Телеплюралізм і теледальтонізм
Для зарубіжних та українських ЗМІ рік, що минає, вкотре поставив проблему причетності журналістики до малих та великих трагедій світу. Ця проблема не нова, проте вона актуалізувалася саме впродовж останніх місяців.
Відомо, що без радіо і кіно не було би магнетизму Гітлера. Радіо стимулювало геноцид у Руанді, у Сомалі режисери війни використовували його для провокації й поширення насилля. Електронні ЗМІ були інструментом розпалювання етнічної ворожнечі й кровопролиття в колишній Югославії. Звичайно, в нашому розпорядженні й протилежні за наслідками факти — передачі легенди американського телебачення Волтера Кронкайта (CBS), які мали суттєвий вплив на припинення В’єтнамської війни, шляхетна позиція Малкольма Маггеріджа, Гарета Джонса у висвітленні етноциду українців 1932—1933 років... Однак кількість біологічних та духовних жертв значно більша від кількості врятованих. Ця причетність має багатогранний характер. Вона пов’язана з вишуканим сервілізмом, безпринципністю слова, зрештою, з лакейством, але найбільше зла — від байдужості «з умитими руками» зразка Дюранті.
Повчальність ЗМІ полягає й в усвідомленні того, що від повноти інформаційної палітри світу залежать тисячі, а то й мільйони людей зі своїм правом на життя, щастя і правду, що ступені свободи слова сьогодні актуально визначати не лише в контексті відносин між урядом і національними ЗМІ, а й з огляду на монополізацію комунікаційного процесу кількома медіагігантами. Саме вони великою мірою відповідають за естетизацію війни, яку ось уже понад десять років подають глядачеві як «операцію із роззброєння», «програму ліквідації конфлікту», як комп’ютерну стрілянину, що виблискує феєрверками у нічному небі, наприклад, Басри. За телевізійною версією сучасна війна має, зазвичай, стратегічну ціль, а зброю — гуманну. У цьому контексті знаковим став цьогорічний показ іншого, очищеного від тріумфалістської косметики обличчя війни, який транслював катарський канал Al-Jazira. Кадри з полоненими американськими солдатами та тілами вбитих під час бомбардування людей на вулицях Багдада, які показала ця телекомпанія, хоч і суперечать Женевській конвенції, та переконливо доводять, що реальні альтернативи війні лежать не тільки у правильному виборі політики, концепцій суспільного розвитку, доктрин (деякі з них, до речі, можуть виправдовувати масове вбивство), а й проходять межею людського життя та смерті.
Звісно, коли поряд із СNN з’являється Al-Jazira, це ситуацію не рятує. Контрастність у висвітленні подій часто живить напівправди по- маніхейськи поділених світів і сприяє радше стереотипному відчуттю реальності, аніж її розумінню. Тому так важливо дивитися на світ власними очима, тим паче — на свою історію зі «своєю правдою», яку не можна підпорядковувати вимогам телебачення. Сьогодні в українському телеефірі мало сказати «я так думаю», треба мати підстави «так думати». Бо коли тему Голодомору розглядати у площині псевдоальтернативних питань, як наприклад, «був Голодомор чи не було», можна сягнути лише вершин красномовного цинізму... для якого що більше глуму, то більше попиту.
Прихильники телерингоманії можуть послатися на плюралізм, забуваючи про те, що плюралізм має справжній сенс тоді, коли це щось на зразок «симфонії правди», без фальшивих звуків. Іншими словами, сперечатися можна про відтінки, а не про контрастні кольори. У другому випадку — це вже не телеплюралізм, а теледальтонізм. Характерно, що весь інформаційний потенціал таких передач нібито допомагає розпізнати правду і неправду. Проте коли точкою відліку згаданої вище дискусії є абсолютне право висловлювати свою думку, яка ігнорує нагромаджені в досвіді людства факти і критерії правди як історичного та морального явища, незалежно від арґументів учасників передачі добро і зло набуває інформаційної паритетності, і що особливо важливо — самодостатності. Цю проблему добре проілюстровано у цьогорічному висвітленні війни в Іраку. Ми були свідками неперервного транслювання самодостатньої війни. У перші дні вторгнення в Ірак була можливість спостерігати за драматичними рейдами танків у пустелі, атракційними вибухами, штурмами. Представники інформаційних мереж (CNN, MSNBC тощо), транслюючи війну в режимі non stop, перескакували від одного інформаційного фрагмента до іншого, без жодних глибших рефлексій, контекстуальності цих трагічних подій. Складалося враження, що війна — явище, яке не потребує пояснень. Однак навіть терор хоча не має виправдання, але має причини, його не можна подавати як точку відліку для аналізу масштабних процесів знищення. У випадку з Голодомором була помітна спроба визначати трагедію поза критеріями справедливості, яку медіа часто розчленовують і надають їй відносного характеру. У рішенні Пулітцерівського комітету наголошено, що присудження премії журналістові «New York Times» відбувалося в інших історичних умовах і що вже нема серед живих ні Дюранті, ні тих, хто присуджував йому премію. А відтак вони не можуть виступити на свій захист. Це яскравий приклад підміни правди вимогами дотримуватися юридичного формалізму. Зважаючи на це, можна реабілітувати найбільших тиранів минулого. Ось тут світові ЗМІ мали би виявити свою здатність медіатизувати реальність. Адже в одних випадках вони можуть підпорядковувати власним інтересам ледь не усі сфери суспільного життя, у тому числі його правові норми, а в інших — чомусь ні. У час, коли український кінематограф слабкий і важко сподіватися українського «Списку Шиндлера» чи «Піаніста», ЗМІ (особливо це стосується телебачення) мають ширити повноту історичної правди. Бо перед тим, як щось робити тепер і на щось сподіватися завтра, логічно запитати себе, що ми маємо знати? Без жодного зв’язку з історичним знанням, без усвідомлення спільності історичної долі — і у славі, і в трагедіях — наші надії можуть виявитися маревом. Адже трагедія 1932— 1933 років — не відсторонена реальність, а велике застереження для нашого часу. У книжці Лідії Коваленко та Володимира Маняка «33-й: голод» є такі слова: «Голодомор не був трагічним «випадком», не природа і аж ніяк не наша земля винна у смерті мільйонів». На жаль, і це треба доводити.. .
