Зруйнувати міфи імперії зла

Українська історія для мене — як українська мова. Вивчена, але все одне все ще не своя. І ніби історичні події відомі, і люди, що творили історію, знайомі, але... Але все одно якось весь час залишалося відчуття перебування поза контекстом, бо 24 серпня 1991 року я жила за сотні кілометрів від кордону УРСР. Звісно, в мене був у пасиві «базовий набір закордонного українця» — вірши Шевченка на пам’ять, родинна історія про Голодомор, згадки про садок вишневий біля хати десь в районі Гуляй Поля і костюм із віночком, що одягався на всі свята, навіть на Новий рік замість «білочки» чи «сніжинки».

Незважаючи на довгі роки життя в незалежній Україні, я продовжувала відчувати себе понаїхавшою діаспорою... Поки цього серпня не подивилася документальний фільм Суспільного «Колапс: як українці зруйнували імперію зла». Я не тільки повністю зрозуміла, що відбувалося в Україні влітку-восени тридцять років тому, я змогла відчути пульс тодішніх подій, настрій учасників і вітер змін, що гуляв тоді Печерськими пагорбами.

Нагадаю, що в основі «Колапсу» лежать події від 19 серпня до 25 грудня 1991 року, від ГКЧП до дня, коли СРСР офіційно перестав існувати. Команді проекту якось дуже вдало вдалося оживити історію країни, розповісти про ключові події водночас об’єктивно та дуже особисто, побудувавши своєрідний місток між новітньою історією країни і особистою історією людей.

І я розумію, як це вдалося. Ось що каже режисер фільму Сергій Лисенко: «У 1991 році я був свідомою людиною, мені було двадцять із чимось років. Я добре пам’ятаю події 1991 року, пам’ятаю, як 19 серпня, коли розпочався путч у Москві, опинився у Севастополі. У місті була тривожна атмосфера, на горизонті стояв великий крейсер «Москва», у повітрі весь час літали винищувачі, вертольоти. Мені хотілося протестувати, але влада у місті належала військовим. Я розумів, що якщо ми щось вчинимо, то в кращому випадку опинимося у буцегарні. Тому ми з друзями слухали «Радіо Свобода», намагалися зловити Бі-бі-сі, «Голос Америки». 24 серпня я повернувся до Києва». «Після прочитання сценарію Олександра Зінченка я подумав, що маю дати всім цим подіям персональне забарвлення. Для мене це була водночас цікава подорож у минуле тридцятирічної давнини, а з іншого боку і сьогодення. Сьогоднішня Україна корінням у 91-му році».

І дійсно, це спрацювало.

В своїй рецензії письменник Андрій Кокотюха згадує: «Я пережив події 19-24 серпня 1991 року у сформованому, двадцятирічному віці. Ще й працюючи журналістом у чернігівській, як тоді говорили, «опозиційній державній газеті». Й перші епізоди «Колапсу» повернули й занурили в режим реального часу, тут і тепер. Я знову перенісся до провінційного Чернігова на тридцять років назад. І знову нервово тремтів в очікуванні якщо не арешту, то принаймні виклику в КДБ.

А мама 19 серпня подзвонила мені на роботу й серйозно радилася, чи треба закопувати підшивки «Огонька» на дачі в саду. А наступного дня я разом із усією прогресивною редакцією переймався чутками про танки десь під Полтавою та прогнозами появи танків під Черніговом, бо тут кордон ближчий...».

Спрацював цей прийом занурення в особисту історію і в моєму випадку. Переламні події 1991 року раптом стали частиною не історії — частиною мого життя. Бо, напевно, я просто б не обрала Україну місцем свого проживання, як би вона не здобула незалежність. Ба більше — я зрозуміла, що весь цей час свого життя в Києві товаришувала та просто спілкувалася переважно із людьми, які були безпосередніми учасниками процесів здобуття незалежності України на початку 1990-х, а з середині 1990-х вже і сама стала частиною цих подій...

Окрема подяка за відбір спікерів. Інтерв’ю з учасниками подій, тими, хто безпосередньо має відношення до проголошення незалежності, є змістовною базою серіалу. Як розповіли автори фільму, 40 годин інтерв’ю потрібно було  порізати для стрічки загальним хронометражем 6,5 годин. Але в результаті кожне слово буквально всіх, хто з’являвся в кадрі як учасник чи очевидець подій, це експонат музею історії України 20-го сторіччя. Дуже важливо, що авторам вдалося записати інтерв’ю з тими, хто не просто спостерігав, але і приймав рішення та безпосередньо впливав на хід історії. Ось це відчуття розкриття раніше зачинених «кімнат» — це ще одна фішка проекту.

Важливим є і те, що творці фільму встигли це зробити. Бо хвороба Леоніда Кравчука, смерть Євгена Марчука ще до прем’єри серіалу продемонструвала — авторам вдалося встигнути схопити вже відлітаючу історію.

«Серед людей, із якими ми записували інтерв’ю, був Євген Марчук... Для мене ця втрата є особистою. Ми мали багато планів, домовлялися про зустріч, була ідея щодо книжки...», — каже сценарист фільму, історик Олександр Зінченко. Він назвав серіал своєрідним родинним альбомом для покоління, яке відходить. Так, можу підтвердити — це відчуття є, воно дивним чином передається через екран.

Звісно, в мене є і критичні зауваження. Наприклад, для мене серіал здається занадто статичним і занадто схожим на відеопідручник.

Не вистачає WOW ефектів не для гурманів від політології та історії, а для пересічних громадян.

Але, незважаючи на ці «але», Суспільне можна привітати зі справжнім проривом. Продуктів такого інтелектуального, технологічного та наукового рівня українське телебачення робило дуже мало.

«Я вчора зробив помилку, бо перед сном вирішив подивитися першу серію документального серіалу «Колапс» — про те, як українці розвалили Союз і зробили Україну незалежною.

Читав багато позитивних відгуків і думав, що перед сном якраз «зайде», але помилився, бо це дуже напружена, емоційно сильна робота — цілком на рівні всіх найкращих документалок ВВС. Навіть не думав, що ця сто разів вивчена тема може так схвилювати, так зацікавити простими людськими подробицями про Марчука, Чорновола, Кравчука, їхні дії й поведінку в ті вирішальні дні», — написав у Фейсбуці письменник Андрій Любка.

Директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович назвав фільм «Колапс: як українці зруйнували імперію зла» — «шикарною історією у семи серіях про руйнування СРСР і здобуття незалежності України».

«Після його презентації... досі перебуваю під враженням. Не тільки через те, що це зовсім нова якість візуальної оповіді про Україну. Без перебільшення світового рівня. Але головним чином через те, що це кіно про нашу живу історію, про нашу долю, де ми є суб’єктом, це про події за які переживаєш, бо вони про творення твого власного майбутнього, твоєї держави. І саме ця щирість, цей масштаб і ретельність гарантуватиме успіх стрічці вдома і у світі. Так само як ми із захопленням дивимося кіно про життя принцеси Діани, вбивство Кеннеді чи перемоги Гавела і Валенси, так само в інших країнах будуть дивитися цей серіал. Бо він справжній і про справжнє, не для галочки, а від душі і з повноти переживання. Це видно в усьому — від сценарію до якості зйомок і озвучки», — зазначив він.

Антон Дробович підкреслив, що не хоче ідеалізувати проект, «і казати, що «Колапс...» вичерпує всі оптики подій і єдиновірно розглядає всі деталі, опції тих чи інших історичних поворотів», бо «надто багато всього у тій історії». «Але що точно цей фільм робить, то це ефективно й нещадно руйнує десятки старих радянських і сучасних рашистських міфів про Україну», — написав директор УІНП на Фейсбуці.

І це, насправді, головний здобуток творців цього фільму.