Як крапля довбе камінь не дворазовим, а багаторазовим падінням, так і людина стає мудрою не від дворазового, а від багаторазового читання.
Джордано Бруно, італійський філософ епохи Відродження, поет, представник пантеїзму

У пошуку національних інтересів

5 грудня, 2003 - 00:00

Основні ток-шоу тижня так чи інакше впиралися в одне питання: в чому полягають наші національні інтереси? Про те, що їх ще не визначено і не сформульовано, говорили в «Я так думаю» («1+1»), обговорюючи тему Тузли. І хоча програма вийшла в ефір, коли перший шок щодо ударного будівництва російської дамби і невиразного пояснення замовниками її призначення ми вже пережили, яснішим те, що відбувається в Керченській протоці, не стало. Проте пристрасті трохи вщухли, сторони позиціонувалися і наполягають на своєму (що для України, швидше, виняток, ніж правило), тому спроба визначити, чому таке взагалі стало можливим, цілком виправдана. Не менш цікавий порівняльний аналіз суспільних реакцій в Росії й Україні на територіальні претензії однієї «сестри» до другої. Звичайно, Москва — не вся Росія, але щільність російських столичних амбіцій дуже показова. Так от, переважна більшість москвичів вважає, що Росії значно важливіше здобути острів, а отже, і контроль над Керченською протокою, ніж зберегти добрі відносини з Україною. Українці дружбу з Росією цінують вище.

Коментуючи такі несподівані підсумки опитувань, Мирослав Попович, наприклад, вважає, що, з одного боку, це характеризує націю навіть добре. Ось такі ми неагресивні, миролюбні та пухнасті. З іншого боку, виявляється, що інтересами своєї країни ми легко готові пожертвувати задля чужих інтересів. Чому? А насамперед тому, що інтересів своєї держави ми просто не знаємо. І Попович не знає — не тому, що це жахлива військова таємниця, а тому що навіть декларативно їх чітко та зрозуміло не означили. І ця неозначеність — наслідок владної непатріотичності, тому що патріотичність не обмежується тільки знанням державної мови, любов’ю до предметів української старовини або закликами до відродження розмитого і затертого поняття «духовність».

Цікаве у зв’язку з цим повчання російського імператора спадкоємцю престолу в «Бідній Насті» — російському телесеріалі, який зараз транслює також «1+1». Так ось, розповідаючи синовi про стосунки з дамами, російський імператор давав спадкоємцю таку установку: зберігати вірність тільки своїй державі, бути кристально чесним тільки перед Росією, відстоювати інтереси, насамперед, своєї країни, а потім уже — царської сім’ї. Нам би такі традиції…

Хоча і давня наявність втрачених потім на певний час традицій — не гарантія імунітету від вірусу апатріотичності. Лєх Валенса, наприклад, на думку поляків, відійшов від визначення любові до батьківщини, яке дав російський імператор.

У «Документі» Юрія Макарова після перегляду документального фільму про Михайла Горбачова «росіянин, поляк і українець» намагалися з’ясувати, що ж таке влада — мета чи засіб? І що шукають у ній незліченні пілігрими, чому не можуть «зіскочити», спробувавши її один раз? За визначенням російського політолога, влада — засіб для досягнення цілей, які лежать поза нею. Проте, зауважив з нашої сторони знов-таки Мирослав Попович, були люди, які йшли до влади, щоб служити суспільству, — беззавітно і практично безкорисливо. Це також талант, покликання і можливості душі, готової до такого служіння. Але скільки їх, хто прийшов і хто йде до влади «за покликанням», і скільки тих, хто, вирушивши туди з добрими намірами, не витримав випробувань і спокус? Що влада зробила з ними, чому з її горнила одні виходять спотвореними, інші — спустошеними, а просвітлених нею немає?

Коли польський співрозмовник розповідав у рамках «Документа» про ставлення до влади двох польських лідерів — Валенси і Мазовецького (умовно «демона» й «ангела» влади), обличчями учасників обговорення в українській студії промайнула тінь незручності, оскільки надані визначення і порівняння були не теоретичними, а реальними, конкретними та не з минулого. Про те, що Валенса, прийшовши до влади на хвилі народної любові, розпорядився нею не кращим чином; про те, що використав її для досягнення своїх інтересів, що «інтриганив», заплив жиром зарозумілості, «здійснював вчинки, які ніхто не міг пояснити», розповідалося абсолютно спокійно, без політичних зіставлень та з однією метою — пояснити, що народ здатен так само швидко і гаряче розлюбити свого лідера, який не виправдав його сподівань. Хоч народна любов — категорія для нас не зовсім зрозуміла і рідко вживана, відсторонений аналіз «побічних дій» влади з урахуванням особливостей українського «організму» дуже актуальний. Оскільки, як висловився московський гість, лідер не тільки символізує країну, він її «забарвлює» та видозмінює.

Щоб не зневіритися та не заблукати в умовностях і масках, ведучий запропонував нам свою формулу, згідно з якою визначення суті питання залежить від того, є той або інший політик носієм сповідуваної ідеї чи її користувачем. Від цього, на думку автора програми, залежить, хто при владі на поклик серця, а хто прийшов туди непроханим.

А «Подвійний доказ» запропонував нам вкотре визначитися з напрямком руху — до Азії чи до Європи. Ні, це, очевидно, взагалі така наша національна забава: спочатку нам оголошують про свідомий і територіально зумовлений «європейський вибір», йдуть із цим оголошенням, пробачте за каламбур, на вибори, а потім запитують, а чи не повернути нам назад? А то в Європі, мовляв, на нас дивляться без ентузіазму, інакше як сусідами бачити не бажають, нас це ображає. Отже, ми, теоретично відстоюючи своє право вибору — кого любити, а кого не дуже, в подібному праві європейцям нібито відмовляємо, вимагаючи любити нас негайно. А якщо негайно їм не вдається, ми ще подумаємо, до якого берега попрямувати. Можливо, до того, який простіший і ближчий, — особливо з боку Тузли.

На думку експерта програми Олександра Чалого, європейський вибір — передусім, вибір особистий. Ми втратили свою європейськість, нас уже «зазіопили», а європейськість, за Чалим, — це «почуття і цінності, які набуваються не грошима, а досвідом поколінь, що живуть вільно».

Нашій державі, демократичній у першому поколінні, стати по суті, а не тільки географічно, частиною Європи буде складно. Зате це шлях додому.

Оксана ТИХОНЧУК, «Вечірній Миколаїв», спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: