Наша свобода залежить від свободи преси, яку, якщо обмежити, значить втратити.
Томас Джефферсон, президент США, один з авторів Декларації незалежності США, політичний діяч, дипломат і філософ

Сторінки медіаісторії

«Украинская жизнь» і російська глухота
15 грудня, 2017 - 13:02

У другій половині ХІХ та особливо на початку ХХ століття українська інтелектуальна спільнота намагалася налагодити продуктивний діалог щодо національного питання з російською інтелектуальною спільнотою. При тому ці дві спільноти мали радикально різні статуси. Одна спільнота (російська) була панівною, становила основу держави з привілейованим, офіційно захищеним становищем своєї мови, культури та ідентичності, а інша (українська) вважалася уявною, нелегітимною, позірною, без якоїсь визначеності й визнання. Уже через ці обставини то не був діалог рівноправних суб’єктів. Зрозуміло, що панівна спільнота в полеміці з пригнобленою прагне ствердити вигідний для неї статус-кво, знівелювати аргументи протилежної сторони як несуттєві, дискредитувати її аргументацію і зрештою закрити дискусію, відмовивши опонентам у легітимізації їхніх домагань. Натомість протилежна спільнота прагне обґрунтувати своє бачення становища, що склалося, закликати опонентів визнати цю візію повністю або частково, нав’язати її як порядок денний для обговорення — зрештою, домогтися бодай непрямого визнання того, що проблема таки існує. І це вже є для неї, з огляду на стан і можливості такої спільноти, якщо не перемогою, то значним кроком уперед, що відкриває можливості для підвищення рівня діалогу і знаходження порозуміння з опонентами.

ПОЛЕМІКА З НАЦІОНАЛЬНОГО ПИТАННЯ

Цінність таких діалогів, крім усього іншого, полягає в тому, що в них артикулюються, проговорюються не лише очевидні, наявні, а й приховані, підсвідомі позиції та аргументи. Крім того, вони сприяють внутрішній консолідації спільнот через чітке оформлення власних «символів віри», максимально вироблених, довершених, сказати б, гранично сконцентрованих. Необхідність пошуку і вдосконалення аргументації, що могла б витримати критику опонентів, змушує спільноту максимально напружувати свої інтелектуальні можливості, ефективно використовувати ментальні ресурси, критично переглядати чимало своїх усталених позицій тощо.

Отже, з будь-якого погляду українсько-російський діалог та полеміка з національного питання для українського соціуму мали величезну користь, бо переконливо продемонстрували українцям засадничу неможливість справедливого розв’язання української проблеми в межах будь-якої Росії: монархічної, республіканської, унітарної чи федеративної. Більше того, було наочно продемонстровано саму неможливість рівноправного діалогу з панівними групами російської інтелектуальної та політичної спільнот. Хоча автономістсько-федералістські ілюзії навіть після цього у чималої, в тому числі провідної частини української інтелігенції залишилися, оскільки правильних висновків зроблено не було.

Природно, що ці діалоги й полеміки тяжіли до культурологічних, а не політичних моментів, адже політична публічна дискусія на той час була неможлива, позаяк порушувала фундаментальні національні конструкції існування Російської імперії. Тому дискутувалися головним чином питання мови, можливості й потрібність української школи, питання культури, історії, традиції, культурної автономії та інші актуальні на той час аспекти суспільно-культурного життя. Проте об’єктивно вся ця проблематика в Російській імперії неминуче набувала гострополітичного звучання, як, утім, і попередня українсько-російська дискусія другої половини ХІХ ст., яка ввійшла в історію як спір «южан» і «северян».

Тоді обговорювалися, здавалось би, питання сивої давнини, часів стародавнього Києва. Але й там проблематика нібито суто археографічна та археологічна набула напрочуд актуального значення. Як зазначав пізніше культуролог Петро Голубенко: «Головними питаннями цього спору є: який народ і чию культуру являє собою Київська Русь, хто перейняв Київську спадщину і продовжує в наш час її культурно-історичні традиції?».

У цьому спорі ставили під сумнів правомірність застосування понять «Русь», «руський» до власне російсько-московської історії, етносу і нації. Сутність цієї проблеми визначив Михайло Грушевський: «В цій неясності і поплутанні самої термінології відбилася неприхильна історична доля, яка випала українському народові. Некорисні історичні обставини позбавили його всякого значення в сучаснім культурнім і політичнім житті, хоч за своєю численністю належить він до більших народів Європи, займає в компактній масі велику і гарну територію, а в своїй історії і в творах свого духу зложив проречисті свідоцтва визначних культурних прикмет, багатих здібностей і здобутків довгого історичного життя. Розбивши його політичне життя, привівши до економічного, культурного, а з тим і національного занепаду, ці неприхильні історичні обставини притьмили світлі й славні моменти його життя, прояви його активності, його творчої енергії й на довгі віки кинули його на роздоріжжі політичного життя як безборонну беззахисну здобич для заборчих апетитів його сусідів, як етнографічну масу без національної фізіономії, без традиції, навіть без імені».

ПРАВО НА КИЇВСЬКУ СПАДЩИНУ

Російські учасники діалогу, який відбувався переважно на сторінках «товстих» журналів, одразу відчули, які далеко не «археологічні» інтереси стоять за цією полемікою, і вели її надзвичайно жорстко й непримиренно. Справді, якщо мають рацію «южане» — українці, тоді їхній статус у Російській імперії (щодо української мови, культури, ідентичності, історичної ролі тощо) є абсолютно несправедливим і невиправданим. Якщо мають рацію «северяне» — росіяни, тоді статус-кво має залишатися непохитним. Ось чому, здавалось би, вузькоспеціальні питання історичного минулого набували такого драматичного характеру. Обидві сторони розуміли, що йдеться про щось значно важливіше, ніж те, про що відкрито заявляють. Адже йшлося про майбутній розвиток двох етнічних спільнот — або спільний (що віщувало українцям більш чи менш швидку асиміляцію і зникнення з історичного поля), або окремий (а це вже обіцяло перспективу українцям та сумнівну будучину Російській імперії). Якщо в минулому такий окремий розвиток був можливим, то звідси логічно випливали відповідні прогностичні мотиви. Тому російські опоненти всіляко намагалися, закликаючи на допомогу історичні артефакти (реальні та позірні), ще раз публічно ствердити й освятити єдність Росії й так званої триєдиної «російської» нації в особі великоросів, малоросів та білорусів, ствердити в минулому, в сучасності й майбутньому, наполягаючи на «київському» походженні Московії, її цивілізації, культури, етносу та політичної традиції.

Однак у дійсності державно-політична система Російської імперії і ті культурно-історичні традиції, на яких вона була побудована, йшли не від Києва, а від Москви. Заволодівши Україною, Москва нищила культурно-історичні традиції Києва, водночас привласнюючи право на «Київську» спадщину собі. Це справедливо й сьогодні, численні приклади читачі «Дня» можуть дібрати самостійно.

У цьому діалозі ХІХ ст. брали участь з українського боку М. Максимович, А. Котляревський, В. Антонович та інші (Дашкевич, Житецький, Науменко, Мищенко, Левицький, Потебня, Кримський, Лобода). З російського — М. Погодін, М. Лавровський, А. Соболевський, частково О. Шахматов, В. Ключевський. Для росіян найважливішим було довести своє право на київську спадщину. Тоді в ХІХ ст. їм це вдалося, перетворивши діалог на фактичний монолог, і під впливом цієї ідеологеми перебуває не лише масова свідомість росіян, а й свідомість більшості сучасних західних еліт. Це ідеологема залишається й дотепер однією з найпотужніших підвалин російської культури і національної самосвідомості, що має свої політичні наслідки сьогодні, в період існування незалежної Української держави.

Проте помилявся російський академік А. Пипін, який написав 1865 року: «Спір про малоруську народність розпочався на ґрунті чистої філології та історії, став потім питанням літературним, перейшов далі в питання внутрішньої політики і в нинішню хвилину вщух». Проте він не лише не вщух, а спалахнув знову на початку ХХ століття після струсу першої російської революції 1905 року, що ще раз підтвердило наявність реальної фактичної бази для полеміки, себто все, про що сперечалися, зовсім не було зловмисними вигадками «малоросійських сепаратистів», а було болючими проблемами суспільства. Події 1905 року знову привернули увагу до національного питання, бо антиурядові виступи охопили так звані національні окраїни: Польщу, Фінляндію, Естляндію, Курляндію, Ліфляндію, малоросійські губернії, Кавказ та ін. На порядку денному знову постало питання про устрій багатонаціональної імперії. Однак на ці події реагували не лише поневолені народи, а й прихильники «єдиної та неділимої», зокрема й на теренах самих національних окраїн. Унаслідок цього посилюється російсько-шовіністична реакція, в тому числі й в Україні. Приміром, у березні — квітні 1908 року було засновано «Киевский клуб русских националистов». Українське питання було висвітлено в таких статутних пунктах клубу: «Південно-Західний край є споконвічно і суто російський край. Російський народ існує тільки один. Ніякого малоруського чи то «україноруського» народу немає, а є тільки південноросійська гілка єдиного російського народу. Українофільський рух є явищем такою ж мірою шкідливим, як і безпідставним. Головне та основне завдання клубу — боротьба з польським натиском і українофільством силами самої України». Тут очевидний певний алогізм — російські націоналісти починають «південно-західним краєм», а закінчують таки ж Україною... Така активність не могла не спонукати українську інтелігенцію до відповіді. Для цього знову було обрано журнал — розпочатий українцями в Росії російськомовний часопис «Украинская жизнь».

Продовження матеріалу читайте в наступному номері «Дня»

Ігор ЛОСЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments