Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Як команда Президента повертає Донбас

28 лютого, 12:19
ФОТО REUTERS

— Минуло шість років відтоді, як Росія почала збройну агресію проти України.

Починаючи з лютого 2014 року агресивний сусід розпочав планомірне захоплення наших територій. З того часу під удар потрапили Крим і частина Донецької та Луганської областей.

Не секрет, що саме позиція щодо війни у команди президента Зеленського чи не найбільше непокоїть українців. З одного боку, зрозуміло, що ні президент, ні його оточення не готові здавати позиції України. З іншого — час від часу серед їхніх ініціатив з’являються дуже сумнівні ідеї.

Протягом усіх років війни політики говорять про план реінтеграції Донбасу. Але чи є такий план у чинної влади взагалі? І якщо так, то якими саме кроками нова команда намагається його впровадити?

Спробуймо проаналізувати, які кроки робить Володимир Зеленський та його партія для того, щоб без застосування сили повернути те, що захоплено силою.

ФОТО REUTERS

МОВНИК ДЛЯ ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ

Однією з перших гучних ініціатив була ідея міністра культури Володимира Бородянського боротися з російською пропагандою на окупованих територіях. Але замість комплексної протидії він вирішив створити спеціальний канал, який мовитиме на окупованих територіях. Медіа повинно було виробляти як власний контент, так і позичати телепередачі в українських медіа. Крім того, канал мав бути двомовним — з українською та російською мовами.

Але ініціатива Бородянського виглядає дещо наївною, адже міністр не врахував кількох важливих деталей.

По-перше, телебачення — хоч і потужний канал впливу, але не основний. Уже давно відомо, що РФ використовує всі можливі методи пропаганди. Тим паче — на окупованих нею територіях. У такій справі свою роль відіграють і освіта, і культурно-масові заходи, і кінематограф з літературою. Відомо також, що за певний час до окупації до адептів «русского мира» активно залучала Російська православна церква.

По-друге, українське телебачення, на жаль, не може конкурувати з впливом російського на окупованих територіях, бо відомо, що ще до розгортання на сході України воєнних дій місцеве населення часто дивилося російські канали. У людей був вибір та можливості дивитися українські медіа, але контент сусіда працював на аудиторію потужніше. Що вже казати про теперішню ситуацію, коли доступ до української журналістики фактично обірваний, а на окупованих територіях панує страх.

По-третє, телебачення хоч і залишається найпопулярнішим каналом інформації, але, до прикладу, молодь, на яку, вочевидь, слід було б орієнтуватися, більше користується соціальними мережами та мультимедійними платформами.

Та в будь-якому разі, покладатися на саме лише телебачення було би безглуздо. Адже ворог окупував частину України передусім зброєю, а не пропагандою. Тож українці очікують від влади більш рішучих кроків. Натомість — позиція влади залишається досить неоднозначною.

ПОРОЗУМІННЯ, ЯКЕ ВЖЕ Є

Однією з найбільш неоднозначних постатей у команді «зелених» сьогодні, мабуть, є колишній шоумен і радник секретаря РНБО Сергій Сивохо. З останніх його років — початок роботи так званої платформи примирення та єдності. А мета її буцімто відновити порозуміння між мешканцями окупованої частини Донбасу та рештою українців.

Здається, це цілком відповідає логіці «перестати стріляти» і «домовлятися». Але що ж не так з ідеєю Сивохо?

Проблема в тому, що наша територія окупована Росією. Саме Росія створила, підготувала й фінансувала маріонеткові утворення, які діють на окупованих територіях. Вона здійснює загальне керівництво окупаційними військами та окупаційною адміністрацією, що дає їй повний контроль над захопленими територіями України. Тобто немає непорозуміння між українцями, є агресія іншої держави стосовно наших громадян. І подібні «платформи» — це чи не легітимація тези, що в Україні відбувається громадянська війна.

Так, на окупованих територіях є частина українських громадян, які воюють на боці окупанта. Але в цій ситуації вони є лише колабораціоністами, а не представляють якусь окрему групу мешканців окупованих територій.

Частина жителів Донбасу стали жертвами бойових дій і змушені були покинути домівки через проукраїнські погляди. Навряд чи такі люди потребують примирення з тими, хто залишився на окупованих територіях. У їхній ситуації логічно бажати справедливого покарання для тих, через кого вони втратили рідні домівки, тобто для окупантів.

До інших громадян України, які в силу обставин опинилися і продовжують проживати під російською окупацією, але не вчиняють жодних дій проти України, у правосуддя немає запитань. Бо вони фактично є заручниками в цій ситуації.

Тож чи потрібне примирення з тими, з ким ми не сварилися? Найкраще, що може зробити зараз Україна, — це звільнити цих людей з-під російської пропаганди. Але це можна зробити, лише звільнивши територію.

Що ж до самої платформи, то її створення не лише не має сенсу, а й є досить небезпечним. Адже спроба врегулювати внутрішній конфлікт — це майже визнання Криму та окупованих територій Донбасу не українськими територіями.

ПІДТРИМКА СВОЇХ ЧИ ОКУПАНТА?

Те, як влада говорить про соціально-економічні відносини з окупованими територіями, дуже схоже на зондування ґрунту. Точніше — реакції українців на різноманітні ідеї.

Так, нещодавно лідер фракції «Слуга народу» Давид Арахамія заявив, що він погодився би пустити воду в Крим в обмін на поступки Росії в питанні Донбасу. Згодом він, звісно, сказав, що його слова вирвані з контексту. Втім, ця тема встигла викликати резонанс у суспільстві.

Ще одним подразником у темі відносин з окупованими територіями є пенсії для місцевого населення. Уже згаданий Сергій Сивохо нещодавно написав про необхідність прибрати вимогу закону про проживання за межами окупованої території для отримання української пенсії. У парламенті також зареєстрований законопроект, який дозволяє отримувати пенсію без підтвердження трудового стажу, здобутого протягом окупації.

З одного боку, ці ініціативи справді схожі на турботу про своїх громадян.

Але з іншого — і міжнародне право, і здоровий глузд зобов’язують окупанта утримувати людей на окупованій території. У тому числі — постачати воду й виплачувати пенсії, на які Росія, між іншим, стягує податки з наших громадян.

Якщо ж Україна перебере на себе цей обов’язок, то ми ризикуємо і забезпечити окупанта необхідним ресурсом, і, як наслідок, продовжити окупацію.

«Ми цю війну не починали. Але якщо у нас є хоч якась можливість закінчити цю війну, ми маємо зробити все для того, щоб перестали гинути наші люди. Перш за все, потрібно припинити вогонь. Просто припинити стріляти».

Так Володимир Зеленський починав свій шлях у президенти. Однак те, що ворог не збирається просто припиняти стріляти, — очевидно. Про це свідчить і нещодавня спроба наступу окупантів у районі Золотого. Зухвалу окупаційну політику Росії доводить і закордонний досвід. Зокрема, йдеться про Грузію та Молдову.

Така політика чинної влади схожа на несвідоме загравання з ворогом, що дуже небезпечно. Адже Росія може сприйняти її як слабкість і продовжити наступ по всіх фронтах.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати