влада змінилася, але ж схеми залишилися, знову стали потрібними люди, які знають, як розподіляти фінансові потоки бюджетних коштів. Ну й що з того, що журналісти вимагали покарати замовників убивства Гонгадзе... Влада Ющенка, як і Кучми, також обіцяла це зробити... А заодно «підгодовувала» окремих журналістів, робила все, щоб навколо цієї справи утворився певний вакуум. Багато колег втрачали інтерес до цієї тематики, думаючи, що треба змиритися, бо у справі — тупик. Але ж тупик з волі саме влади! Можливо, якби Національна спілка журналістів стала центром чи майданчиком для згуртування тих, хто тримає інформаційний фронт «справи Гонгадзе», прагне консолідації журналістської  спільноти, то це питання і не затухало б у суспільстві.

Звичайно, «справа Гонгадзе» вивела на політичну орбіту окремих журналістів, зробила їх відомими. Вони, на перший погляд, повинні були б бути першими, хто тягне цього плуга під назвою «справедливе розслідування». Але поки що цього, на жаль, не бачимо... Дорікати їм можна, звичайно, але ж треба бачити причини того, що багато у чому журналістика стає беззубою, ЗМІ не вміють і не можуть гуртом виступити проти несправедливості. Вони розучилися? Чи їх розбестила влада? Тому іноді й здається, що в журналістиці також потрібно провести свою Революцію Гідності.

«ВІДСУТНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ВОЛІ»

Наталія ЛІГАЧОВА, шеф-редактор «Телекритики»:

— 16 вересня відбулася робоча нарада в Адміністрації Президента із представниками силових структур, Генпрокуратури з одного боку і з другого — з представниками медійних організацій. Головне питання обговорення — безкарність за злочини проти журналістів, перешкоджання професійній діяльності — таких випадків, на жаль, дуже багато. В контексті безпеки усіх журналістів — також питання про розслідування «справи Гонгадзе». Сьогодні журналістам потрібно зробити вибір, чи вони просто є працівниками каналів, які в основному належать олігархам і після Революції Гідності обслуговують інтереси олігархів, які не завжди відповідають інтересам суспільства, чи все-таки вони мають власний голос і є представниками суспільства й повинні артикулювати його інтереси, ставити незручні запитання як владі, так і політикам, але не з точки зору власника того чи іншого каналу, а з точки зору громадськості. Це дуже важливо, як і те, що не можна закривати очей на безкарність щодо журналістів у країні, і цю тему треба піднімати і все гучніше озвучувати. Те, що після Майдану почалася війна, погіршило ситуацію в принципі, а з другого боку, в країні відбувається переформатування як влади, так і бізнесу, і це виливається у певні конфлікти, заручниками яких стають журналісти. Загальна кількість проблем і конфліктів у країні відсуває тему безпеки роботи журналістів для можновладців і силових структур на другий-третій план. А наша цехова солідарність має працювати на те, щоб ці справи були у фокусі силовиків.

Для мене «справа Гонгадзе» є свідченням того, що серед нас є такі ж, як Георгій, які на багато що готові були йти, щоб доносити правду до суспільства, а з другого боку, і через 15 років політикум не готовий назвати замовників цього вбивства. Справа не в тому, що не можна чогось зрозуміти чи розкрити, а у відсутності політичної волі.

«ПІСЛЯ РОЗСТРІЛЯНОГО МАЙДАНУ НОВИМ ПОЛІТИЧНИМ ІСТЕБЛІШМЕНТОМ СТАЛИ ВИХОВАНЦІ КУЧМИ»

Остап ДРОЗДОВ, ведучий телеканалу «ЗІК»:

— Справа Гонгадзе — це наша спільна ганьба. Допоки в київському морзі по вулиці Оранжерейній уже другий десяток років лежать непоховані останки невпізнаного тіла — доти Україна приречена зватися кучмістською. Справа Гонгадзе — огидна ілюстрація безпринципності й безкарності. Ця справа вчить політиків, що навіть найгірші злочини легко сходять з рук, і цю науку політики добре засвоїли, практикуючи її по нинішній день. Більше того, обвинувачені у смерті журналіста політики зараз офіційно представляють Україну на переговорах у Мінську. Ми не є країною Януковича. Ми досі все ще є країною Кучми. Він безкарний саме тому, що дуже комфортно почувається у своєму власному творінні — країні олігархату, корупції й договорняків. Революція Гідності взагалі не має жодного сенсу, якщо вона не розриває пуповину з кучмізмом. Цією пуповиною є справа Гонгадзе, затоптана, заговорена, перекуплена, передомовлена, дискредитована. Всі розуміють, що навіть після Революції в цій країні ніхто не буде чіпати клан Кучми. Після розстріляного Майдану новим політичним істеблішментом стали вихованці Кучми. Геть усі. Справа Гонгадзе є набагато важливішою від справи Януковича, чи Курченка, чи Захарченка. Бо крапка у «справі Гонгадзе» — це крапка в олігархічній моделі країні. Цю крапку ніхто ставити не хоче, оскільки саме ця модель — єдина з існуючих, в якій можна бути мільярдером на державній посаді. Якщо країна не може покарати тих, хто замовив і вбив журналіста, то не дивно, що потім будуть стріляти 12-м калібром у звичайних мітингувальників. Це буде безкінечно — тому що безкарність множиться зі швидкістю випущеної кулі. Коли я був удома в покійної Лесі Гонгадзе, вона сказала: «Їм це не треба». Вона була права. Нам це не треба, на жаль. Країна Кучми нас поглинула повністю, і ми всі на це погодилися. Раз на рік вийти зі свічечками в день народження Гії — і розійтися далі жити в олігархічній, корумпованій країні Кучми, яка існує досі.

Анна СВЕНТАХ, «День»
Газета: 
Рубрика: