Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

«Я намагаюся зафіксувати позачасові реалії»

Фотограф із Чилі Ніколас Валь створює проекти про прифронтове місто на Донбасі
4 травня, 2018 - 12:19

Влітку торік документальний фотограф із міста Вальпараїсо Ніколас Валь (Nicolas Val) несподівано вирушив до Авдіївки з гуманітарною місією. У цю поїздку його запросила Сандра Бріонс з ICW Latina — організації жінок, які живуть з ВІЛ. Сам Ніколас раніше понад вісім років співпрацював із цією організацією. Фотограф, який до цього мало знав про Україну, зокрема про війну на Донбасі, швидко погодився. Місія полягала у волонтерстві у невеликій місцевій церкві, дослідженні, як організація може допомогти жінкам з ВІЛ, що живуть у зоні військових дій, просвітницькій роботі. Ніколас допомагав волонтерам і збирав матеріали для кількох своїх проектів. Хоча «збирав» звучить надто формально — фотограф намагався стати своїм у місті, щоб дати погляд на його життя зсередини, а не через оптику туриста чи журналіста. Як цього досягав і чому планує повертатися до Авдіївки знов, Ніколас Валь розповів «Дню».

«СПОЧАТКУ Я ЗНІМАВ ЯК ТУРИСТ, ЯКИЙ ГУЛЯЄ ВОЮЮЧИМ МІСТОМ»

— Ніколас, у вашому інтерв’ю читала, що ви поїхали до Авдіївки спонтанно, з гуманітарною місією. Що стало головною причиною, щоб погодитися податися туди?

— Справді, я планував робити дослідження та фотопроект у Центральній Америці, але отримав повідомлення від приятельки, яка працювала зі мною в організації для ВІЛ-позитивних жінок у Чилі. Вона розповіла мені про конфлікт у Східній Україні й запитала, чи хочу я поїхати туди з нею, щоб допомогти. Також вона сказала, що у мене буде можливість займатися своєю роботою. Я обмірковував це десять хвилин, скасував свій проект у Центральній Америці і відповів: «Так, давай зробимо це».

Але головна причина, чому я погодився, полягала в тому, щоб продовжувати розповідати історії своїми зображеннями і намагатися трохи допомогти ними світу.

Наскільки важко було знайти спільну мову з жителями Авдіївки? Адже ви живете у зовсім іншій культурі, реальності, також існує мовний бар’єр.

— Культурні зіткнення завжди цікаві, думаю, вони дають поштовх, щоб розпочати новий проект, адже доводиться реконструювати себе і шукати й мислити в різних напрямках, намагаючись пристосуватися до нової культури. Гадаю, єдиним бар’єром був мовний, але з часом і він почав руйнуватися. Людей, які намагалися вчити мене, я вважаю дуже приємними і терплячими. Тепер я можу трохи говорити російською, висловити свою думку.

Як ви поєднували волонтерство і роботу з фотопроектом?

— Завдяки допомозі, яку ми надали жителям Авдіївки, мені вдалося наблизитися до нового світу, до якого, думаю, наодинці я ніколи не зміг би увійти. Наприклад, ми приносили їжу людям, які не можуть готувати або виходити з дому через різні причини, пов’язані з війною. Завдяки цьому я зміг відчути і побачити багато реалій та історій, які допомагають мені зрозуміти війни, що тривають у цьому суспільстві, яке живе під звуки війни 24/7. Я кажу про ментальні війни, які спричиняють таку ситуацію більше, ніж соціальна та політична війна. Коли я зрозумів це, то почав робити свої фотографії. А спочатку я знімав як турист, який гуляє воюючим містом, нічого не розуміючи.

Чи підтримуєте зв’язки з жителями Авдіївки зараз?

— Практично постійно. Це місце я продовжу відвідувати тривалий час. Я познайомився там із дуже гарними родинами, у мене є задуми по багатьох проектах. 

«СТАТИ НЕВИДИМИМ В АВДІЇВЦІ — НЕЛЕГКЕ ЗАВДАННЯ»

— Знаю, що ви хочете зробити фотокнижку про Авдіївку та проект із портретами її жителів. Вже розробляли концепцію книжки?

— Зараз я у процесі її створення. Фотокнижка буде далекою від військового світу, а також від насильства та війни, ідея — передати енергію щоденного життя на сході України та перемістити читача від зображень до місця дії. Нині я шукаю кошти на реалізацію цього проекту.

Ніколас, ви зазначали, що не хочете показувати страждання чи смерть. Що ви хочете висловити цим проектом?

— Це особистий проект, який є спробою зануритися у повсякденне життя міста в зоні війни. Завдяки фотографічним вправам зі швидкої та інтуїтивної зйомки я намагаюся зафіксувати позачасові реалії, в яких живуть люди в Авдіївці останні чотири роки. Ці реалії зумовлені непевністю, через яку люди проходять щодня, оскільки не знають, що станеться далі або коли це закінчиться. Через ці вправи я потрапляю до спільноти як один із її членів, без наміру сприйматися як турист, журналіст чи хтось чужий.

Стати невидимим у цьому місті — нелегке завдання, але треба робити це, щоб документувати зсередини сум’яття у повсякденному житті. Відтак я намагаюсь винаходити себе з кожним новим досвідом, розмовою чи чимось побаченим, що допомагає мені робити спроби розповісти цю історію без явного насильства, бомб і журналістської оптики.

«У ЧИЛІ ТА ЗАГАЛОМ У СВІТІ ЛЮДИ НЕ ЗНАЮТЬ ПРО ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ У СХІДНІЙ УКРАЇНІ»

— Ви плануєте показувати цей проект у Чилі? Де ви хочете його представити?

— У цей момент я живу в Німеччині і хочу показати цей проект в Україні та Європі загалом, а в Чилі — поки ні. Наразі я у процесі планування того, щоб показати проект у деяких місцях також.

Взагалі що у Чилі знають про ситуацію в Україні?

— У Чилі та загалом у світі люди, яким я розповідаю про ситуацію в Україні, нічого не знають про те, що там відбувається. Серед них — і люди з України. 

Загалом у Чилі люди не дуже знають про цю ситуацію. Коли я розповідаю про свій проект, вони думають, що це про Крим або революцію на Майдані, але вони не знають, що відбувається у східній Україні.

— Наприкінці 2017 року ви розповідали про плани відвідати Авдіївку знову на початку 2018-го. Вам вдалося це зробити?

— Так, я повернувся з моєї останньої поїздки до Авдіївки місяць тому. Там я провів два місяці, спілкуючись з місцевими жителями, зараз    — моїми друзями. Я хочу повернутися туди наступної зими, хочу зробити там більше проектів, про які поки не розповідатиму. Бо, знаєте, якщо ви багато говорите про свої задуми, вони не втілюються. Взагалі у мене є ідеї та реальні проекти на майбутнє, пов’язані з дітьми.

«МЕНЕ ЦІКАВИТЬ ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ»

— Які теми вам взагалі цікаві? У яких країнах ви працювали?

— Переважно мене цікавить повсякденне життя. Те, що відбувається у вас перед очима день за днем, захоплює, і не треба долати багато кілометрів, щоб знайти цікаві світи. Зараз я працюю з проектом про околиці мого району в Берліні.

Минулого року я завершив свою першу книжку, також пов’язану з повсякденним життям міста, в якому мешкав у Чилі.

— Ми живемо в шаленому вирі потоків зображень в інтернеті й на вулиці. На ваш погляд, якими сьогодні є важливість і сила фотографії?

— Справді, ми живемо у час, коли зображення оточують нас усюди. Сьогодні гарні картинки для мене на другому плані, не так важливі. Цікавіше побачити фотографію і запитати себе про багато речей, поцікавитися, хто її зробив і чому він обрав цю сцену, а ти, побачивши її, припиняєш дивитися все більше і більше фотографій. У цьому для мене сила фотографії. І краще, коли ви бачите більше одного зображення, щоб глибше зрозуміти історію, перенестися в іншу реальність.

 

Марія ПРОКОПЕНКО, «День». Фото надані Ніколасом Валем
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments