Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!
Тарас Шевченко, український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч

«Художникові важливо не стати малювальним станком»

Найдорожчий український митець Анатолій КРИВОЛАП — про мову кольору, моду в мистецтві та необхідність кожному художнику відкривати себе.
11 листопада, 2011 - 00:00
«СНІП» / «ВЕЧІР»

Нещодавно Анатолій Криволап був висунутий Національною спілкою художників на здобуття Шевченківської премії. Крім того, не так давно цей український митець вкотре став сенсацією. Міжнародний аукціонний дім Phillips de Pury&Co продав полотно Анатолія Криволапа «Кінь. Ніч» за 124,5 тисячі доларів. Це абсолютний рекорд українського мистецтва на міжнародному ринку.

Близько десяти полотен Анатолія Криволапа зберігається в Національному художньому музеї України. Одна велика робота є у Віденському музеї історії мистецтв. І навіть у будинку-музеї Пола Маккартні в Ліверпулі є його картини. В Києві полотна художника можна побачити на ART-KYIV contemporary в «Мистецькому Арсеналі» до 13 листопада, а ще на його персональній виставці, що 8 листопада відкрилася у столичній галереї «Мистецька збірка».

Сам Анатолій Криволап живе за містом та з пресою спілкується не часто. Але «Дню» він погодився розповісти про своє життя та становлення як митця, про колір як філософську концепцію та про моду, яка сьогодні існує в мистецтві.

Художник народився в Яготині. На початку 1960-х вступив у художнє училище. Пішов у армію, після повернення вступив на живописний факультет Київського державного художнього інституту. Там він навчався у Віктора Пузирькова. А той сповідував «тотальний академізм». Анатолій Криволап уже тоді відчував, що буде абстракціоністом. Зізнається, що вже не пам’ятає, коли живопис і життя стали для нього синонімами. Малює стільки, скільки себе пам’ятає. Іншого заняття, що приносило йому хоча б приблизно таке ж задоволення, не існує. Це для нього: й робота, й хобі, й пристрасть.

— Пане Анатолію, чому тут, на ART-KYIV Сontemporary, ваші картини стоять просто сперті на стіну, та й біля жодної немає підпису?

— У мене тут, як бачите, важке сусідство — поруч величезний проект у вигляді рекламного стенду «Новопечерських липок», то я вирішив трохи оживити вигляд боксу. Ніби це така собі майстерня жива, щоб не було офіціозу надмірного. А підпису немає, бо я взагалі роботи не підписую. Навіщо диктувати глядачу те, що він і так побачить і відчує? От тут — вечірня вода, схоже?

— Думаю, цілком...

— Тож навіщо тавтології створювати, й так ясно, що тут надвечір’я. Навіть, якщо йдучи назустріч побажанню колекціонера чи галериста, даю назву картині, то з долею іронії.

— Ваші роботи абсолютно впізнавані, їх важко переплутати з чиїмось іншими завдяки цим емоційним та соковитим кольорам. Чим є для вас колір?

— Знаєте, для мене колір перестав бути ціллю. А став інструментом, із допомогою якого я передаю стан, емоцію, настрій, нарешті думку. Тут допомогла абстракція, яка, зберігаючи зображення, примушувала відчувати «стан у самому собі». Постійна практика дала нові резерви для передачі відчуттів і почуттів у пейзажі.

— Як довго ви шукали колір?

— Я віддав цьому 15 років. Почав експериментувати ще в інституті. Мене за ці експерименти мало тоді не вигнали. Всі роки свого становлення я навіть не ходив на українські виставки. Та, зрештою, крім Миколи Глущенка, мене ніхто й не цікавив. Він був просто геніальний колорист... Ще в юності мене вразила його картина — «Паризький пейзаж». І я до творчості Миколи Петровича завжди уважно придивлявся...

— І не кортіло познайомитися?

— Я міг у будь-який момент підійти. Особистість, харизма, вплив, характер, колір... Це ж гіпноз. І є дуже велика небезпека втратити себе. Й так не лише із Глущенком, я остерігався зближення з кожним художником, який мені імпонував. Бо полотна — це одне: дивись скільки хочеш, придивляйся, аналізуй. А от особисте знайомство з художником — це вже зовсім інше. Ще я часто їздив до Москви й шукав там роботи Роберта Фалька, ну, і звісно, імпресіоністів дивився. Наставника як такого не мав. Сам шукав свій стиль, колір. За відтінками, відчуваючи настрій, створював композиції. Це й захоплювало, й виснажувало водночас. Якщо розібратися, то мистецтво — поезія, музика, живопис — на меті мають передати одне й те саме, тільки засоби в них різні. В поезії — це слово, а мене — колір.

— Тобто основна місія митця — це віднайти свій інструмент та навчитися ним володіти?

— Митець створює відверті фіксації витків своїх духовних та інтелектуальних станів. І в цьому полягає його основна мета. Ну, і звісно, володіти своїм інструментом. Наразі, технічних проблем із кольором у мене немає, шукати припинив. Але бути влучним, відвертим, спіймати вдалу мить... Дуже легко ввести себе в оману. Це легше, ніж здається. Важливо для художника не стати малювальним станком. Тут повністю слід довіритись інтуїції, прислухатися до внутрішнього голосу.

— Коли створюєте картини, саме цей внутрішній голос підказує — як?

— Ніколи не знаєш, куди приведе картина. Буває, що зроблене сьогодні здається цікавим, а на завтра приходиш у майстерню — дивишся й бачиш : це просто жах! Починаєш перероблювати. Повертатися можу до полотна і місяць, і рік... Чекаю вдалої миті. Інколи полотно досконале майже відразу, вже за півгодини. Я створюю свої картини в час вдалої хвилини спалаху.

— А чи можливо, щоб слова розкривали глибину та суть мистецтва, зокрема вашого? Чи є в Україні мистецтвознавці, які можуть добре аналізувати ваші полотна?

— З цим проблеми в нас серйозні. Мистецтвознавцям бажано проходити стажування у кращих світових художніх вишах, читати в оригіналі теоретичні праці по мистецтву ХХ століття, відвідувати особисто найбільш визначні художні форуми, щоб мати реальне уявлення про нове мистецтво. Право на власну думку мають усі. Але одна справа мистецтвознавство, а зовсім інша — суб’єктивна думка.

— Як ви самі визначаєте жанр, в якому працюєте?

— Як на мене, художника не мають хвилювати напрями, жанри. Вважаю, що художник має відкривати себе сам. Тому я навіть не задумувався, в якому жанрі працюю. Напевно, пейзаж. Тільки не зовсім звичайний... Сам пейзаж історично починався як тло для міфологічних, релігійних картин, портретів. Барбізонська школа — це живопис на пленері. Імпресіоністи внесли світло, емоцію. А Кандінський зробив із пейзажу абстракцію. На початку ХХ століття пейзаж фактично був викреслений із мистецтва. І ось мені цікаво повернутися в той забутий жанр. Я не можу сприймати природу як буденність. Жодна людина не може зацікавити мене так, як природа. Особливо коли я з нею тет-а-тет.

— А які місця вас надихають, куди вам ще і ще хочеться повертатися?

— Я живу на березі озера Супій. І там чудово. Можу сказати, що я саме тому там і оселився. А на другому поверсі обладнав майстерню. Ще я люблю Карпати, досить часто туди їжджу. Але поки що їх не розкодував. Працюю над цим. Те, про що ми говорили, — чекаю миті...

— Ваша донька Ганна теж художник, чи впливали на її вибір якимось чином?

— Ні. Скільки я її пам’ятаю, вона сиділа на підлозі й малювала. Ніби з народження не випускала пензля з рук...

— А як ставитеся до таких напрямів, як шоу-арт, шизо-арт?

— У мистецтві є мода, й речі, про які ви сказали, можливо, хтось вважає цікавими... Мені не подобається епатажність у мистецтві — в будь-якому вигляді. Так, епатаж потрібен, щоб зробити ім’я. Але до чого тут мистецтво? Вважаю, що, окрім «шоку», професіонал мусить пред’явити щось іще. Те, що несе цінність. Таким був для мене художник Олександр Гнилицький. Він завжди дуже тонко відчував час і реагував на проблеми. Він мав абсолютний слух на сучасність, а також колосальну іронію — й до себе, й до навколишнього світу. Пейзажі в нього — фантастичні. І хоча Гнилицький не був колористом, та його виконавська майстерність просто заворожує.

— А яким чином ваші роботи потрапляють на такі престижні аукціони?

— Знайшлася в Україні людина — дилер Ігор Абрамович, який уміє просувати українське мистецтво на аукціони. Вони, врешті, є останньою інстанцією в ціновій політиці робіт художника. Та все нам потрібен напрямлений рух, не лише випадки... Тоді буде представлена і країна, й рівень мистецтва в ній у повній мірі.

— А чи вважаєте ви себе патріотом?

— Я думаю, що кожна людина, яка живе у певній, своїй країні, є патріотом. Це як зустрічатися з дівчиною... Навіщо, якщо її не кохаєш, із нею зустрічатися, жити, одружуватися? Так і тут. Я не можу довго за межами України жити. Тиждень — і все! Я дурію. Це абсолютно фізіологічний процес, мене сюди фізично тягне.

— У середині 1990-х виникло об’єднання художників «Живописний заповідник». Чи робить це об’єднання художників спільні проекти, можливо, виставки?

— Наша група «Живописний заповідник» вирізнялася тим, що для нас колір був усім: й ідеєю, й ціллю, й засобом. Це не «противага» комусь або чомусь... То було об’єднання художників, які мали свої усталені погляди. На 10-річчя групи була виставка в Національному музеї. Коли буде нагода, сподіваюся, буде ще. Ми всі йдемо різними, своїми дорогами, але можу впевнено сказати: мені завжди цікаво спостерігати за творчістю всіх моїх «одногрупників» — Животкова, Сільваші, Кривенка...

Софія КУЩ. Фоторепродукції надано Анатолієм КРИВОЛАПОМ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments