Найстрашніші в житті ті люди, які прочитали одну книжку. З людиною ж, яка багато читає, завжди матимеш про що поговорити, і тобі поруч з нею нічого не загрожуватиме.
Іван Малкович, український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

З Новим роком! З новим телебаченням!

30 грудня, 2009 - 00:00

Минулого року воно нас і радувало, і засмучувало. Гадаю, засмучувало все-таки частіше і більше, ніж радувало. Занадто багато було «ніяких» програм, нудних, пустих і беззмістовних, такого телевізійного «шлаку», який «ні розуму, ні серцю». Проблема нікчемності в середовищі наших, переважно талановитих телемайстрів, ще далеко не вирішена. Адже програми, на які витрачаються найкрупніші бюджети і які канали особливо завзято пропагують, по суті є «примусовим годуванням» телеглядача «політичним милом», нескінченними дрібними та занудними політиканами, «головами, що говорять» (але не думають!), сірими чиновниками, які нібито звітують перед народом, політичними хамами та хуліганами, ексцентричними клоунадами псевдосоціального глузду... А ось дійсно розумних, глибоких і талановитих політичних програм як було, так і є, на превеликий жаль, мало. Свобода слова — річ чудова, але як радіти і захоплюватися, якщо слово це висловлюється особою, м’яко кажучи, сумнівних моральних якостей? Скільки їх, цих осіб, пройшло перед нашими очима минулого року. Найсумніше враження справило прагнення таких суб’єктів предстати перед нами в ролі безкорисливих благодійників стражденного людства взагалі та українського народу зокрема. Залишалося лише згадати попередження євангеліста Матвія про тих, хто являється в шкурах овечих, будучи хижими вовками.

Хильнули телевізійники зайвого і з розважалівкою. Переважно убогою, творці якої явно вважають нас глупуватими малими дітьми. Ми, може, і малі діти, але зовсім не глупуваті... Ще древні греки казали, що мистецтво повинне, розважаючи, повчати. Розважаючи, але повчати... На жаль, пізнавальні програми залишаються одним із найслабших місць вітчизняного ТБ, їх надзвичайно мало, а якість тих, що є, залишає бажати кращого. До речі, нещодавно на російському ТБ Сергій Хрущов, син Микити Сергійовича і громадянин США, розповідав, що в Америці є шість спеціалізованих історичних телеканалів. І це в країні, якій трохи більше 200 років! А в нас із нашою тисячолітньою історією — жодного... Особливо погану послугу ми тут робимо молоді, яка нині, як відомо, мало читає, але багато дивиться і слухає. ТБ могло б стати її історичним просвітителем.

На моє переконання, подібний історичний канал був би і успішним бізнес-проектом, непогано заробляти на рекламі. Соціальна функція телебачення — воістину колосальна, з чого виходить, що суспільство та держава не можуть бути байдужими до розвитку цього інституту. Для мільйонів українців ТБ — це вікно у світ, для безлічі самотніх людей — це зв’язок зі світом і певна компенсація самоти, а телевізор — це часто такий самий член сім’ї, як домашні улюбленці Мурка або Шарик. Тому скільки б ми не лаяли наш «ящик», але робимо це з любов’ю, часто, на жаль, нерозділеною. Можливо, коли-небудь і ТБ нас, телеглядачів, полюбить, і навіть більше того, почне поважати?

Ця нелюбов виявляється і в тому, що рідкісні гості в ефірі — люди дійсно непересічні і змістовні, яким є що сказати. Таких вітчизняне ТБ чомусь побоюється, а якщо їх і запрошують в якусь програму, то майже не дають слова, постійно перебиваючи і нав’язуючи малоцікаві, а часом і просто безглузді та малограмотні запитання ведучого. Інша річ який-небудь депутат, ледве здатний зв’язати два слова, не кажучи вже про зв’язність думок. На його фоні ведучий може виглядати «звичайним генієм», майже пророком, який відвідав наш тлінний світ. А ось гості інтелектуальні, освічені, талановиті виконують (часто-густо всупереч своїй волі) дуже непривабливу для «телеметрів» викривальну функцію, демонструючи очевидні пропуски професіоналізму наших трудівників телеекрану. Хто ж займатиметься подібним самокатуванням? Адже щоб пристойно виглядати поруч із фахівцем, знавцем своєї справи, потрібно «перелопатити» чималу кількість книг, довідників, джерел, а це час і велика праця. Тому краще посадити навпроти якогось патологічно неосвіченого базікала всезнаючого профана і вести з ним «мудру бесіду».

За такою ж самою нехитрою схемою організовуються «свободи слова»: двоє-троє модних «рейтингових» політиків, двоє-троє штатних скандалістів (для тонусу та епатажу), кілька депутатів, кілька «перевірених» політологів і політичне видовище готове. Головне, щоб не прорвалися які-небудь «високолобі». Втім, від їхньої присутності рятує «формат». Наприклад, у Савіка Шустера не всякий інтелектуал погодиться працювати в режимі постійного перекрикування та переривання опонентів, коли можна щось сказати, лише маючи луджену глотку і володіючи достатнім нахабством.

Формат «базар-вокзал» швидко відвадить від присутності в ефірі будь-яких «естетствуючих ідеалістів», та й людей, які просто себе поважають. Дещо дивує і «популюс», тобто народ на трибунах цих «свобод слова». Вони завжди аплодують: за здоров’я — оплески, за упокій — знову оплески, з будь-якого приводу — бурхливі овації. «Вода мокра» — оплески, «вода суха» — ще гучніші оплески. Чесно кажучи, це наводить на нехороші роздуми. Тут слід дивуватися чи захоплюватися майстерністю «дресирувальника»? Втім, «шоу» воно і в Африці «шоу». А не завадило б створити телемайданчики для серйозного обговорення важливих проблем нашого суспільства, де можна було б обійтися без театральщини та дешевих трюків, що зовсім не тотожне нудьзі.

Хотілося б, щоб наше ТБ щось робило для людей, які не розучилися мислити. Можливо, для цього знадобляться спеціалізовані канали, та й не завадило б мати хороший україномовний тележурнал, оскільки наявні російськомовні, на кшталт «TV-парк», «Теленеделя» тощо дуже від нас далекі, проте дуже близькі до альковних таємниць московських «зірок», що для багатьох із нас є інформацією необов’язковою, зайвою. Адже хочеться прожити своє, а не чуже життя.

ТЕЛЕЛИСТІВКА

На новий рік належить вітати рідних і друзів, бажаючи їм успіхів та процвітання. Оскільки в цьому контексті нашими друзями є вітчизняні телеканали, то ми й дозволимо собі дещо їм побажати.

«Інтеру» — більше цікавитися домашніми, українськими справами, а то ж, включивши його, не завжди розумієш, де він прописаний — у Києві, Серпухові чи Сизрані. Колись «Інтер» виконував посередницькі функції між нашим телепростором і російським телебаченням, сьогодні таке посередництво вже навряд чи є актуальним (кабельні мережі, супутникове ТБ). Але найголовніше, цей фінасово і технічно потужний канал може дозволити собі випускати більше власного якісного продукту, було б бажання. Врешті-решт, скільки ж ми перебиватимемося іноземними серіалами, а де ж наші? Лише щоб серіали були дійсно нашими, а не учнівським наслідуванням телеімпорту.

Каналу «1+1» — повернутися з «внутрішньої еміграції», з добровільного відлюдництва і відстороненості від злободенних тем, адже ми пам’ятаємо, що не так давно «1+1» був лідером у багатьох телевізійних починаннях, живо відгукувався на гострі суспільні проблеми, немало робив для підтримки української культури. «1+1» — повертайся!

Першому Національному — так тримати й удосконалювати знайдені формати, зокрема, авторські передачі, особливо програму «Далі буде» (додавши їй ресурсів і ефірного часу), зберегти і після виборів цікаву та інтелектуальну «Золоту булаву» з Юрієм Макаровим (формат пристойний, начисто позбавлений того міжособистісного хамства, яке в нас інколи вважають «свободою слова»), на яку не соромно запросити навіть ветеранів європейської та американської політики на зразок британського екс-прем’єра Джона Мойджора і американського екс-держсекретаря Мадлен Олбрайт. Уявляю, як би вони себе почували в деяких наших «відв’язних» ток-шоу.

«IСTV» — відправитися у творчий пошук і, окрім програми А. Куликова, успадкованої від С. Шустера, знайти ще щось для залучення уваги глядачів.

Що побажати «домашньому кінотеатру» — «Новому каналу», насправді, не знаю, можливо, «розбавити» серіали хоча б чимось, щоб вони краще «перетравлювалися».

Каналу «СТБ», а особливо передачі «У пошуках істини» — шукати істину, не відриваючись від реальності та історичних фактів, перевіряючи ними політ творчої фантазії.

«5 каналу» — згадати минуле, пригадати себе за часів Майдану, ожити й підбадьоритися. І поменше запрошувати гостей, спілкуючись з якими сам ведучий старається приховати позіхання. А коли цікаво вам — цікаво й нам.

«Тонісу» — якось розібратися зі своєю концепцією мовлення, якщо вона взагалі існує, а якщо ні — то негайно створити. Не можна каналу без певного творчого порядку і логіки, як кораблю не можна без керма та вітрил.

Ну, ТРК «Україна» обійдеться і без моїх побажань, хоча потрібно б ще щось, окрім шоу Шустера, запропонувати телеглядачам.

Каналам ТВІ, НТН, К-1 — якнайскоріше обзавестися тим, що поет називав «лица необщим выраженьем», а то інколи забуваєш про їхнє існування.

Каналу «СІТІ» й надалі випереджати (як міський) ТРК «Київ» за всіма показниками, стаючи добрим та незамінним приятелем усіх киян, які люблять рідне місто.

Але найбільша мрія — щоб з’явився, нарешті, в Україні телевізійний аналог газети «День». Може ж ваш телеоглядач помріяти, особливо в новорічну ніч...

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 
Рубрика: