Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Як шило з мішка...

Згадуючи Крим 2014-го року
27 серпня, 2021 - 11:28

Ми дійсно живемо в інформаційній цивілізації, де приховати щось неможливо. Будь-що таємне стає явним. Правда, як шило з мішка, все одно вилізе.

Переконався в цьому ще раз, коли побачив черговий сеанс «самовідмивання» пана Турчинова в компанії з паном Княжицьким. Щось надто часто й регулярно почав Олександр Турчинов захищати в телеефірі своє «чесне ім’я», мабуть, щось не дає спокою, позбавляє сну й апетиту. Але з’явився й новий момент у розповідях фігуранта про події в Криму 2014 року. Виявляється, як мимоволі визнав Турчинов, офіційний Київ кинув Крим напризволяще, захищаючи харківський, донецький і київський напрямок. Мовляв, не було сил на всі регіони держави.

Таке рішення — явна стратегічна помилка. Воно позбавило 20-тисячне угруповання українських військ в Криму можливості вести бойові дії. Крім того, якщо добровольці пішли на Донбас у перші дні агресії й зуміли там врятувати ситуацію, то хіба вони не пішли б у Крим? Але потрібен був для цього поштовх з боку найвищої влади. А його не було. Якби війська в Криму отримали наказ, то нехай 3-5 тисяч солдатів і офіцерів України чинили б опір агресору.

Вони могли б поділитися зброєю з кримськими татарами, які були готові воювати.

Це регулярне спотворення подій нещодавньої історії колишнім в.о. президента і верховного головнокомандувача надзвичайно дискредитує «Європейську солідарність». Я дедалі більше усвідомлюю, якою трагедією була для всіх нас бездарна влада на Банковій після Майдану.

Чому для військ на Кримському півострові критично важливим був наказ? У нашій країні, де має місце судово-прокурорське свавілля, віддати наказ — означає взяти на себе відповідальність. Наші військові знають, як вітчизняна Феміда вміє зривати погони й голови з тих, хто намагається щось зробити для України. Згадаймо долю солдата-прикордонника Колмогорова, який, виконуючи наказ, відкрив вогонь по автомашині, яка проривалася через український кордон. Колмогоров отримав від українського суду 13 років ув’язнення. Але влада Турчинова смертельно боялася відповідальності.

Доброволець і юрист Ігор Лапін сказав в ефірі телеканалу Україна-24, що Турчинов не міг віддати наказ, бо він був в.о. верховного головнокомандувача і якби ризикнув, то сьогодні ним би займалося ДБР. По-перше, юрист Лапін особистий спокій Турчинова поставив вище існування нашої країни. Якби він тоді,  2014 року, врятував Крим, сьогодні українське суспільство врятувало б його від будь-яких «підступів» ДБР.

Коли на кону доля країни, до біса будь-які юридичні формальності. Тут юристу Лапіну треба згадати поняття «форс-мажор».

«Європейську солідарність» переслідує якийсь рок. Незадовго до чергового виступу Турчинова на Україні-24 говорили на цю саму тему в програмі Н. Влащенко. До речі, ведуча видала цілу книжку про кримські події, тобто їй це цікаво. Були присутні живі свідки того, що відбувалося тоді на півострові, — лідери кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров. Чубаров розповів, що до нього в Сімферополі до Меджлісу приходили українські генерали й казали: «Рефате! Може, хоч ти віддаси нам наказ?» Симптоматично, що українські командири бачили центр опору в Меджлісі, а не в Києві, який зник з «радарів» та наказів не давав. А офіційний Київ у той момент — це Турчинов.

Мустафа Джемілєв нагадав, що тоді, в лютому-березні 2014 року, кримськотатарський народ і всі проукраїнські жителі півострова очікували звернення зі столиці приблизно такого змісту: «Громадяни! Вітчизна в небезпеці! До зброї!» Але вони нічого не дочекалися. Ми в Україні не дочекалися такого звернення за всі вісім років війни...

Політолог Семен Кабакан, схильний до поспішних висновків, гранично спростив ситуацію — мовляв, у Криму всі зрадили. Але, напевно, не зрадили ті, хто вийшов на материк? Та й інші чомусь цілий місяць не зраджували. Чого вони очікували? Чи не наказу? Чи не того, чого очікували Джемілєв і Чубаров? Та й важко назвати зрадниками тих, хто просто пішов з військової служби, не бажаючи мати нічого спільного з імпотентною владою в Києві... Деякі учасники дискусії давали зрозуміти, що ніякої мирної реінтеграції Криму (як і Донбасу) не буде. Крим і Донбас, так чи інакше, доведеться відвойовувати.

І поки Україна не стане потужною військовою державою, сподіватися нема на що.

Тисячу разів правий досвідчений дипломат, колишній посол України в США Валерій Чалий, який сказав: «...Сьогодні все залежить від потужності наших Збройних сил, а потім уже все інше. У міжнародній політиці на перший план дедалі більше виходить право сили». А ми продовжуємо гратися у «формати», самозабутньо захоплюватися пустопорожніми розмовами, які ні на крок не наближають нас до відновлення суверенітету та територіальної цілісності. Ми повинні знаходити всі необхідні фінанси на наші ЗСУ, а не витрачати під час війни 7 мільярдів гривень на примхи і капризи, на «президентський університет». Це ж наскільки далекою від реального життя людиною треба бути, щоб виступати з ідеями подібних «потьомкінських сіл».

Нині ми можемо ще раз згадати про роль особистості в історії. Я впевнений, якби в лютому-березні 2014 року виконувачем обов’язків верховного головнокомандувача і президента були не смертельно перелякані функціонери з Банкової, а Євген Кирилович Марчук, Крим залишився б нашим. Більше того, переконаний, якби керував тоді Україною, Кремль узагалі б не наважився на збройну агресію проти нашої країни. Що ж, ми розплатилися за неправильний політичний вибір 1999 року...

З плином часу, дедалі гостріше відчуватимемо, наскільки нам не вистачає цієї людини...

Вітчизняний інформаційний простір дуже активно відреагував на випадок з українською спортсменкою Ярославою Магучих на Олімпійських іграх в Токіо.

Там молодший сержант Збройних Сил України Магучих кинулася в обійми російської спортсменки, яка виявилася капітаном російської армії. Росія тепер з натхненням стверджуватиме, що ніякої війни проти України не веде: «Яка війна! Ви ж бачите, які дружні, ніжні відносини між військовослужбовцями наших двох армій. Це внутрішній конфлікт у самій Україні!»

Знайшлося багато людей, які з ентузіазмом гідним кращого застосування кинулися захищати пані Магучих. А між тим, державним інтересам України завдано великої шкоди. І це треба визнати, якщо залишатися об’єктивним. Утім, шкода, завдана 19-річною дівчиною (Бог їй суддя!), не йде ні в яке порівняння з тією величезною шкодою, якої завдають зрілі чоловіки, зокрема 43-х років, которі працюють у нас на Банковій на найвищих посадах і котрі стверджують, що вони «не лохи». Партійно-політична пропаганда «слуг народу» про те, що на лінії фронту «тиша й всеосяжне перемир’я» (хоча ми знаємо, що там майже щодня стріляють, вбивають і завдають поранень) виявилася настільки успішною, що багатьох переконала. Зокрема, канцлера Німеччини Ангелу Меркель, яка, зрадівши, що Україна і Росія виконали першу частину Мінських угод, де йшлося про безпеку, вимагає від Зе перейти до другої, політичної частини й імплементувати формулу Штайнмаєра в українське законодавство та провести вибори на окупованих територіях. Зе і його команда загнали Україну й себе в пастку, з якої буде дуже важко вибиратися...

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 
Рубрика: