Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Iванна Нижник-Винникiв: повернення з французького Парнасу

Роботи учениці Олекси Новаківського, що підкорила мистецьку публіку Франції, експонуються у Львівському національному музеї до кінця лютого
21 лютого, 2013 - 15:30
КИЛИМ «МІЙ САД», 1987 р.
«ПОРТРЕТ РОЗАЛІЇ ВИННИЧЕНКО», 1954 р., ОЛІЯ
ФРАГМЕНТ КИЛИМА «АБСТРАКЦІЯ» (В ПОШАНІ ДО ПАБЛО ПІКАССО), 1980-ті рр.

Іванна Нижник-Винників належить до покоління галицьких митців, які по Другій світовій війні масово емігрували на Захід, рятуючись від репресій на рідній землі.

Свій великий творчий потенціал художниця змушена була реалізувати на чужині, працюючи впродовж майже півстоліття у Франції. Її малярські твори, гобелени та кераміка, експоновані в 1950—1960-х роках у найбільш престижних мистецьких салонах і галереях Парижа, користувались великим успіхом французької публіки, про них схвально відгукувалися такі визначні представники тодішньої мистецької еліти з кіл EcoledeParis, як Пабло Пікассо та Марк Шагал.

«Йоанна Нижник-Винників, — писав французький критик і поет Франсуа Лєгран, — сміливо показує себе модерним митцем своїми кольорами, композиціями, загальнолюдською мовою, якою вона говорить, не забуваючи ніколи України».

Водночас на батьківщині художниці її ім’я було замовчуване впродовж багатьох десятиліть тоталітарного режиму. Її твори у фондах Національного музею знищено, а контакти з рідною Галичиною перервано.

Зі здобуттям державної незалежності України І. Нижник-Винників змогла посмертно «повернутись» на батьківщину. По смерті художниці 1993 р. долею її творчого спадку зайнялася на державному рівні Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей та Комісія з питань культурного і духовного відродження при ВРУ. Їхніми стараннями весь творчий спадок художниці (235 творів, архів та бібліотека) було передано 1995 р. із Франції до Національного музею у Львові. Тоді ж прах художниці було захоронено на Яновському цвинтарі.

Влаштована цьогоріч Національним музеєм у Львові до століття від дня народження І. Нижник-Винників виставка вперше так широко репрезентує її багатогранний мистецький доробок.

Цікаво показано на виставці, передусім, ранній період творчості художниці, який пройшов у Львові, — місті, де вона народилася. Тут, по закінченні української жіночої гімназії сестер василіянок (1921—1929), Іванна Нижник-Винників робила перші кроки в мистецтві під крилом свого великого вчителя Олекси Новаківського, в школі якого навчалася в 1929 — 1935 рр. Наділена великим творчим темпераментом, вона відразу відзначилась як одна з найздібніших учнів школи. Її малярські твори, експоновані на львівських виставках 1930-х років, жваво обговорювалися на сторінках галицької преси. Художня критика називала І. Нижник-Винників «багатообіцяючою появою» в українському мистецтві, відзначала в її творах «вираз і силу». 1938 року вона як перспективний молодий талант була прийнята в ряди авангардового творчого об’єднання АНУМ.

Твори художниці цього періоду позначені рисами її раннього експресіонізму: вони доволі стримані в колориті, виконані розмашистим, динамічним мазком, яким художниця узагальнено й синтетично передає свої почуття та враження від оточуючого світу («Космач. Заграва на небі», «Сестра за шиттям»).

Творчість І. Нижник-Винників у еміграції розпочалася важкими в її житті роками «скитальщини» на окупованій німецькими військами території Польщі, де в Лєславі під час бомбардування загинув її чоловік Мирослав Винників. Після капітуляції Третього Рейху вона як біженка з України опинилась у таборах для біженців недалеко від Мюнхена, в американській зоні окупації Німеччини (1945 — 1946 рр.).

Декілька показаних на виставці творів того часу («Автопортрет з палітрою», «Портрет військового», «Портрет таборового священика») перейняті суворою тривожною атмосферою, що немов перегукуються з творами Ремарка та Гемінгуея.

У мистецтві  Йоанни Нижник-Винників нема нічого, що хоча б здалеку нагадувало натюрморт. Складається враження, немов би завжди десь віяв степовий вітер, та що рух, суть життя, стає тут підставою світу

Широко й різнобічно показано на виставці творчість І. Нижник-Винників французького періоду.

Тут впродовж перших десяти років (з 1947 по 1957-й) вона мешкала в Парижі. Опинившись у новому для себе середовищі, цілком самотня, позбавлена підтримки чоловіка, вона вперто бореться за своє власне місце в строкатому інтенсивному художньому житті тогочасного Парижа. Щоб розширити свій мистецький горизонт, студіює в Академії Жюльєна (1948 — 1949 рр.), зав’язує творчі контакти з митцями української колонії в Парижі та з товаришами по школі Новаківського, що емігрували до Канади та США. Водночас вона пильно слідкує за творчими досягненнями художників, що творили багате яскравими талантами інтернаціональне середовище Ecole de Paris. Поступово її малярські полотна, наснажені новими віяннями французького мистецтва, завойовують визнання паризького глядача. Її запрошують до участі на виставках у престижних галереях Парижа — в Салоні товариства французьких художників (1948 р.), в Палаці Ротшильда (1949 р.), в галереї Дюран-Руель (1948 р.). Нею цікавляться впливові меценати. Захоплений її творами, шведський посол сприяє влаштуванню її персональної виставки в Посольстві Швеції в Парижі (1948 р.) Загалом, 1950 — 1960-й роки в житті І. Нижник-Винників — це час найбільшого розквіту її малярського таланту й творчої активності. Вона багато подорожує Європою — відвідує різні міста Італії (1950 р.), Іспанії (1952 р.), Англії та Бельгії (1958 р.), а згодом — Норвегії (1962 р.). Щороку влітку художниця виїжджає працювати на південь, до невеличкого курортного містечка Жуан-лє-Пен на французькій Рів’єрі.

Малярські етюди з цих поїздок показані на виставці — це напоєні сліпучим світлом, яскраві в барвах мотиви Середземноморського узбережжя Франції («Пристань з човнами»), горбисті краєвиди Провансу («Місто в горах») та урбаністичні пейзажі з південної Європи («Венеція. Краєвид з гондолою»), а поруч — овіяні суворим холодом півночі мотиви норвезьких фіордів та темних глибоких озер («Місто над затокою Линдаль»). Чарують теплими життєрадісними барвами паризькі автопортрети художниці («Автопортрет з парасолькою») та витримані в постімпресіоністичній манері портретні начерки модельок («Жінка перед дзеркалом», «Дівчина в блакитному»), натюрморти («Квіти у глеку»).

Наприкінці 1940-х років І. Нижник-Винників серйозно зацікавлюється художньою керамікою. 1952 року вона студіює керамічні технології в одному ательє з Марком Шагалом, який згодом високо оцінить на виставках її стилево виконані в традиціях українського народного гончарства керамічні вироби (деякі з них презентовано цьогоріч на виставці).

Прованс — давній центр французької кераміки, відомий своїми високоякісними глинами й теплим середньоморським кліматом все більше притягує слабку здоров’ям художницю. І в 1957 — 1959 рр. вона оселяється в провансальському містечку Жуан-лє-Пен. Тут вона зближується із вдовою письменника Володимира Винниченка — Розалією, яка мешкала неподалік у Мужені, мальовничій місцевості біля Канн, у власному домі з великим садом, т.зв. Закутку. Сюди по смерті Розалії Винниченко переїжджає на постійне проживання Іванна Нижник-Винників. Тут, у Мужені, пройшов останній, понад 30-літній період її творчості, вщерть заповнений мистецькою працею. Разом із художником Кульчицьким вона 1961 р. будує на території Закутка керамічну майстерню, гончарну піч і повністю віддається праці в цій ділянці. Її оригінально виконана художня кераміка користувалася великим успіхом на французьких виставках та попитом численних покупців, розходячись за посередництвом дилерських фірм по всій території Франції та багатьох країн Західної Європи.

У останні роки життя художниця захопилася килимарством. Це ще одна дуже цікава ділянка її пізньої творчості, в якій вона виступає як справжній артист форми, художник сучасного модерного мислення. Її килими, виконані в 1970 — 1980-х рр. у рідкісній техніці нашивної аплікації, що експонувалися на французьких і європейських виставках поруч із творами Пабло Пікассо, отримували незмінно високі оцінки критики та глядача.

«Мистецтво Йоанни Нижник-Винників, — слушно відзначав свого часу вже згаданий Франсуа Лєгран, — є протилежністю замкненому, спокійному й статичному світові. У ньому нема нічого, що хоча б здалеку нагадувало натюрморт. Складається враження, немов би завжди десь віяв степовий вітер, та що рух, суть життя, стає тут підставою світу».

Любов ВОЛОШИН, мистецтвознавець. Фоторепродукції надано автором
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments