Суспільство без віри і любові втрачає здатність розрізняти добро і зло
Євген Сверстюк, український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ

Яр без пам’яти

За 30 років незалежності в Україні так і не вдалося сформувати спільну колективну пам’ять
5 березня, 2021 - 11:47
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Хто б міг подумати, що трагедія Бабиного Яру і через 80 років після цього нелюдського злочину нацистів та через 76 років після закінчення Другої світової війни з її жахами Голокосту, буде сіяти розбрат, зневіру та ненависть. Тепер в якості фактору розділення мешканців України та як інструмент зовнішнього гібридного впливу. Найжахливішим в нинішніх суперечках стосовно меморіалу на місці трагедії те, що вбивство тисяч людей стало предметом політичних торгів, засобом для фінансових оборудок та гібридним знаряддям у сучасної війні. Замість суму, скорботи і смутку жителів України — і особливо столиці — втягнули в розбірки навколо того, як саме вшанувати пам’ять вбитих та змучених.

Перша причина, чому так сталося, чому ми змушені із жахом спостерігати за суперечками на кістках, це відсутність держави там, де вона має бути.

Не може подія, надважлива для історії не те що нашої країни, але і всього людства, не бути частиною державної політики пам’яті та державної політики в цілому. Не може — але в нас є.

Замість вироблення спільного, інклюзивного для всіх громадян, бачення прочитання трагедії, яке б мало вшанувати пам’ять жертв та не закласти підвалино суспільних конфліктів, замість проектування узгодженого і прийнятного для всього українського суспільства меморіалу в Бабиному Яру, держава віддала все на відкуп групам впливу.

Можна сперечатися, наскільки сильним є втручання в процеси «олігархів з держави агресора», але те, що участь української держави зведена до мінімуму — це факт.

Більше того, відчувається інше — настрій державних та місцевих органів влади дослухатися лише до тих, хто має гроші.

Диктатура «грошових мішків» — друга причина нинішнього протистояння навколо меморіалу в Бабиному Яру.

Абсолютно недоречний в контексті жахливої трагедії вислів «хто платить, той і замовляє музику», на превеликий жаль, найкраще описує ситуацію, яка виникла.

Держава не має можливості вкладати кошти в меморіал, місто не хоче вкладати кошти в меморіал, тому його побудуть за гроші приватних осіб в яких апріорі, завжди, є і будуть свої власні інтереси.

Чи можливо було чекати іншого? Напевно ні.

Гуманітарна сфера, стратегічна не тільки для розвитку, але і для існування держави, в нас давно або  комерціалізована, або маргіналізована. Проект меморіалу в Бабиному Яру став найяскравішим прикладом зіткнення цих двох світів: світу впливових багатіїв без жорстких проукраїнських поглядів, та світу державницьких кіл із дуже обмеженими ресурсами та незначним впливом на широкі маси.

В медійному секторі в нас давно «правлять бал» олігархічні структури. Суспільний мовник, який мав вирішити проблему приватизації інформаційного простору країни, категорично відмовляється від місії інформування широких верств суспільства, зосередившись на виробництві продукту для максимум 1% громадян (судячи із рейтингів). Тепер цей самий підхід буде застосовано і до іншого важливого сектору, що впливає на свідомість людей — до історичної пам’яті. Ба більше — російський вплив на медіа в останній час адміністративними методами зменшується — але на заміну він має шанс взяти під свій контроль історію України.

Невідомо, що гірше. Якщо інформація ЗМІ впливає лише на поточні уявлення людей про події в країні та світі, є свого роду оперативною пам’яттю, то історична пам’ять — це вже «системне програмне забезпечення», частина ідентичності народу та нації. Віддати формулювання базових для України понять та уявлень закордонним гравцям — це як віддати на аутсорсінг процес самоідентифікації та самовизначення.

Росіяни — судячи з ресурсів та зусиль, які вкинуті на просування «російського» проекту меморіалу в Бабиному Яру, це розуміють. В нас ті, хто відповідає за ухвалення рішень, ні, не розуміють. Чи не хочуть розуміти — таке теж можливо, бо, як говорив один українських політтехнолог, що часто працював на російські гроші, «бабло перемагає зло».

Можна сперечатися навколо проектів вшанування пам’яті жертв Голокосту, але є ті, до кого за визначенням мали дослухатися і робить щось лише після їхнього схвалення — це українська єврейська спільнота. Але парадокс нинішньої ситуації в тому, що її представники також б’ють в набат і благають українську владу зупинитися.

На початку чергового витка напруги та суперечок навколо проекту меморіального комплексу в Бабиному Яру в січні цього року, Йосиф Зісельс співпрезидент ВААД України — Асоціації єврейських громадських організацій та общин України — зазначав на прес-конференції: «Якщо ми віддаємо цей проект російській команді, то отримаємо об’єкт, який виходить із російської культури та політики пам’яті». Він переконаний, що приватний проект за російські гроші — це частина гібридної війни проти України та відверта капітуляція в політиці пам’яті, в культурі.

Сперечаючись із цією точкою зору — яку висловлює далеко не один Зісельс —  генеральний директор «Довженко-центру» Іван Козленко написав в Facebook:

«Сьогодні, коли питання стає політичним (власне, воно щодо Бабиного Яру завжди було таким), коли в публічному полі протиставляють «приватний» («російський») Меморіал Бабин Яр і «державний» («український») проект меморіалізації, я вважаю важливим наголосити, що «українського» проекту як такого не існує. Це маніпуляція (спричинена либонь благими намірами).

Існує т.зв. наратив Зісельса-Нахмановича, підготовлений істориками Інституту історії НАНУ — дуже контроверсійний, створений без залучення іноземних спеціалістів з Голокосту, спрямований не так на утвердження пам’яті про жертв Голокосту як на конструювання української національної історії. В якому Голокост інструменталізується во ім’я української ідеї.

Це не менш небезпечно, як на мене, ніж існування в Бабиному Яру приватного меморіалу авторства Хржановського (тепер уже остаточно підтриманого владою)».

Козленко констатує: 15-літня історія державної меморіалізації Бабиного Яру досі не увінчалась успіхом, «проте, вона й не могла бути успішною, адже для цього потрібен національний консенсус навколо трагедії Бабиного Яру».

Тобто, експерти прямим текстом кажуть: наразі в нас немає остаточно сформованої та спільної колективної пам’яті навколо жахливих полій 80-річної давними.

Цим всі ці 30 років незалежності України мали займатися науковці, освітяни, але головним чином — засоби масової інформації. Але ні. Цього не відбулося. І тепер на це порожнє місце прийдуть і будуть хазяйнувати добре сформовані та потужні наративи сусідньої держави, яка, до того ж, є державою-агресором.

Мало того, що це забезпечить несприйняття меморіалу частиною українського суспільства, викличе обурення та протистояння, контраверсійний об’єкт закладе розділові лінії та причини для конфліктів на багато років вперед. Чи розуміють це ті, хто причетний до реалізації проекту в Бабиному Яру? Чомусь здається, що ні, не розуміють. Або ж хочуть просто дуже швидко заробити кошти. Не знаю навіть, що гірше.

Чи зможуть засоби масової інформації долучитися і попередити помилкові рішення? Напевно так — в теорії. Але чи будуть це робити найбільш впливові в Україні олігархічні медіа — питання риторичне.

Наталя ІЩЕНКО
Газета: 
Рубрика: