Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Світло – головне!

Людмила ГОШКО — про те, де знаходить натхнення і чому обов’язково приїжджає на фотовиставку «Дня»
6 листопада, 2020 - 11:39

Знімки рівнянки Людмили Гошко майже незмінно, починаючи з 2010-го, опиняються в лідерах глядацьких симпатій фотоконкурсу «Дня». Вона не полює за сенсаціями, гострими темами, натомість характеризує свої роботи як «тихе життя». Щоб зробити фото, вкрай важливо для неї — відчувати світло. Нагадаємо, що і в «Дня» одне з улюблених гасел — не втомлюйтесь нести світло!

Де світло всюди, а також за що пані Людмила любить український побут — у розмові напередодні завершення прийому робіт на вже ХХІІ фотоконкурс нашої газети.

«РЕЧІ, ЯКІ ЗВЕРТАЮТЬСЯ ДО МОГО СЕРЦЯ»

— Чимало з ваших робіт присвячені у широкому значенні Дому. Здається, цей карантинний рік був благодатним для висвітлення цієї теми. Чи так це? Чи став він багатим на сюжети?

— Звичайно, карантин вплинув на те, що люди більше перебували вдома. Ми практично нікуди за цей рік із дітьми не їздили, тому що передусім важливе здоров’я. Один раз ми з ними влітку вибралися в село, і саме там більшу частину я фотографувала. Село знаходиться в Рокитнівському районі, віддалене від міста, і я вважала, що нам із дітьми там провести час буде безпечно — там між будинками великий простір, не як у місті — квартира біля квартири...

А коли туди потрапляєш, то дуже вражає кількість світла, яке там є. Воно скрізь. Начебто і в Рівному, і там сонце одне, але тут воно якесь особливе. Особливі тіні. Не знаю, чому там того сонця більше, ніж у місті. Можливо, це енергетика, люди світлі — родичі чоловіка. Але просто з будинку не можна вийти без камери. Там уже й звикли, що я постійно ходжу з фотоапаратом. Тільки тим і займаєшся, що щось знімаєш. (Усміхається.)

Цього року я більше спробувала себе в натюрморті. Можливо, це не зовсім журналістика, але я намагалася звертати увагу на речі, які мають певне значення для історії. Це не якісь привезені, чужі, нерідні предмети, а ті, які можна було знайти навколо, чим користувалися люди. Наприклад, я зайшла в стару хату, а на печі — графини (хоча мені пояснили в коментарях до фото на «Фейсбуку», що є український відповідник — карафка). Вони вироблялися в Україні, там особливе товсте скло, зараз такі не роблять. Вони у пилюці, немиті й брудні, але весь їхній зовнішній вигляд вражає — різні малюнки, і зелене, і блакитне, і біле скло, і кожен має свою особливу неповторну форму. Начебто в різних стилях, але все одно вони виглядають цілісно. Ці карафки раніше були на весіллях, інших важливих родинних подіях — тож для мене вони мають історичну цінність.

Так само я робила натюрморти з речами, якими раніше користувалися дідусь, бабуся мого чоловіка. Їх начебто по одній — одна чашечка, один ножик, одна тарілка, ложка... Вони придбані абсолютно в різних місцях, але всі також виглядають в одному стилі. Я розумію, що це були повоєнні часи, що, можливо, особливо декору не використовували. Бо насамперед треба було нагодувати людей, дати їм посуд, з чого їсти, а тоді вже думати про візерунки, якусь естетичну насолоду. Це був Радянський Союз. Варіанти були — або дерев’яний посуд, який виготовляєш сам із місцевого матеріалу, або ти купуєш на прилавках у магазинах — а там металеві вироби простенької форми. Але все-таки це стилістика того часу й історія, яку ми не можемо викреслити з нашого життя.

Мене цікавить український побут. Тому що, по-перше, я маю спеціальність «художнє ткацтво», і ця тематика, шиття, рушники — ці речі до мене говорять. Я милуюся, як вони зроблені, — кожна ниточка, візеруночок... Ці речі для мене теплі, вони мені до душі, звертаються до мого серця. І я хочу показати своїм дітям, як раніше люди жили, як користувалися тими речами. Ми спробували використовувати їх і самі — наприклад, дідусь чоловіка робив особливі маснички, без жодного цвяшка. У селі й зараз користуються цими речами, хоча цій масничці вже, певно, кілька десятків років. Туди наливають зібрані вершки, і вручну люди самі роблять масло. Син пробував це робити. Його вистачило хвилин на п’ятнадцять — він постійно відкривав кришку, лизав ті вершки і питав, чи ще не готово. (Сміється.) А врешті-решт сказав, що це дуже важка праця. У місті зараз життя набагато легше. Але все одно це екологічно чисті матеріали, натуральне дерево...

А якось була гроза, і після неї вимкнули світло. На вулиці вже не було чим займатися, тож ми запалили свічку. Грали з дітьми в карти на підлозі, їм було дуже цікаво і незвично. Тобто ці фотографії відображають наше життя. Люди так само там живуть і зараз, у цих інтер’єрах. Можливо, в когось більш сучасно, але все одно ти там ближче до історії, до наших прабабусь і прадідусів, частіше згадуєш про них, ніж коли живеш «відірвано» в місті. Але, можливо, коли людина в тому перебуває постійно, то не звертає великої уваги на ці деталі. А ти приїжджаєш — і те цікаво, і це цікаво, і дітям це буде цікаво!

