Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

У ритмі президентських перегонів

Деякі телеканали працюють у режимі бенефісів кандидатів у президенти
15 лютого, 2019 - 12:55

На  телебаченні — особливий період, надзвичайний інформаційно-пропагандистський стан, виборча кампанія в усій її красі. Усе  інше теж, звісно, висвітлює, але без ентузіазму, весь ентузіазм витрачається на вибори. Деякі телеканали працюють у режимі бенефісів кандидатів у президенти. З’являється один з тронною промовою, потім другий, третій. Тут головне зібрати в студії таких політологів, щоб серед них не виявилося злісних критиканів, здатних зіпсувати милостивий настрій шанованому гостю. А то почнуть влізати з неприємними  сентенціями. Здебільшого телеканалам це вдається.

От і на ICTV у програмі «Свобода слова» власною персоною з’явився Петро Олексійович Порошенко. Він говорив енергійно й упевнено, випромінював оптимізм. Президент стає дедалі блискучішим оратором, але люди втомилися від прекрасних слів, хочеться чогось реального, практичного, відчутного. Судячи з усього, спіч Порошенка справив незабутнє враження на публіку, але в повітрі «висіло» безліч питань, які йому не ставили, але відповідати на які доведеться.

Порошенко, не називаючи Зеленського й подібних до нього, зробив кілька критичних випадів проти тих, хто «хоче стати навколішки перед Путіним» (між іншим, це справжня фраза пана коміка).

Президента запитали, чи буде 300 (триста) голосів за зміни в Конституції на користь євроатлантичної інтеграції України? Порошенко був налаштований оптимістично й подальше голосування у ВР повністю виправдало його очікування. До речі, під час голосування на «Свободі слова» 28% присутніх виступили «проти» НАТО, а 72% — «за». А наприкінці  обговорення прибічників НАТО було вже 92%... Мабуть, аргументи «за» виявилися досить переконливими...

Командувач десантно-штурмовими військами генерал-лейтенант Михайло Забродський нагадав, що до НАТО вступає не армія, а держава. Але й армії слід ще багато зробити для адаптації  до стандартів, оскільки там інша філософія військової справи, інша модель збройних сил, інший розподіл відповідальності тощо. Генерал порадував публіку повідомленням, що у ВСУ з’явилася ціла плеяда талановитих бойових офіцерів. І ще, за його словами, сьогодні західні військові радники не лише вчать нас, а й багато чого вчаться в українських військових. Так, на цей період  жодна армія НАТО не має досвіду протидії російській збройній агресії. А ми такий досвід маємо, і дістався він нам дуже дорогою ціною. Але сам верховний головнокомандувач, на мій погляд, дещо ідеалізував стан наших Збройних сил. Усе-таки вони ще не настільки потужні, як нам цього хотілося б. І чи докладає влада всіх зусиль, щоб українська армія дійсно була однією з  найпотужніших у Європі?

Цікаво виступила віце-спікер ВР Ірина Геращенко, вона цитувала нещодавно видані спогади екс-президента Франції Франсуа Олланда, зокрема про переговори в Мінську, де він був присутній. Олланд пише, як Путін кричав на Порошенка: «Я знищу твої війська!» А Порошенко кричав на Путіна: «Я не дам тобі це зробити!» Зеленський тут, напевно, став би навколішки, потім би ліг і поповз до ніг Путіна, благаючи про пощаду? Цілком у дусі «95 кварталу». Адже Зеленський уже вибачався перед Рамзаном Кадировим, абреки якого скоїли чимало злочинів проти України на нашій землі. Мабуть, невдало пожартував щодо повелителя Чечні, та й слід чесно визнати, що чимало жартів Зеленського не смішні, не дотепні, а примітивні й хамсько-образливі. А в Росії багато хто боїться Кадирова й має для цього підстави. Ось чому  на смерть переляканий Зеленський кинувся вибачатися перед «піхотинцем Путіна» (як називає себе сам Кадиров). Але як він, Зеленський, це подав! Мовляв, в особі Кадирова образили ісламський світ, і треба терміново вичерпати конфлікт. Тобто не своя особиста безпека, а досягнення взаєморозуміння з мільярдом мусульман. Здається, у пана коміка манія величі. На мій погляд, зовсім не пошану до ісламу (хто сказав, що Кадиров — символ ісламу?) продемонстрував тут Зеленський, а тваринний страх (до повної непристойності!) перед  крутим характером Рамзана Ахматовича. Так, Кадиров — це не Віталій Кличко, якого в «95 кварталі» можна показувати ідіотом (що абсолютно несправедливо), але який не опуститься до помсти й переслідувань кривдника. А Кадиров живе за законами гір, і це вам не ліберальна Україна.

Тарас Березовець запитав Президента: наскільки  неповоротним є курс на Європейський Союз і НАТО? Порошенко вірить у безповоротність. Проте думаю, що якщо у нас станеться проросійський реванш, то жодна Конституція реваншистів не зупинить. Янукович це теж демонстрував. Кого треба куплять, інших злякають. Тим паче що в парламенті завжди вистачало тих, хто бажає продатися або вигідно для себе «злякатися»... Безповоротність лише у співвідношенні реальних сил.

Кримчанин Березовець також поцікавився, коли  наші кораблі знову підуть через Керченську протоку. Порошенко відповів, що підуть, але це будуть лише добровольці. Обов’язковою є присутність представників міжнародних організацій. А на мій погляд, треба щоб разом з українськими кораблями до Азовського моря увійшов військовий корабель США або Британії. Щоб потім Москва не розповідала, що «їх там немає».

Цікавилися у Президента й справами, пов’язаними зі звільненням наших військовополонених і заручників. Тут хвалитися нічим. Між іншим, присутність пана Медведчука в Україні виправдовувалася його участю у звільненні наших громадян. Але обмінів полоненими з РФ і її маріонетками давно немає. Зате політична діяльність пана Медведчука в Україні стає дедалі активнішою. Порошенко міг би нестримно вирватися вперед у президентських перегонах, якби розв’язав проблему Медведчука. А поки цей кум Путіна є тією «гирею», що тягне Президента на політичне дно. Утім, ми не знаємо, що Медведчук пообіцяв Порошенку. І що Путін доручив в Україні  Медведчуку? Високопосадовий оратор у студії «Свободи слова» викликав овацію публіки, запевнивши, що громадян РФ як спостерігачів на українські вибори він не допустить, віддавши відповідний наказ прикордонникам. Нація давно хоче рішучих дій влади, їй набридла «манна каша» вітчизняних політиків.

Ну, а кримінальна справа ГПУ пана Луценка проти Медведчука (сепаратизм — «Донбасівський регіон» з парламентом і урядом, «хотєлка» Путіна), швидше за все, у черговий раз закінчиться нічим, показавши нікчемність і неспроможність нашої правової системи, що не здатна захистити державу.

Але, на жаль, президентська кампанія дедалі більше стає фарсом. Будь-який охочий, здатний зібрати 2,5 млн гривень, може реєструватися кандидатом у президенти. Трапляються персоналії як комічні, так і патологічні. За «законом підлоти» рано чи пізно хтось із цих комедіантів дійсно може всістися у президентське крісло. Треба було б подумати про додаткові фільтри...

Гаразд. Відволічемося від нашого виборчого карнавалу на геополітику. Нещодавно програма «Цивільна оборона» на ICTV показала цікаві сюжети щодо ситуації в частині РФ, розташованій на схід від Уралу. Побачене цілком вписувалося у формулу Віктора Суворова (Володимира Різуна): «Далекий Схід іще не китайський, але він уже й не російський». Поступово, але з залізною невідворотністю дедалі більше з’являється в цьому регіоні китайських факторій, фірм з тисячами працівників, ферм з китайськими землеробами тощо. Деякі російські жителі регіону визнавали на камеру: «Ми тут перспектив не маємо». Далекий Схід і Сибір — перед питанням, а Путін лізе до України. Але Михайло Ломоносов казав: «Могутність російська Сибіром приростатиме». Сибіром, а не Кримом і Донбасом. У Москві панічно бояться НАТО (і лише російське вторгнення до України розбудило Північно-Атлантичнй Альянс), що занурився у пацифізм, але абсолютно не звертають уваги на важку ходу Китаю. Судячи з усього, роль васала КНР влаштовує Кремль більше, ніж союзні відносини з НАТО і західним світом. У РФ дуже раділи, коли 2004 року КНР встановила на кордоні з РФ балістичні ракети з радіусом дії 12—13 тисяч км, мовляв, вони дістануть будь-яку точку на території США. Щоправда, забули подивитися карту й переконатися, що вони так само долітають до Москви й Санкт-Петербурга. Загадкові російські мізки?

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