Кинути роботу для рідного краю і піти на роботу до його гнобителів… єсть справжньою цілковитою зрадою
Борис Грінченко - український лексикограф, письменник, педагог, громадсько-культурний діяч

Від війни на Донбасі до приборкання саду в Грузії

Українське кіно добре виступило на Вісімнадцятому міжнародному фестивалі документалістики Docudays UA
9 квітня, 2021 - 12:48
ГОЛОВНУ НАГОРОДУ КОНКУРСУ DOCU/СВІТ ОТРИМАЛА СТРІЧКА «ПРИБОРКАННЯ САДУ» РЕЖИСЕРКИ САЛОМЕ ДЖАШІ

За тиждень було показано онлайн 105 фільмів. На фестивалі відбулося 30 онлайн-подій, а також 249 індивідуальних зустрічей між іноземними та українськими документаліст(к)ами у секції Docu/Про. Усі фільми 18 Docudays UA супроводжувалися адаптованими субтитрами для людей з вадами слуху, а 9 стрічок мали звукоопис для незрячих.

Традиційно фільми на Docudays UA змагалися в конкурсах Docu/Світ, Docu/Україна та Docu/Коротко. Одна із десяти номінованих стрічок отримала нагороду «Rights Now!». Її вручили креативному документальному кіну, що досліджує сучасний світ і робить значний внесок у дискусію про людську гідність, свободу та рівність. Студентське журі також обрало свого лавреата. Крім цього, визначили фільм — лідер глядацьких симпатій. Окремо організатор(к)и фестивалю нагородили спеціальною відзнакою та призом імені Андрія Матросова дві українські картини.

Всі перемож(и)ці отримали нагороди авторства скульптора Сергія БОРОДІНА: прозорі куби, всередині кожного з яких мініатюрний килим з мультфільмів Анатолія Сурми. До призів додавалося грошове заохочення в розмірі $1000. Спеціальну премію $5000 вручив медіапартнер фестивалю Current Time TV. Також було оголошено призерів Ukrainian Doc Preview.

Загалом, усепереч обставинам, організаторам вдалося зібрати гідну програму — як у конкурсах, так і поза ними.

ВІДКРИТТЯ

Однією з центральних подій Docudays UA стала позаконкурсна прем’єра фільму «Колектив» (режисер — Александр НАНАУ, Румунія-Люксембург) Історія, розказана тут — проста й страшна. На територіях, травмованих тривалим досвідом комуністичної окупації, таких сюжетів не бракує. Але саме цей — не просто дно, а чорне, холодне провалля.

30 жовтня 2015 в бухарестському клубі «Колектив» під час рок-концерту сталася пожежа. Загинуло 27 осіб, 180 отримали поранення. Згодом, протягом наступних 4 місяців, в лікарнях померло ще 37 постраждалих — причому у декого з них було обпечено не більше 20% тіла. В результаті розслідування, проведеного журналістом «Спортивної газети» Каталіном ТОЛОНТАНОМ, з’ясувалося, що компанія, котра забезпечувала антисептиками лікарні по всій країні, розбавляла їх у неприпустимих пропорціях і таким чином отримувала неправомірну вигоду. Тобто пацієнти померли від інфекцій, викликаних елементарним порушенням стерильності. Але це — лише початок кошмару.

Спочатку здається, що перед нами ще один зразок кінопубліцистики — яка відрізняється від телевізійних аналогів хіба що розміром екрану. Проте фільм тримає увагу не так шоковим змістом, як майже ідеально налаштованою кінематографічною формою.

Так, ритм оповіді вибудований жорстко й чітко, захоплює одразу. Александр Нанау, ставлячи героїв перед новою, все складнішою перешкодою, зупиняє дію на мить. Після кожного такого затишшя конфлікт ще більше загострюється. Камера нервово тремтить, підсилюючи ефект присутності: ми повинні бути не просто всередині ситуації, — радше ситуація має обступити нас із задушливою щільністю.

Загалом, дивлячись «Колектив», я не міг позбавитись думки, що дійові особи лише через якийсь технічний ґандж не балакають українською. Все схоже на нас до сліз — або безсилого сміху. Наприклад, героєм другої половини картини стає новопризначений міністр охорони здоров’я Влад ВОЙКУЛЕСКУ. Він дійсно хоче все змінити, береться за справу як слід — і отримує потоки бруду, присмаченого, звісно, звинуваченнями в недостатньому патріотизмі. Хіба що лікарем Смертю не називають.

Тож «Колектив» — не просто назва приреченого клубу. Це — позначення порочної колективності, яка знищує індивіда психологічно й фізично. Це спільництво продажних політиків і корумпованих лікарів, яке обертається хвилею смертей. Це згуртованість виборців, що як ні в чому не бувало голосують за партію, котра призвела систему охорони здоров’я до катастрофи (знов-таки, нічого не нагадує?) Це руйнівний пафос любителів шукати зраду у всьому — як щирих, так і куплених.

А корупція — це в прямому сенсі гниття, розкладання; рана пацієнта, що кишить хробаками (!) прямо на лікарняному ліжку, — найточніше втілення цієї біди, вузлова точка системного здичавіння, яке вповні характеризує фраза однієї з героїнь: «Ми — лікарі, ми вже не люди».

У Нанау вийшов справжнісінький політичний трилер, що розповідає про владу як хворобу і про хворобу як антидот проти отрути влади. Американська кіноакадемія гідно оцінила безкомпромісність і майстерну режисуру фільму, відзначивши його двома номінаціями на «Оскар».

У своєму коментарі для фестивалю Александр Нанау зазначив, що з моменту завершення зйомок до влади в Румунії все ж прийшов реформаторський уряд. Той же Войкулеску знову працює міністром охорони здоров’я, а громадські ініціативи будують лікарні за внески від небайдужих громадян, у тому числі з-за кордону: зокрема, американські рок-зірки Metallica пожертвували 4 мільйони на новий шпиталь.

Але це все ж не той випадок, коли життя завершує те, що почалося як акт мистецтва. «Колектив», на жаль — історія універсальна. І ми все ще в ній, причому на правах не авторів, а персонажів.

СВІТ

Головну нагороду конкурсу Docu/Світ отримала стрічка «Приборкання саду» режисерки Саломе ДЖАШІ.

У героя фільму, колишнього прем’єр-міністра Грузії, 65-річного мільярдера Бідзіни  ІВАНІШВІЛІ є дивне й вельми витратне захоплення — він збирає столітні дерева. Його персонал їх викопує та перевозить до особистого саду екс-прем’єра. Щоб пересадити таке велике дерево, доводиться відключати струм на вишках ЛЕП і прорубати дороги через мандаринові гаї.


СВОГО ФАВОРИТА ОБРАЛА ТАКОЖ ТЕЛЕВІЗІЙНА ПЛАТФОРМА CURRENT TIME TV. НИМ СТАЛА КАРТИНА-УЧАСНИЦЯ КОНКУРСУ DOCU/СВІТ «ЦЕЙ ДОЩ НІКОЛИ НЕ СКІНЧИТЬСЯ» УКРАЇНСЬКОЇ РЕЖИСЕРКИ АЛІНИ ГОРЛОВОЇ, РАНІШЕ ВЖЕ ВІДЗНАЧЕНА ПРИЗОМ ЗА НАЙКРАЩИЙ ДЕБЮТ НА ФЕСТИВАЛІ IDFA В НІДЕРЛАНДАХ ЯК НАЙКРАЩИЙ ДЕБЮТ

Цікаво те, що сам Іванішвілі в кадрі не з’являється. Хоча поминають його часто, доволі злим і нетихим словом. Хтось вважає, що продешевив, продавши старе дерево за запропоновану суму. Комусь не подобається, що заради транспортування вирубують молодші дерева. Хтось бідкається, що через гай прокладають нову дорогу, аби перевезти чергову коштовну іграшку. Декому, втім, усе одно. Та й справа, схоже, не в самому Іванішвілі, не тільки в ньому.

Більшість екранного часу займає перевезення древнього бука вагою понад тисячу тон.  Саломе Джаші детально, покроково, показує весь процес. Дерево обкопують, обшивають дошками, вантажать на платформу, буксирують двома тягачами, потім переносять на баржу, везуть морем, перекидають на спеціально збудований пірс. Паралельно показують розмови й суперечки працівників та сільських жителів, котрих зачіпає ця масштабна примха. Місцевий, сидячи поруч з уже викопаним буком, закурює: «Це моя перша цигарка за 30 років». Те, як селяни юрбою повільно йдуть по дорозі за платформою, схоже навіть не на проводи, а на похорон. А заворожливі кадри перевезення морем, коли цілий острів пливе бірюзовим обширом під сумовиту музику — свого роду переправа Стіксом у потойбіччя.

І, звісно, в останні хвилини ми маємо побачити персональний рай Іванішвілі. З рожевими фламінго, охайними доріжками і небаченим лісом з могутніх дерев абсолютно різних порід. Крики птахів переходять у людські голоси, який співають відповідний місцю янгольський хорал. Під шурхіт води з автоматизованого поливу.

Як каже хтось на початку — мабуть, Бідзіна таким клопітним чином продовжує собі життя. Партія Іванішвілі називалась «Грузинська мрія». Можливо, це вона і є: мрія про безсмертя.

Особливу відзнаку конкурсу Docu/Світ та приз глядацьких симпатій отримала стрічка Елеонор ВЕБЕР «А ночі вже більше не буде» (Франція).  В основі фільму лежать відео американських і французьких збройних сил в Афганістані, Іраку, Сирії, зняті з бойових  гелікоптерів. Це — скупе чорно-біле зображення, зйомки з повітря, загальними планами. На звуковій доріжці — коментарі режисерки, яка особисто знає одного з пілотів, називаючи його П’єром В. Загалом у Елеонор Вебер вийшов мінімалістичний антивоєнний памфлет, який раніше вже приніс їй Приз юнацького журі та особливу відзнаку на фестивалі Cinema du Reel (2020)

Головний приз студентського журі отримав «Малий Самді» Паломи СЕРМОН-ДАЙ (Бельгія).

Фільм починається зі зйомок в клубі. Гримить техно, в кадрі хаотично рухаються люди з печаткою зловживання психоактивними речовинами на обличчях. Один з них — Дамьен Самді. Вік — 43 роки, з них 20 — наркозалежний.

При цьому він цілком старанний працівник, люблячий син і турботливий бойфренд. До тих пір, поки йому не закортить роздобути дозу. Він намагався зав’язати і незмінно зривався. Брати не хочуть з ним бачитися — він занадто часто їх підводив. Мати намагається бути з ним суворою, не дає грошей просто так — тільки в обмін на роботу. По суті, вона опікується цілком дорослою людиною як маленькою примхливою дитиною.

Палома Сермон-Дай, для якої цей фільм — її перший повний метр, у неквапній і уважній манері відстежує всі трансформації героя, його боротьбу з власними демонами, проте про самих демонів ми дізнаємося тільки в фіналі. Повна ніжності сцена між матір’ю і сином служить, по суті, розв’язкою всієї розповіді. Ми дізнаємося, що дитинство в Самді було жахливим, що його батько був алкоголіком, і хлопчик — єдиний, хто захищав матір. В останні хвилини бачимо зовсім іншу людину — тверезу, нарешті дорослу. І коли він говорить в камеру: «У мене є шлях, і я збираюся це зробити» — віриш йому по-справжньому.

УКРАЇНА

Головний приз конкурсу Docu/Україна здобула картина «Земля Івана» Андрія ЛИСЕЦЬКОГО, а особливу відзнаку конкурсу, так само як і особливу відзнаку студентського журі віддали фільму Семена МОЗГОВОГО «Сіль з Бонневілю».

В «Землі Івана» головний герой — художник-самоук Івана ПРИХОДЬКО. З-під його пензликів або різця виходять повні радості наївні картини і дерев’яні іграшки. Одного разу полотна Івана потрапляють на експозицію в київському «Мистецькому Арсеналі» — головному виставковому центрі країни. Для сільського самородка починається випробування славою, яке він, втім, проходить без видимих утрат.

Андрій Лисецький, нащадок кінематографічної династії (дід — режисер Сергій Лисецький, мати — художниця кіна Євгенія Лисецька), досі був відомий як оператор з доробком понад 30 фільмів і серіалів — серед останніх, зокрема, знаменитий «Нюхач». «Земля Івана» — перша режисерська робота Андрія, і його операторський досвід позначається тут у повній мірі. Лисецький мінімально втручається в матеріал, просто спостерігає. Іван — сам собі і театр, і співрозмовник. Він співає і танцює, проводить дивні ритуали, трохи схожі навіть з африканськими та якутськими обрядами, сипле примовками й імпровізованими історіями, однаково добре ладнає і з дітьми, і з дорослими. Стихійно, але дуже точно розуміючи мистецтво, він створює його практично кожним жестом і словом — справжній народний художник на своїй землі.


ГОЛОВНИЙ ПРИЗ КОНКУРСУ DOCU/УКРАЇНА ЗДОБУЛА КАРТИНА «ЗЕМЛЯ ІВАНА» АНДРІЯ ЛИСЕЦЬКОГО, А ОСОБЛИВУ ВІДЗНАКУ КОНКУРСУ, ТАК САМО ЯК І ОСОБЛИВУ ВІДЗНАКУ СТУДЕНТСЬКОГО ЖУРІ ВІДДАЛИ ФІЛЬМУ СЕМЕНА МОЗГОВОГО «СІЛЬ З БОННЕВІЛЮ»

В «Солі з Бонневілю» двоє киян — гонщик Назар і механік Макс — одержимі ідеєю поставити світовий рекорд швидкості на радянському мотоциклі «ІЖ-49» 1951 року виробництва. Вони проводять весь час у маленькому гаражі на Святошині, готуючи машину, і потім відправляються в далеку подорож, долаючи масу труднощів. Їхня мета — Бонневіль.

Ця солона рівнина площею 260 км? в окрузі Туеле на північному заході штату Юта є залишком плейстоценового озера Бонневіль, названого на честь дослідника цієї частини Америки Бенджаміна Бонневіля (1796-1878).

Бонневіль знаменитий перегоновими трасами, адже дзеркально рівна поверхня дозволяє розвивати швидкість понад 1000 км/год; при цьому солоний ґрунт забезпечує чудове зчеплення з шинами. Промчати по цьому білосніжному плато швидше за всіх у своєму класі — мрія будь-якого гонщика, тож туди звідусіль з’їжджаються тисячі одержимих з найрізноманітнішими транспортними засобами.

«Сіль з Бонневілю» зроблена традиційно: в пролозі — радянська чорно-біла хроніка перегонів на «ІЖах», в середині врізано вже англомовний кіноекскурс з поясненням, що таке власне Бонневіль, режисер з позиції «мухи на стіні» слідкує за роботою героїв, за їхніми сварками, зборами, страхами, тріумфами. Якщо Назар з його розкішними вусами, заплетеними в косу волоссям і мідним перснем — франт і зірка (10 років на трасі), то буркотливий Макс — практик, фанатик і трудяга. Їхати по Бонневілю та сяяти перед камерами — першому. Готувати перемогу — другому. Оповідання будується на складній дружбі цих дуже різних людей.

Семен Мозговий ще в дебютній картині «Історія зимового саду» (2018) довів своє вміння працювати з краєвидом, відтворювати не тільки його візуальну, а й смислову щільність. Це важливо в «Солі...», де частина фабули розвивається в подорожі й де краєвид є дійсно одним із персонажів. Окремий, вишуканий акцент — блюз «Дахибрахи» «Чорна хмара» про чумацькі мандри, що звучить, коли Назар уже їде Америкою, все ближче до солі Бонневілю. Але вирішальний компонент, що робить фільм вартим уваги — нечаста в нашому негровому кіні структурованість оповіді — побудова драматургії в розвитку, від зачину до розв’язки й доволі несподіваного фіналу.

І те, що спочатку здавалося розвитком добре відомого по новинах сюжету, раптово виростає в історію про вірність своїм ідеалам — і про зраду.

Хоча кожний зрештою отримує те, чого насправді хоче. Просто мрії — матерія ефемерна, надто після здійснення. Ще ефемерніша, ніж солоний вітер.

Призом пам’яті продюсера фестивалю Андрія Матросова організатори Docudays UA нагородили стрічку «Май далеко — май добре» режисерки Ганни ЯРОШЕВИЧ. Особлива відзнака дісталася повнометражному дебюту Ірени СТЕЦЕНКО «Рози. Фільм-кабаре»

«Май далеко — май добре» — повнометражний дебют Ганни Ярошевич. Чим далі від західної цивілізації — тим краще — кредо молодого німця Мішеля Якобі, який, будучи сином мільйонера, хоче жити в маленькому селі Сокирниці серед Карпат і займатися порятунком вимираючих водяних буйволів. Він має ділянку в 100 гектарів землі, давно вже свій серед гуцулів і навіть опанував їхнім діалектом, який і багатьом українцям не під силу, а його працьовитості та наполегливості досить, щоб впоратися з нашими звичними бездоріжжям і нехлюйством. Втім, батьківщина просто так не відпускає: Мішель несподівано для себе закохується в матір-одиначку Віру в Кілі, де знаходиться компанія його батька. В результаті молодий максималіст виявляється перед вибором — повноцінна родина в західному комфорті або важкий рай з буйволами.

Ярошевич має ступінь бакалавра з журналістики та ступінь магістра з креативних медіа, який отримала в Сассекському університеті. Навчаючись у Великій Британії, знімала й монтувала відео для телебачення та незалежних кінопроєктів. Починала як режисерка на Майдані, долучившись до творчого об’єднання «Вавілон’13». Власне, історію Мішеля вона також показує як таку собі персональну революцію, протиставляючи один одному два візуальних стилі: загальні та середні плани рутинних, згладжених сцен в Кілі — і бризкаючі кольором, насичені великими планами і яскравими типажами фрагменти карпатського життя. Буйволи і українська природа для Мішеля — не примха і не «проєкт», а джерело сили, точка осмисленості в світі, яким він не задоволений. Звичайно, з такою опорою гепі-енд обов’язковий: Мішель зустрів Ріккі, яка готова жити з ним саме в Україні, під його опікою уже цілий зоосад — від буйволів і коней до курчат і морських свинок, він пише книгу про матріархат, екологію та своє життя й планує будувати екопоселення.

Ірина СТЕЦЕНКО закінчила Київський національний університет театру, кіна і телебачення ім. Карпенко-Карого та майстерню кіна Сергія БУКОВСЬКОГО. Працювала звукорежисеркою і саунд-продюсеркою на телебаченні й музичних проектах. «Троянди. Фільм-кабаре» — її дебют. Сама авторка визначає його жанр як документальний трагікомічний мюзикл, що не дивно, адже мова йде про культову музичну групу — інтелектуальне фрік-кабаре Dakh Daughters Band.

Гурт, утворений у 2012, складають артистки київського театру «Дах» Руслана ХАЗІПОВА, Тетяна ГАВРИЛЮК, Ніна ГАРЕНЕЦЬКА, Соломія МЕЛЬНИК, Ганна НІКІТІНА, Наталія ГАЛАНЕВИЧ і Zo (Наталія ЗОЗУЛЬ). Dakh Daughters використовують у виступах тексти Йосипа Бродського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Чарльза Буковскі, Михайля Семенка, Юрія Андруховича, Олександра Введенського, співають англійською, французькою, російською, німецькою і різними діалектами української, грають у цілому на 15 інструментах, причому легко ними міняються під час концерту.

Ірина розкриває характер кожної зі знаменитої сімки, а розповідь починає з Майдану. Під час революції Dakh Daughters стали чи не найпомітнішими учасницями революційної сцени, виходячи як на головні підмостки, так і на барикади, а коли можливо — прямо до кордонів ВВ і «Беркута». Енергією мистецтва надихали майданівців, намагалися переконати силовиків. У післяреволюційній України їхня слава ще більше зросла.

Унікальність Dakh Daughters — в поєднанні театру та музики, раблезіанських веселощів і інтелектуальної насиченості. Стеценко, інтерв’юючи артисток, монтуючи їхні концертні номери і закулісну підготовку, власне, намагається передати цей феномен на екрані.

УКРАЇНА В СВІТІ

Свого фаворита обрала також телевізійна платформа Current Time TV. Ним стала картина-учасниця конкурсу  Docu/Світ «Цей дощ ніколи не скінчиться» української режисерки Аліни ГОРЛОВОЇ, раніше вже відзначена призом за найкращий дебют на фестивалі IDFA в Нідерландах як найкращий дебют. Авторка отримала від медіапартнера фінансову винагороду у розмірі $5000.

Аліна Горлова народилася в 1991 в Запоріжжі. Закінчила в 2012 Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, в 2010 пройшла Навчальний семінар з кінорежисури, роботі з актором і драматургії з відомим польським режисером Кшиштофом Зануссі. Будучи студенткою, зняла низку короткометражок: «Вітер тексту» (2008), «Простий механізм щастя» (2009), «Обов’язки» (2010), «Пересадка серця» (екранізація однойменного оповідання Рея Бредбері, 2011, Ґран-прі Міжнародного фестивалю «Кінокімерія» за найкращий студентський фільм), «Babushka» і «Перший крок у хмарах» (обидва — 2012). 60-хвилинний «Холодний Яр. Інтро» (2016) розповідає про урочище Холодний Яр та його історію.

Наступний фільм «Явних проявів немає» так само брав участь в Festival Dei Popoli у 2018 і приніс відомість режисерці. Це історія про боротьбу ветеранки російсько-української війни Оксани ЯКУБОВОЇ з посттравматичним стресовим розладом після повернення з фронту. Спочатку короткометражний варіант фільму увійшов в альманах «Невидимий батальйон» (2017), що оповідає про жінок-військових. Повнометражна версія здобула 4 нагороди на фестивалі DocuDays UA у 2017, нагороду «за видатну східноєвропейську картину» на фестивалі DOK Leipzig (Німеччина) у 2018 та була номінована на премію Української Кіноакадемії «Золота Дзиґа» за найкращий документальний фільм минулого року.

Проєкт «Цей дощ ніколи не скінчиться», раніше відомий у професійній спільноті під назвою «Поміж війн», створювався майже 4 роки та є копродукцією України, Латвії, Німеччини й Катару (профінансований Держкіно України, Латвійським кіноцентром, фондами IDFA Bertha Fund та Doha Film Institute). Головний герой фільму, знятого в чорно-білому зображенні і розбитого на глави — від 0 до 9 і потім знову глава №0 — Андрій Сулейман, син сирійського курда й українки, який утік від війни на своїй батьківщині на Донбас і там знову опинився на війні. Ми спостерігаємо, як Андрій бере участь у волонтерському русі «Червоного хреста» на лінії поділу, як він провідує родичів в Німеччині і Іраку, як намагається поховати передчасно померлого батька на рідній землі. Однак ця суто приватна хроніка розгортається на тлі цивілізаційного пейзажу, змальованого режисеркою як безперервний цикл лиха й протистояння лиху, як травмуючий рух по колу, котрий не має кордонів: цей дощ дійсно не зупинити.

Загалом же можна констатувати, що українське кіно гідно проявило себе на фестивалі — і це чи не найважливіший підсумок.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: