Нація без державности є покалічений людський колективний організм.
Володимир Винниченко, український прозаїк, драматург, політичний і державний діяч. Перший голова Директорії УНР

А він все писав...

Спогади про Михайла Федотовича СЛАБОШПИЦЬКОГО — людину, яка мала дивовижний дар наближати й оживлювати постаті минулого
4 червня, 2021 - 11:39
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Кожна епоха ставить нові виклики, та водночас у кожен період історії народжуються люди, які здатні їм протистояти. Навіть якщо цим завданням буде боротьба з Часом. Тонни інформації, ритм життя, що постійно тільки пришвидшується, споживацьке суспільство, яке розповідає про нові версії чи моделі речей, спонукаючи полишати старі — така атмосфера не надто сприяє добрій пам’яті. Ця проблема тільки посилюється в наших умовах, коли й досі відчувається брак потужних інституцій, інфраструктури, де наша минувшина була б актуалізованою і близькою до нас або хоча б збереженою. «Забуття, що панує нині, наповзаючи як льодовик», — сказав якось Михайло Федотович.

І точно діагностувавши небезпеку, розуміючи, як цей льодовик може викорінити пам’ять про тих, хто своєю працею творили чи сприяли українській культурі, завдяки яким українці як нація досі існують, став на боротьбу, протиставивши Забуттю своє Слово. І власною енергією актуалізовував для сучасності постаті минувшини. Як сказав на одній з презентацій книжок Михайла Слабошпицького письменник, публіцист, дипломат Юрій Щербак: «Автор за допомогою системи дзеркал намагається нам повернути правду про тих, хто мав усі права стати славою України... Слабошпицький дарує друге життя тим українським геніям, які за життя могли бути знедолені. Але тепер у трагічному дзеркалі нашої історії постають перед нами справжніми лицарями свободи й незламного українського духу. Там десятки, сотні прикладів тих людей, які чинили подвиги, навіть не думаючи, що це подвиг, але разом врятували Україну, славу української літератури в жахливих умовах».

Водночас для Михайла Федотовича важила не тільки минувшина. Він був тим, хто творив нинішню літературну екосистему, підтримуючи сучасних авторів, перекладачів і відкриваючи нових. У коментарі до допису про трагічну звістку український і литовський письменник, філософ Ярослав Мельник написав: «Важко повірити... Людина, яка є справжнім сподвижником, назавжди вписана в історію новітньої української літератури. Людина, яка відкрила мені шлях в літературу, коли почала друкувати в «Літературній Україні» статті тоді ще нікому невідомого критика, студента філфаку... Яка і через десятки років кожен раз, коли бував в Україні, у Києві, знаходила час випити разом каву і поговорити про життя, дати пораду». І це тільки одна з таких історій. У той час коли популярними стали розмови про канон як постійну конкуренцію «за місце під сонцем», що часом означає неповагу до творчості своїх попередників, Михайло Федотович у своєму каноні зумів знайти місце для письменників різних поколінь, розуміючи, що всі об’єднані спільною справою українськості.

Як розповідає головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА: «У рубриці «Батьківський день» у нас було прекрасне інтерв’ю Михайла й Мирослава Слабошпицьких, де ми побачили ще одну грань нашого прекрасного друга газети, який дуже відверто говорив про себе. Він був самоіронічний, кажучи, наприклад, «дуже добре, що я перестав марити лаврами Песталоцці». Але в цьому була велика батьківська мудрість — дати  поряд з собою виростати іншим талантам. І ця ж мудрість проявилася і у справі його життя.


«КОЛИСЬ, ПІД ЧАС ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ 1999-ГО, Я БАЧИЛА ПРИЧИНУ ПРОБЛЕМ, ЯКІ НАСУВАЛИСЯ, ЗОКРЕМА, У ТОМУ, ЩО ЕЛІТА ВТРАТИЛА ВПЛИВ НА НАРОД... ЧОМУ ТАК І ЧИ МОГЛО БУТИ ІНАКШЕ? ВЕЛИКА ПРАЦЯ, ЯКУ ЗДІЙСНИВ МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ ДЛЯ РЕСТАВРАЦІЇ ЧАСУ І «ПРОТИРАННЯ ДЗЕРКАЛА» — ГАРНА ПІДТРИМКА ДЛЯ ТИХ, ХТО «ЗАМОРОЧУЄТЬСЯ» ТАКИМИ Ж ПИТАННЯМИ...», — ЛАРИСА ІВШИНА / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «ДЕНЬ»

Михайло Федотович був з того рідкісного виду трударів. Кажуть, завжди є багато людей, які можуть презентувати себе, але не так багато тих, хто насправді глибоко зацікавлений в інших. Хто б іще переказав долі всіх цих людей? Хто б їх воскресив? Усе завдяки його дивовижній майстерності наближати й оживлювати. Він ніби перевізник між літературними світами, який повертав письменників до нас, для нашого загального блага, пам’яті, щоб ми цінували усіх талановитих за життя.

Минулого року після зустрічі в редакції з Михайлом Слабошпицьким і Світланою Короненко, я написала допис: «Колись, під час президентських виборів 1999-го, я бачила причину проблем, які насувалися, зокрема, у тому, що еліта втратила вплив на народ... Чому так і чи могло бути інакше? Велика праця, яку здійснив Михайло Слабошпицький для реставрації часу і «Протирання дзеркала» — гарна підтримка для тих, хто «заморочується» такими ж питаннями... Дякую за книги і насичене, тепле спілкування!». Справа в тому, що еліту «відсікли» від можливості впливати на народ. На якомусь етапі перевернулася ця площина, і люди, які мали великий вплив на суспільство перед перебудовою, Загребельний, Гончар, Вінграновський та ін., під тиском світу великих грошей, який творився на наших очах, щезли з гуманітарного поля. Це одна з найбільших духовних, моральних катастроф, яка відбулася. Бо численних представників еліти «привалило олігархічними плитами», а Михайло Слабошпицький почав їх звідти витягувати й показувати, що ми маємо велику літературну спадщину. У цьому він був нашим великим союзником».

На одній з презентацій Михайло Слабошпицький сказав: «Література була і є. Дуже багато творів і маса імен. І мені хотілося написати про літературну цивілізацію, яку ми втрачаємо». Завдяки праці Михайла Федотовича ми її не втратимо. Пам’ять про видатних українців назавжди закарбована у його творах, які стануть для нинішніх і майбутніх поколінь путівником по українській літературній цивілізації.


«МИХАЙЛО БУВ ЧИ НЕ ЦІЛОДОБОВО У ВИРІ ТВОРЧИХ ЗАДУМІВ, ПЛАНУВАНЬ»

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Iнституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, громадський і політичний діяч:

«Згадувати, щоб пам’ятати. Такого фанатично залюбленого в творчу працю трудівника на духовному полі України, як Михайло Слабошпицький, годі нині відшукати. Він мав моральне право повторити слідом за Іваном Франком:

Як віл в ярмі,

отак я день за днем

Свій плуг тяжкий до краю

дотягаю;

Немов повільним

спалююсь вогнем...

Мені здається, що Михайло Слабошпицький справді щоденно спалював себе на пекельному вогні творчості. І водночас був занурений у громадські справи, у справи видавничі, редакторські, журналістські... Згадую його як редактора відділу критики газети «Літературна Україна», як головного редактора газети «Вісті з України», журналу «Вавилон-ХХ», як ведучого радіопередач «Екслібрис», «Прем’єра книги», «Нобелівські лауреати», «Літературний профіль». А скільки часу і сил він витратив на роботу в Національній спілці письменників України, будучи і секретарем Спілки, і її членом Ради та Президії.

Україна, я певен, ніколи не забуде і завжди буде вдячна співголові Координаційної ради Міжнародного конкурсу української мови імені Петра Яцика Михайлові Слабошпицькому, який з дивовижною енергійністю організовував і проводив ці конкурси.

А створення видавництва «Ярославів Вал»! Слабошпицький — виконавчий директор цього продуцента сотен книг сучасних українських письменників, української класичної літератури.

Неможливо навіть охопити уявою всього того огрому, витвореного ним, задуманого, започаткованого, організованого й реалізованого.

Михайло був чи не цілодобово у вирі творчих задумів, планувань багатьох громадських і літературно-мистецьких акцій, презентацій нових творів. Ще буквально тиждень тому він обговорював зі мною презентацію нового роману Юрія Щербака «Мертва пам’ять. Голоси і крики: книга підсумків і пророцтв», яку він збирався провести в режимі онлайн. 

Згадую і ще одну із останніх наших телефонних розмов. Спокійно й мужньо розповідав про своє лікування: «Через кожні три тижні мушу їхати до свого «гестапо». Я здивувався, перепитав: «Що за «гестапо»? «Та це до Центру раку. Там маю зустріч із «Гертрудою». Я помовчав. Що це за «Гертруда»? Михайло продовжив: «Ліки такі. Важко переношу». І перевів розмову на рано померлого поета Володимира Підпалого: «Володя — золота душа. Кращого редактора не було. Завжди захищав авторів. За це його постійно виганяли з роботи».

У такій важкій, як бачимо, безнадійній боротьбі з цією хворобою Михайло писав нарис про Володимира Підпалого: «Я придумав і назву: «Людина глибокого серця».

Ми домовлялися зустрітися в клінічній лікарні «Феофанія», випити разом кави, як це ми щоранку робили в листопаді 2016 року. Я заходив за ним у палату № 506 і кожен раз бачив, як Михайло, напівлежачи в ліжку, писав щось у блокноті. Стан його був важкий. Лікарі не могли встановити діагноз, а болі в спині були такі пекучі, нестерпні, що він не міг заснути вночі. Змушений був просити щораз міцніше снодійне. Але незважаючи на ті страждання, писав. Ми виходили з корпусу, йшли на прохідну, де нам готували чи не вельми смачне «американо». Прогулювалися і говорили. Згадували. Я вражався його пам’яттю, а він: «Я все записував. Старався щовечора та щось записати. А ось тепер і відчитую із того, що, здавалося, забулося, але тепер відроджується в пам’яті».


ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Тоді Михайло готував до друку свою унікальну книгу про те, чого, як він на обкладинці зазначив, «ви не прочитаєте в історії літератури» — «Протирання дзеркала». Сказав тоді мені, що цю книгу порадив йому писати його лікар-нейрохірург: «Пишіть, аби вижити! Це буде найкраща для Вас реабілітація».

Коли ця книга з’явилася друком, коли я побачив, що в ній майже 700 сторінок і сотні-сотні прізвищ, не міг повірити, що в таких абсолютно несприятливих для творчості умовах і в такому критичному стані зі здоров’ям народжувалося в слові те, що жило вчутним відлунням в його душі. Михайло збирав із величезним зусиллям волі фізичні й духовні сили, повторюючи у думках настанови лікаря: «Я зможу» — і перемагав. Напружувався і перемагав. Хворобу, фізичне знесилення, страх перед блокнотом, який на його прохання принесла дружина Світлана, мимовільний розпач від неможливості знайти необхідні слова, бо йому тоді здавалося, «що слова — це синонім сили», а в нього не було зовсім сил. І це було після важкої нейрохірургічної операції. Згодом, через три роки — ще три операції.

І ось через рік після наших кавувань у лікарні «Феофанія», а головне, після моїх подивувань із неймовірних самопримушень Михайла писати всупереч болям і тривожним настроям з’являється ця його книга «про час і про людей» — «Протирання дзеркала». У вступному слові Слабошпицький напише: «Сьогодні я свято переконаний: ота натужна, справді самопримусова писанина таки допомагала мені вириватися із залізних кліщів хвороби й повільно повертатися до повноцінного життя».

Мине лише один рік після виходу «Протирання дзеркала», і з’явиться друком друга книга про час і про людей — «Тіні в дзеркалі», третя наступного 2018-го — «З пам’яті дзеркала», і в 2019-му четверта — «З присмеркового дзеркала». 

Ми тільки нині можемо розгадувати, як, коли, і з якою натужною мобілізацією волі Михайло вглядався, протираючи дзеркало пам’яті, в лики й тіні святих і грішних, «божих дітей», щасливців і страдників українського письменства. Писав і про себе, про свою складну, часами драматичну письменницьку долю, але передусім згадував, роздумував про долю тих, кого не слід забувати, кого ця жорстока епоха на зламі тисячоліть поглинала або виштовхувала на суспільний марґінес. Лише один із цих томів, за визначенням Юрія Щербака, «Історії української літератури від Михайла Слабошпицького» — «Тіні в дзеркалі» вмістив 1460 імен-персонажів, із них 1200 — імена кінця ХІХ — початку ХХ століття. Це четверокнижжя мемуарно-літературних розвідок — справді персоналізована історія не лише української літератури, а й української боротьби словом і ділом за українську мову, культуру, за її незалежність, яку відтворив видатний літературознавець, критик, публіцист, видавець, громадський діяч, лауреат Шевченківської премії Михайло Слабошпицький.

...Я ще чую голос організатора й ведучого незабутніх творчих вечорів і книжкових презентацій в Будинку звукозапису Національної радіокомпанії України, в Національному музеї літератури України, у Спілці письменників, з гіркою печаллю думаю про те, що українська література втратила одного із найсумлінніших її читачів і критиків. Здавалося, що Михайло Слабошпицький не оминав своєю читацькою увагою жодної книжки, не «загубив» серед цього огрому літературних імен жодної постаті, намагаючись наблизитися аналітичним поглядом до суті їхньої творчої і життєвої долі. Як тут не згадати його книгу літературних нарисів «Наближення до суті», яка з’явилася в заснованій ним серії «Бібліотека української літератури», або книгу «Не загублена українська людина», в яку Михайло Слабошпицький «вселив» 55 портретів з українського зарубіжжя. А творчо оригінальна, містифікована «нібибіографія» Михайла Коцюбинського, створена уявою романіста Михайла Слабошпицького, а його надзвичайно популярна, перекладена французькою мовою, романна історія Марії Башкирцевої, а роман про драматичну історію поневірянь і душевних болінь Тодося Осьмачки («Поет із пекла»), геніального українського митця-примітивіста Никифора Дровняка («Никифор Дровняк із Криниці»), дослідження життя і творчості Олекси Влизька, Романа Іваничука, Василя Земляка...

Усіх книг, а їх понад сорок, літературознавчих, художніх, публіцистичних, книг прозових для дітей та юнацтва, антологій, збірників, не перерахувати. Але цих, публіцистично гострих, оперативно реагуючих на значимі громадсько-політичні події в Україні — на Помаранчеву революцію, на Революцію Гідності, на розв’язану путінським режимом війну на Сході України, слід згадати. Це — «Пейзаж для Помаранчевої революції» (2005), «Гамбіт надії» (2014), «Велика війна 2014...» (2015), в яких публіцист подає власні констатації, свідчить про виклики історії, висловлює свої сподівання і прогнози та розповідає про події як очевидець.

До речі, книгу «Велика війна 2014...» Михайло Слабошпицький проілюстрував світлинами фотографів газети «День», а один із пророчих епіграфів до цього видання належить Ларисі Івшиній: «Українці століттями утримують свій «аеропорт»... Завалили дві імперії. На черзі — третя. Коли буде падати, нам важливо бути на безпечній відстані, головне — на новій висоті».

На особливу згадку заслуговує його книга «Українець, який відмовився бути бідним» — про визначного українця Петра Яцика, завдяки якому і відбувається Міжнародний конкурс української мови ім. П. Яцика.

Скільки Михайло виїздив до Канади на зустріч і розмови з цією легендарною людиною, успішним бізнесменом, здається, було 19 відвідин. Скільки разів вилітав до США, чи не двадцять, для зустрічей з українськими громадами і все заради допомоги й участі в конкурсі, значення якого в поширенні та піднесенні престижу української мови в Україні та за її межами важко переоцінити. Мільйони учасників, понад 20 країн світу задіяні в цій надзвичайно важливій для України справі. Хто тепер зможе так уміло й  ефективно кермувати цим процесом?

...Якось Михайло Слабошпицький сказав: «Українець — то як тяжка хвороба, що вимучує людину і отруює все її життя». Цю гірку й солодку отруту діяльного вболівання за Україну, за її мову, літературу, культуру, за її державність і єднання з європейським світом Михайло випив до дна. І тепер його фізичне буття відійшло за межі земного життя, але його духовне життя не зникне в пітьмі пам’яті.  

Віримо, що майбутні покоління будуть протирати запітніле дзеркало часу і вдивлятимуться в образ цього жадібного до пізнання людини, літератури, світу, надзвичайно трудолюбного митця задля увиразнення його духовного обличчя. Бо він, його творчість, врешті, власна доля Михайла Слабошпицького можуть «пояснити і сьогоднішнє, й завтрашнє» 

«СТВОРЮВАВ Й ПЛЕКАВ ОСЕРЕДКИ КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ»

Олена О’ЛIP, перекладачка, поетеса, літературознавиця:

«Михайло Федотович Слабошпицький... Важко і боляче говорити про особистість такого неосяжного масштабу в минулому часі...

Письменник, рідкісний майстер у жанрі роману-біографії, який писав так, ніби був сучасником і повірником Михайла Коцюбинського, Марії Башкирцевої, Тодося Осьмачки...

Мемуарист, літописець доль письменницьких, який закарбував у магічному дзеркалі своєї пам’яті й охопив у чотирьох томах своїх спогадів цілу літературну епоху...

Журналіст і радіожурналіст, автор унікальних літературних передач, один з найхаризматичніших голосів старого доброго українського радіо...

Літературознавець і критик, який був вірний щонайвищим мистецьким критеріям, умів скласти гідну оцінку всім направду вартісним явищам літературного процесу — та й сам цей процес бачив, мов на долоні, — і вважав своїм обов’язком заповнювати «білі плями» в історії української літератури, повертаючи до неї несправедливо непомічені та забуті імена — зокрема з діаспорного архіпелагу...

Людина, яка вміла створювати осередки культурного життя — живі осередки живої культури — і плекати їх. Видавництво «Ярославів Вал», справжній оборонний вал українських духовних цінностей... Ліга українських меценатів, а під її егідою — Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика і ціле гроно літературних, культурних, книгопопуляризаторських, державницьких премій... Творчі вечори в Національному музеї літератури (і не тільки), які збирали й гуртували українську культурну громаду, творили сприятливе середовище для розвитку культури...

Бібліофіл і, кажучи словами Миколи Зерова, бібліофаг, блискучий інтелектуал і золотоуст, який чарував своїх друзів бувальщинами з життя літературної братії, то драматичними, а то й комічними...

Невтомний трудоголік від літератури, який навіть рятунку від недуг шукав у ненастанній творчій праці...

Людина великого щедрого серця, яка не шкодувала зусиль для підтримки колег-літераторів і початківців...

Дякую незабутньому Михайлові Федотовичу за світло його душі, яке торкнулося і мене, і багатьох дорогих мені людей, за підтримку і наставництво, дякую за плекання пам’яті сьомого неокласика, мого вчителя — Ігоря Качуровського...

Нині Requiem Aeternam лунає на небі й на землі, проводжаючи в останню дорогу великого подвижника українського духу... Вічний спокій в оселях блаженних! Вічна, світла, вдячна пам’ять... Сердечні співчуття дружині, поетесі та журналістці Світлані Короненко, синам Мирославу і Святославу, доньці Іванні, близьким і друзям, співробітникам і колегам, читачам і шанувальникам...»

«ЗБЕРІГ ПАМ’ЯТЬ ПРО ХХ СТОЛІТТЯ»

Олег КОЦАРЕВ, письменник, перекладач, літературознавець:

«Згадуючи Михайла Слабошпицького, з усього зробленого ним я насамперед думаю про спогади, досить гучну тетралогію: «З пам’яті дзеркала» — «Протирання дзеркала» — «З присмеркового дзеркала» — «Тіні в дзеркалі». Цей чотиритомник належить до когорти книжок, які зберігають пам’ять про двадцяте століття, котре «відпливло» від нас уже на порядну відстань. Століття, що йому заповідалося стати, за влучним формулюванням професорки Віри Агеєвої, «століттям ненаписаних мемуарів», але корпус мемуарів, на щастя та всупереч обставинам, таки відбувся.

Детальні, об’ємні спогади Михайла Слабошпицького — цікавий і поживний матеріал для істориків, для любителів і дослідників літератури. Ці книжки багато розповідають про епоху, дають виразні психологічні портрети різноманітних, різнокаліберних постатей і, звісно, самого автора. У своїх «Дзеркалах» він заглиблювався в дуже специфічні прошарки й середовища, від журналістів до селян, від українських радянських письменників до діаспорних бізнесменів. Декотрих із цих середовищ уже й не існує, атмосферу інших цікаво порівняти з сьогоднішньою. Слабошпицький у мемуарах помітно суб’єктивний — і, по-перше, він мав на це повне право, а, по-друге, саме завдяки цьому, мабуть, і вдавалося зацікавити читачів через власний палкий інтерес певними подіями чи постатями. Так, наприклад, саме завдяки Михайлу Федотовичу я по-справжньому відкрив для себе прозу Василя Земляка.

Мабуть, так само «працювала» й знаменита серія біографічних книжок Слабошпицького. Поміж ними «Веньямін літературної сім’ї (Олекса Влизько)» та «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)» стали для мене свого часу важливим читанням на тлі роботи з літературою 1920-х років».

«ЛЮДИНА, ЯКА ЗНАЛА УНІВЕРСУМ І ТВОРИЛА ЙОГО»

Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик, кіносценарист, громадський діяч:

«Михайло Слабошпицький — один із останніх могікан покоління письменників, предметом щоденного думання і діяння яких було не тільки Слово, а й усе, що відбувається під небесним куполом Культури. З кінематографом, кіно включно.

Навіть назви серії відомих книг Слабошпицького покликують кінематографічні асоціації, бо Дзеркало є однією з іпостасей Екрану і екранування пам’яті. Пам’яті, яка живе у затуманеному задзеркаллі й відтак належить періодично протирати дзеркальну площину, аби одкрився екран —  той самий, що і є, власне хранилищем пам’яті.

У книзі «Тіні в дзеркалі» письменник з теплим гумором оповів про своє захоплення кіно у молоді літа. Як бігав на Довженкову студію зніматися в масовках. «Я все знімався і знімався, мріючи побачити себе на екрані. Біг до кінотеатру після появи кожного фільму, до якого вважав себе причетним. І навіть раз побачив себе на екрані. Побачив голу спину й забинтовану ногу». Ото і вся кар’єра акторська.

Інфікованим кіно був з дитинства. У сільському клубі дивився практично все. А вже коли опинився в Києві — тут упали в душу і Фелліні, і Бергман, і Куросава... Констатація того духовного досвіду: «Очевидно, ми після цих фільмів стали трохи іншими, бо дещо зрозуміли». Розуміння, яке нині все рідше проблискує: кіно, література й мистецтво в цілому, формують особистість, передусім у молодості...

Потому була навіть спроба Михайла податися в сценаристи. Написав сценарій — про сільських дітей. До екрану не дібрався — редактура його забабакала.

А коли Михайло працював в газеті «Літературна Україна», у відділі критики, про кіно писали багато. І у письменницькій Спілці тоді гуртувались не тільки літератори, а й кінематографісти. А з ними поруч художники, композитори, актори... Бо культуру, саму її атмосферу творять не просто професіонали, а люди, які знають, що таке універсум...

Слабошпицький знав, знав і творив його. Вічна і подячна пам’ять Вам, дорогий Михайле!»

Газета: 
Рубрика: