Удар у спину

Усі здивовані. І багато українських аналітиків, і західних партнерів України. Російські війська оточили Україну з усіх боків, зі сходу, з півночі, з півдня та південного сходу, вони приготувалися до нападу, а верховний український головнокомандувач радить закордонним доброзичливцям його країни «припинити панікувати», «заспокоїтися», мовляв, «ніякої загрози немає». Він навіть спробував у телефонній розмові виховувати президента США Джозефа Байдена, так би мовити, ставити на місце керівника найпотужнішої держави світу. І це при тому, що пан Зеленський зберігає повне мовчання при найдикіших заявах на адресу України з боку Путіна, Лукашенка і навіть Рамзана Кадирова, якого він, зважаючи на все, дуже боїться і кілька разів перед ним публічно вибачався за свої сумнівні жарти.  А чого боятися лідера демократичної держави Байдена, який, на відміну від раніше названих фігурантів, ніяких найманих убивць не посилатиме? Інша річ, що в американського народу може зникнути бажання допомагати країні, яку очолює людина, яка заперечує очевидне? Чи багато людей схочуть мати справу з тією Україною, де президентом обирають пана Зеленського? Нардеп Княжицький сказав, що чвари Зе з Байденом — це верх ідіотизму. Американський журнал «Politico» написав, що через заяви Зеленського у США з’явилися сумніви — чи потрібно давати зброю Україні?

Навіщо так шкодити своїй країні?

Дуже зраділи у Москві, на Раді Безпеки ООН виступив представник Росії пан Небензя і звинуватив американську делегацію, яка ініціювала засідання Ради безпеки через тривожну ситуацію на українських кордонах, у неправді. При цьому він із явним задоволенням спирався на заяви Зеленського, охоче й розлого його цитував. Сьогодні у світі є лише два політики, які заперечують російську загрозу Україні, — це Володимир Путін та Володимир Зеленський. Ці два політики кажуть в унісон.

Прагнення Зеленського «пропетляти» заплутує його самого і завдає великої шкоди країні. Він хоче дружити з нашими західними партнерами й не сваритися з Путіним. А це неможливо. Ми пам’ятаємо, чим сидіння на двох стільцях швидко закінчилося для Порошенка, тим самим це закінчиться й для Зеленського. Тут ще треба врахувати величезний політичний та дипломатичний досвід Порошенка та повну відсутність його у Зеленського. Тому його заяви на зустрічі з іноземними журналістами викликали здивування та повне нерозуміння у цивілізованому світі.

А поки що гуляє різними газетами легендарний текст, підготовлений на Банковій. Текст називається «10 кроків до миру» і в Україні майже невідомий. Там розповідається про те, як саме Україна в особі Зеленського, Єрмака та всіх «зелених» готова стати навколішки перед Кремлем. Невже Єрмак хоче виступити в ролі нашого Чемберлена? Принести нам «мир», який гірший за війну й насправді є капітуляцією... Те, що Банкова не наважується оприлюднити ці «мирні кроки» в Україні, багато про що говорить...

На телеканалі «Україна-24» Євгеній Кисельов ділився своєю інформацією про російського диктатора. Виявляється, у Ленінграді Путін служив у 5-му відділі управління КДБ, який переслідував дисидентів. А в НДР він був не в розвідці, а у відомстві, яке наглядало за східнонімецькими «братами по класу». Яку інформацію отримує Путін, якщо він не читає Інтернет (оскільки вважає його «породженням ЦРУ») та живе лише повідомленнями підлеглих? А підлеглі часто повідомляють те, що хоче почути шеф. А може, Путіну повідомляють про те, що «пригноблені українці» дуже чекають на російську армію? Про це йому повідомляли 2014 року, але тоді не вийшло...

Потім на цьому ж каналі Савік Шустер провів голосування на тему «Що ви робитимете, якщо почнеться війна?»

Було запропоновано 4 варіанти відповіді:

1. Залишуся в Україні й чинитиму опір.

2. Залишуся й не чинитиму опору.

3. Поїду за кордон.

4.Залишуся і співпрацюватиму з проросійською владою.

Люди віком 18+ відповіли так:

71% обрали перший варіант.

А четвертий — лише 1%.

Серед молоді 16-18 років лише 45% готові залишитися та чинити опір. А співпрацювати з окупантами готові 2%. Це до питання нашої наївної віри, що наступне покоління буде кращим, ніж ми. Дай Боже, щоб воно не було набагато гіршим...

У студії «Захід» у Борковського політолог Піонтковський дуже оптимістично оцінював провал ультиматуму Москви демократичному світу. Але виявилося, що Москву послали «йти лісом» як країни НАТО, а і її старі союзники: Нікарагуа, Куба і Венесуела. Росія погрожувала Заходу, що розмістить свої ракети у цих країнах і, так би мовити, російські ракети цим країнам також не потрібні. Занадто небезпечно. І навіть російські гроші цього страху не компенсують. До речі, Хрущов кризу, ним же створену, з тріском програв. У найвідповідальніший момент з найвищого радянського військового керівництва стався витік інформації до США про те, що СРСР зовсім не такий сильний. І все луснуло, Західний Берлін не змінив свого статусу і війська НАТО не були виведені з ФРН. Одним із тих, хто намагався використати витік інформації у своїх кар’єрних інтересах, була друга людина у КПРС Фрол Романович Козлов. На засіданні політбюро Хрущов запустив у Козлова важку кришталеву чорнильницю. Козлов від «снаряду» ухилився, але потрапив до лікарні із серцевим захворюванням і його кар’єра закінчилася. А перед цим діянням лідер ЦК КПРС визнав: «Усе. Справа Леніна програна». Про це засідання, де він особисто був присутній, розповів колишній шеф КДБ СРСР генерал-полковник В.Є. Семичастний. Для порятунку Хрущова США милостиво вивели з Туреччини 15 застарілих ракет і пообіцяли не чіпати Фіделя Кастро та його революційну Кубу. Але «гора народила мишу». Або інша фраза з нагоди: «Я сіяв драконів, а пожинаю бліх». У сучасній Росії Карибську кризу намагаються трактувати як блискучу перемогу СРСР над світовим імперіалізмом. Але тоді Хрущов одним із перших усвідомив історичну приреченість радянської держави та комунізму.

А нині колишні сателіти СРСР навіть за гроші влазити в авантюри, причому дуже небезпечні, не хочуть. От якби просто голосування чи дипломатичне визнання... За визнання «незалежності» Абхазії та Південної Осетії одна держава, загублена у Тихому океані, де населення становить усього 8 тисяч осіб, одержало 50 мільйонів доларів. Чудовий бізнес. А якщо хоча б 10% цієї суми заплатять ще за голосування в ООН — то зовсім добре.

А от ставити у себе ракети — це вибачте...

Однак Путін намагається спокусити лідерів екзотичних країн, і міністр Лавров не втомлюється шукати. Але мало охочих грати в ці ігри...