«ЦЕ НЕ ПОЗУВАННЯ, ЦЕ ПРОЖИВАННЯ ЖИТТЯ»

— Як ставляться ваші діти до ролі моделей?

— Вони не відчувають себе конкретно моделями. Якщо, наприклад, я пояснюю, як користуватися певною річчю, то фотографую так, щоб вони не звертали на це уваги. Це не є позування, це проживання життя. Приміром, дочка пробувала прясти — ми знайшли на горищі чесалку, якою вичесували шерсть. Кажу їй: спробуй, як раніше люди працювали, як шерсть вичищали. Вона посмикала трошки, каже, що дуже важко. Виявили, що ця шерсть дуже жирна, напевно, треба було її перед цією процедурою вимочувати, випирати, знежирювати. Так більше розумієш, навіщо ці предмети, вони оживають.

Ваш старший син Микита теж цікавився фотографією. Які в нього успіхи? Чи це захоплення минуло?

— Так, він пробував займатися фотографією. Але зараз уже виріс і цілковито переключився, йому це не надто цікаво. Ми з чоловіком художники, а діти не пішли нашими стопами. Можливо, менші діти з часом до цього прийдуть, але вони всі дуже різні, і я не розраховую, що вони будуть обов’язково наслідувати нас. Нехай обирають те, що їм більше до душі. Старший син зараз пішов у техніку, робить динаміки, паяє якісь металеві дротики, акумулятори і вживає купу різних назв, яких я просто не знаю. Тож поки що немає в нас явного наслідника.

«НА МОНІТОРІ НЕ ВІДЧУВАЄШ ГЛИБИНИ»

— Якщо не помиляюся, у 2020-му минає вже 10 років з часу, коли ви вперше надіслали роботи на фотоконкурс «Дня». Чим став для вас цей досвід?

— У мене є менше можливостей жити життям повноцінного журналіста, наприклад, як Микола Тимченко, який постійно ходить вулицями, фотографує, завжди в епіцентрі подій. Але це життя мене цікавить. Я завжди із захопленням приїжджаю на виставку за підсумками фотоконкурсу, навіть якщо не виходить у день відкриття її відвідати, намагаюся приїхати пізніше, щоб подивитися ці роботи вживу. Тому що інтернет інтернетом, але все-таки коли ти підходиш до роботи, то більше часу її розглядаєш. Отримуєш більше емоцій. Я не знаю, чому така різниця. Можливо, коли дивишся на моніторі, це більше асоціюється з телевізором — очікуєш, що зараз з’явиться якась інша картинка, немає того повноцінного сприйняття. Не відчуваєш глибини. А коли на виставці підходиш до роботи і дивишся на неї вживу, вона до тебе говорить. Ти переживаєш ту ситуацію і з’являються додаткові емоції, відчуття, асоціації. Тому відвідування виставки для нас є обов’язковим. Сподіваюся, що цього року, незважаючи на ситуацію, ми знайдемо можливість приїхати і подивитися.

Я приводжу старшого сина, обов’язково ходимо коридорами і дивимося на роботи тих людей, які були в епіцентрі життя, що відбувалося в Україні за рік. Багато цікавого. Наприклад, на цій виставці можна побачити політичне життя всієї України за рік. Для того ми і їдемо. Тому що в нас одна сфера, в інших людей — інша, всі подають на виставку найкращі свої роботи і моменти, які їх найбільше вразили. Тож ми надихаємося, спостерігаємо. Виникає відчуття, що ти так само перебуваєш в епіцентрі подій, як усі фотографи-журналісти — низький їм уклін, — котрі завжди там, де щось відбувається.

«ЗАХОПЛЮЮСЯ РОБОТОЮ ЛЮДЕЙ, ДЛЯ ЯКИХ ЗЙОМКА В ЕПІЦЕНТРІ ПОДІЙ Є ЩОДЕННОЮ»

— Ваші роботи дуже часто стають лідерами глядацьких симпатій. А які роботи колег із нашого фотоконкурсу, можливо, закарбувалися у пам’яті вам?

— Микола Тимченко в мене у друзях на «Фейсбуку», тож я маю можливість постійно спостерігати його роботи, не лише ті, які є на конкурсі. Також цікаві роботи у Бориса Корпусенка. Деяких людей я пам’ятаю не за прізвищами, а на обличчя — бачила, як вони на виставці фотографувалися біля робіт.

А якщо говорити про самі світлини, то найбільше вражають серії, напевно. Коли фотограф бере якусь тематику, ставить перед собою певну мету і досягає її через серію знімків. Напевно, менше приваблюють пейзажі, а більше всього життя політичне — знімки трибуни, схоплені моменти спілкування політиків... Те, що мені недоступно, мені дуже цікаво і чомусь краще запам’ятовується. Здавалося, я б мала звертати увагу на якісь веселі, життєрадісні роботи, але я більше черпаю для себе з політичних — адже це справжня журналістика. Захоплююся роботою людей, для яких зйомка в епіцентрі подій є щоденною.

Ольга ХАРЧЕНКО, «День». Фото Людмили ГОШКО
Газета: 
Рубрика: