Нація без державности є покалічений людський колективний організм.
Володимир Винниченко, український прозаїк, драматург, політичний і державний діяч. Перший голова Директорії УНР

Як політтехнологи зробили нам свято

Неформальна історія «Дня журналіста»
4 червня, 2021 - 11:15

6 червня українські журналісти вже 27 рік поспіль будуть відзначати своє професійне свято. Але мало хто згадує, як саме і завдяки кому і чому в Україні з’явився «День журналіста». Між тим, неформальна історія цього свята є дуже цікавою, пізнавальною та повчальною.

НА ПРОХАННЯ ТРУДЯЩИХ... РЕДАКТОРІВ

Професійне свято «День журналіста», як відомо, було запроваджено президентом Леонідом Кравчуком у 1994 році. В усіх довідках ви зустрінете таке пояснення:

«6 червня в Брюсселі в 1992 році Національну спілку журналістів України прийняли до Міжнародної федерації журналістів».

Власне, само рішення глави держави виглядало так:

Указ

Президента України

Про День журналіста

На підтримку ініціативи делегатів I Всеукраїнського з’їзду редакторів газет і журналів постановляю:

Установити в Україні професійне свято працівників засобів масової інформації - День журналіста, яке відзначати щорічно 6 червня — у день прийняття Спілки журналістів України 1992 року до Міжнародної федерації журналістів.

Президент України Л. КРАВЧУК

м. Київ

25 травня 1994 року

N 251/94.

Багато хто вказує на «совковість» цього рішення і цього свята. Дійсно, о це «на підтримку ініціативи», практично «на прохання редакторів», дуже схоже на «реагування» на сумнозвісні на «листи трудящих», якими традиційно «прикривалися» радянські начальники для пояснення втілення якихось не завжди добрих задумів.

Втім, дата ухвалення указу вимагає звернення до ще одного контексту тодішніх подій — до кампанії із дострокових виборів президента України.

На той час, на кінець травня 1994 року, передвиборча боротьба була в самому розпалі — голосування мало відбутися 26 червня. Відповідно, рішення про запровадження професійного свята журналістів, як і, власне, зібрання редакторів друкованих видань, вочевидь, були частиною агітаційної кампанії діючого глави держави. Для Кравчука було важливо заручитися підтримкою якомога більшої кількості вітчизняних засобів масової інформації, залучивши на свою сторону впливову на той момент вітчизняну журналістську спільноту, бо його опонент мав потужну підтримку російських медіа, які були тоді в Україні надзвичайно популярними.

МЕДІЙНЕ ПРОТИСТОЯННЯ РОСІЇ ТА УКРАЇНИ

Фактично, вибори 1994 року були, окрім всього іншого, ще і медійним протистоянням двох країн, Росії та України. Один висуванець в президенти — Леонід Кучма — був кандидатом, на якого працювали російські засоби масової інформації, інший — був главою держави, який в той чи інший спосіб намагався спиратися на ЗМІ у власній країні.

Тут доведеться зробити екскурс в історію не журналістики, а політики, який є необхідним для пояснення цього розподілу медійної підтримки двох кандидатів.

Справа в тому, що головними темами президентських виборів-1994, які просувала в інформаційний простір команда Кучми, були

• укріплення зв’язків із Росією,

• статус «державної» для російської мови,

• особливий статус для Криму (публічно обговорювалася навіть можливість від’єднання від України та проголошення незалежності, або автономія із максимально широкими повноваженнями).

Керівником виборчого штабу опозиційного кандидата і головним «піарником» Кучми працював Дмитро Табачник, який став відомий широкому загалу пізніше, як апологет «російського світу».

Зрозуміла ставка Кремля і, відповідно, росЗМІ на більш сприятливого для них кандидата Кучму, тоді як Кравчуку, який «розвалив СРСР», залишалося працювати із українськими медіа. Що він і робив. Щоправда, незавжди вдало.

ТЕХНОЛОГІЇ-1994

Наслідки «совкових» методів пабліситі тодішнього президента ми відчуваємо і донині, святкуючи День журналіста, проголошений із політтехнологічною метою 27 років тому. Таким чином команда Кравчука намагалась залучити на свою сторону пресу. Щодо ТБ, то, суто за «совковими» традициями, завдяки адмінресурсу, президент отримав необмежену підтримку з боку тоді повністю державних трьох центральних телеканалів УТ-1, УТ-2 і УТ-3.

Втім, команда діючого глави держави тоді активно працювала з українськими ЗМІ не тільки використовуючи досвід радянського менеджмента та комунікацій, але і за допомогою «новітніх» на той час комунікаційних технологій, затребуваних і до сьогодні. Як написала в статті «Історія виборів: дострокові вибори Президента України у 1994 році» Громадянська мережа ОПОРА, «спонсорські кошти» витрачалися командою Кравчука «на публікації у періодичних виданнях», тобто на розміщення «джинси» в друкованих ЗМІ.

Намагалася влада використовувати і західні принципи ведення боротьби, наприклад, відкриті теледебати. Але україномовний і красномовний партійний функціонер у вербальному двобоє програв гострому на язик російськомовному «господарнику».

Перші дебати відбулися на УТ-1 за тиждень до другого туру. Як нещодавно згадувала одна з регіональних студій Суспільного мовника, згідно з опитуванням Київського міжнародного інституту соціології українці тоді надавали перевагу Кравчуку, який в першому турі набрав більше голосів. Потім, коли переміг Кучма, провели аналіз. І виявили, що думка громадян змінилася в останній тиждень перед виборами. Зокрема, як вважається, через теледебати, на яких конкретний та різкий Кучма, на тлі тодішнього катастрофічного стану в економіці, виглядав переконливішим і більш привабливим за Кравчука з його манерою триматися «поміж крапельок».

Поза межами офіційної агітації та дебатів, під час виборчої кампанії, Кучма, на відміну від свого опонента, міг розраховувати на присутність в ефірі в основному російських каналів або тоді ще невеличких приватних українських мовників. Влада вирішила протидіяти, і між першим і другим туром раптово було припинено мовлення телекомпанії «Гравіс», фактично єдиного київського каналу, який підтримував Кучму.

ГРА В «ГРАВІС»

Як зазначається в «Історії українського телебачення» (опублікованої на сайті Mediasat), 30 червня 1994 року програми «Гравісу» несподівано зникли з ефіру. Новостворена за указом Леоніда Кравчука Національна рада з питань телерадіомовлення заявила, що причиною відключення «Гравісу» є «піратське мовлення». ТРК нібито виходила в ефір незаконно, не маючи ліцензії, і при цьому ще й транслювала неліцензійну відеопродукцію, в тому числі і «аморального» змісту. Але проблема була в тому, що на той час ліцензування телерадіокомпаній ще тривало, і багато хто з мовників був на той час фактично «піратом».

Пояснення не викликало довіри ще і через те, що одним із засновників телерадіокомпанії «Гравіс» був широко відомий у вузьких колах бізнесмен Олександр Волков, що входив до команди Леоніда Кучми.

В підсумку справа набула вигляду політичних переслідувань, що призвело до широкого розголосу, в тому числі і за межами країни. Вважається, що цей скандал нашкодив Кравчуку більше, ніж міг би це зробити невеличкий столичний телеканал, якби він продовжував працювати.

Свого часу власник «Гравіса», Олександр Волков розповідав, що відбулося під час кампанії 1994 року, так: «94 рік. Телекомпанія «Гравіс». Вона підтримує Кучму. І цієї владі вистачає розуму її закрити. Після цього нас знають всі, вся Європа, всі розумні люди. З моменту закриття нас знають всі — і виграв Кучма».

Повернувся «Гравіс» в ефір 26 липня 1994 року — через півмісяця після голосування в другому турі президентських виборів (10 липня), на яких переміг Леонід Кучма.

Здавалось би, новий президент мав врахувати досвід своєї кампанії, і в подальшому мав бути дуже обачливим в своїх рішеннях в медійній сфері. Однак подальші події часів правління Кучми (справа Гонгадзе, «темники»), показали, що урок про необхідність обережного поводження зі ЗМІ та журналістами команда нового глави держави, та і він сам, не дуже засвоїли...

ЗГАДАТИ МИНУЛЕ

До речі, історію закриття «Гравіса», як під копірку — напевно, за «темниками» — згадували нещодавно «захисники» Віктора Медведчука та медіахолдинга «кума Путіна». Казали, що від закриття проросійських каналів постраждає рейтинг нинішнього президента, Зеленського, як колись Кравчука. Але ж насправді ці два випадка є настільки несхожими, що навіть коментувати ці закиди не хочеться.

Хіба що можна звернути увагу, що зараз не відбувається виборчої кампанії, зараз йде війна із Росією, і закриті медіа не звинуватили «сором’язливо» в показі «порнухи» без ліцензії, а прямо «інкримінували» співробітництво із ворогом. Хоча дещо спільне із 1994-м та 2021-м є — це, власне, само протистояння із РФ, яке тепер набуло формату не тільки змагання на виборах, а й бойових дій.

В нинішніх умовах «Гравіс», як би він «піарів» проросійського політика і просував тезиси кремлівських пропагандистів, теж могли б закрити. Але тепер і влада б могла сказати, що це — за російську пропаганду, деструктивний вплив та порушення журналістських стандартів. На сьогодні цього було б достатньо, щоб ніякого б мега-скандалу з цього приводу «в Європі» не відбулося.

На завершення хочеться зауважити, що, напевно, треба частіше повертатися до «медійної історії» України, і загалом до новітньої історії. Багато що в сьогоднішніх подіях стає більш зрозумілим, коли ти знаєш, що саме було «в попередніх серіях» життя країни.

І так, треба не забувати, що розповідати «історії про історію», це теж завдання журналістів. Бо якщо цього не зробимо ми, це зроблять пропагандисти та політтехнологи. Яким ми все ж таки маємо подякувати за своє професійне свято.

Наталя ІЩЕНКО
Газета: 
Рубрика: