Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Зусилля екранні й реальні...

Ми живемо у двох паралельних світах: один із них у телевізорі, другий — у житті за його межами
6 липня, 2018 - 13:02

Телевізійну псевдореальність створюють політики, що прописалися на багатьох каналах. Вони активно імітують бурхливе політичне життя, створюють ілюзію плідної державної діяльності. Але міражі вмирають, коли публіка кидає свій погляд на результати. У більшості випадків їх або немає, або вони негативні. У деяких політичних фігурантів телеекрана явно відчувається їхнє комсомольське минуле. Була така форма комсомольського кар’єризму — «кинути клич». Це означало публічно виступити з гучним закликом, з обіцянкою швидкого і блискучого успіху на кшталт «п’ятирічку — за чотири роки!», «з’їзд партії — тридцять ударних декад! Тощо. При цьому зазвичай ніхто підсумків виконання гасел не підбивав, до відповідальності за провал не притягали, та й взагалі про заклики невдовзі забували під тягарем нових гасел.

У СРСР ця методика розцвіла за ватажка комсомолу товариша Тяжельникова, який був найвидатнішим «шоуменом» ВЛКСМ, який інколи сягав у цій справі висот справжнього мистецтва. Досить пригадати, як на одному з партійних з’їздів він викликав сльози розчулення у генсека КПРС, прочитавши з трибуни замітку із заводської багатотиражки епохи 20-х років про молодого Льоню Брежнєва. Потім, на іншому з’їзді, він цитував вірші юного комсомольця Юрія Антропова, але цей номер у Тяжельникова вже не пройшов, він із тріском злетів з усіх своїх московських посад і попрямував у почесне заслання послом до Румунії. Утім, справа Тяжельникова живе й перемагає у нас в Україні. Скільки ми чули обіцянок, присягань і «гарантій» з високих трибун за цих 27 років!

Нещодавно, наприклад, прем’єр Гройсман не стримався  від обіцянок блискучих перспектив на каналі ICTV у «Свободі слова». Мовляв, у рекордний термін переможемо корупцію на митниці, що дасть Україні від 4 до 6 мільярдів доларів щороку до бюджету. Було б, звичайно, чудово. Не треба було б регулярно ставати на коліна перед МВФ. До речі, чому ніхто не розповідає про ті країни, яким МВФ допоміг стати економічно процвітаючими? Чи є такі?

Чи усвідомлює прем’єр, що за весь період незалежності України навести лад на митниці не вдалося нікому? І не вдасться. Принаймні доти, доки її «кришуватимуть» на найвищому рівні. Доки процвітатиме політична корупція, коли митницю віддають у «годування» тим чи тим особам і угрупуванням в обмін на лояльну поведінку щодо вищої влади. Адже у нас у ВР є фракції і депутати, які добре заробляють на голосуваннях, на підтримці чи обструкції певних законопроектів. Ось звідки корупція розповзеться по всій країні.

Дай, звичайно, Боже, успіхів В.Б. Гройсману в його добрих намірах. А то ж Михайло Саакашвілі свій провал у боротьбі з корупцією на Одеській митниці пояснював саботажем офіційного Києва. Сподіватимемося, що хоч прем’єра не саботуватимуть. А втім, хтозна. Адже ми не знаємо всіх підкилимних битв на Печерських пагорбах.

А на каналі ZIK, що стає дедалі радикальнішим, Наталія Влащенко спілкувалася з паном Сусловим, який був в Україні і міністром, і депутатом. Він дуже шкодував про крах СРСР. Журився, що Україна чинить спротив Росії. У всіх бідах звинувачував Захід, який, на його думку, «веде війну проти Росії руками України». Дуже був невдоволений тим, що Захід мордує Росію. Бідна Росія. Ось така персональна ідеологія. І чим пан Суслов кращий від пана Соломатіна і пана Лебедєва, які теж у нас побували міністрами? Було дуже смішно, коли Суслов почав повчати українських націоналістів, що їм робити і як їм мислити. Фігурант виступав якнайрішучіше проти НАТО і лякав, що в разі вступу України до НАТО до нас не підуть інвестиції. Хоча обгрунтувати цю ідею хоч трохи якось переконливо не зміг. Дуже ратував Суслов за нейтралітет України. Результати нейтралітету ми бачимо в Криму і на Донбасі. Певно, Суслова вони влаштовують? Цікаво, ми доживемо до такого світлого дня, коли така ідеологія не впливатиме на ухвалення державних рішень в Україні?

Канал «2+2», як «Інтер», ICTV і подібні до них, продовжують виливати на голови українців потоки російської кинотелехалтури. Нещодавно подивився на «2+2» телесеріал «Полювання на вервольфа». «Вервольф» — у перекладі з німецької — перевертень, людина-вовк. Так називали нацистських партизанів і підпільників у тилу армії антигітлерівської коаліції. Це саме «полювання» — стандартно-бездарний і малограмотний російський фільм, виготовлений цілковитими неуками в радянській військовій історії та історії спецслужб СРСР та Німеччини. Хоча фільм має на меті прославляння чекістів, але гадаю, що навіть багато «почесних чекістів», які знають історію свого відомства, сидячи в екранів, плювалися і нецензурно лаялися.

Перший ляпсус, який впав у вічі. Керівник військової розвідки одного з радянських фронтів, до якого чомусь звертаються «товариш дивізійний комісар», хоча це звання політпрацівника, а не чекіста (а в нього на рукаві гімнастерки емблема-щит і меч, що належить лише чекістам), і не військового розвідника, які мали стандартні армійські звання. У вищих співробітників НКВС були свої спеціальні звання: комісар держбезпеки III рангу, комісар держбезпеки II рангу тощо до генерального комісара держбезпеки, яким був Микола Єжов, а після нього Лаврентій Берія, аж до того моменту, коли він здобув звання Маршала Радянського Союзу, а чекістів перевели на стандартні військові звання. Але в МВС аж до краху СРСР зберігалися такі звання, як комісар міліції III рангу, комісар міліції II рангу тощо. Але навіть якщо припустити, що герой «Полювання на вервольфа» у вигляді якогось винятку у військовій розвідці мав звання «дивізійного комісара», то чому йому в петлиці творці фільму наліпили чотири ромби, що відповідало в ієрархії військовому комісарові II рангу (в разі політробітника) чи командарма II рангу (в разі стройового командира)?

У фільмі загін радянських військових розвідників діє у формі ваффен-СС. До них звертається їхній командир зі словами: «Слухай наказ головкому військової розвідки». Ніколи в розвідці не було посади «головкому». Потім з’ясовується, що це не розвідники, а фронтова контррозвідка, яка чомусь має діяти в глибині ворожої території. А завдання в них — всього лише... ліквідовувати Гітлера. Контррозвідка зазвичай діє на своїй території, а в глибокому тилу ворога — військова розвідка. Командир загону чомусь бігає з музейним пістолетом системи «маузер», хоча табельною зброєю офіцерів вермахту і СС були пістолети системи «вальтер» і «люгер» (він же «парабелум»). До речі, чекісти, що чинили масові розстріли, дуже цінували «Вальтер» за його високі експлуатаційні властивості. Коли потрібно було за дві-три години розстріляти десятки людей, то радянський пістолет «ТТ» від такої напруги перегрівався і давав осічки. А «Вальтер» працював безвідмовно. Тому чекісти саме його використовували в Катині та інших місцях, де в них було багато «роботи». Цікаво, що один генерал держбезпеки, на прізвище, здається, Блохін, встановив відомчий рекорд: особисто, власноруч розстріляв близько 40 тисяч осіб, це населення цілого великого райцентру. Як стверджують дослідники, чекістський рекордсмен-стахановець на відміну від багатьох його колег-екзекуцій, які божеволіли, вкорочували собі віку, спивалися, добре спав, смачно їв і нічні жахи його не мучили, тому що справжній солдат комуністичної партії. Такі фільми, як «Полювання на вервольфа» штампують темні люди, а «українські» телеканали із задоволенням згодовують публіці цю примітивну російську халтуру.

Ще один зразок «розложистої журавлини» мовою оригіналу, вона ж «крислата журавлина» в українському перекладі. Найкумедніше в цьому всьому, що люди, які демонструють просто-таки казкове неуцтво у своїй власній російсько-радянській історії, повчають нас, як нам «правильно» оцінювати українське минуле і вимагають «не переписувати історію», якої вони не знають і принципово не хочуть знати.

Ігор ЛОСЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments