Наука – це корінь і насіння, і основа всякої користі як батьківщини, так і церкви
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Портрет України, що зникає

У Львові експонують твори Володимира Патика
11 березня, 2011 - 00:00
«БАТЬКІВСЬКЕ ПОДВІР’Я». 1941 р. / «КРИМСЬКА ВУЛИЧКА» «ПОДІЛЬСЬКА ЦЕРКВА»
ДРУЖНІ ШАРЖІ. РОМАН ДІДУЛА, МИКОЛА БАТІГ, ВІТОЛЬД МАНАСТИРСЬКИЙ

Виставка у галереї «Зелена канапа» (вул. Вірменська, 7) присвячена 85-річчю від дня народження художника. Нагадаємо, що Володимир Патик — народний художник України, лауреат Шевченківської премії, почесний громадянин Львова. Творчість Володимира Йосиповича вже протягом майже 60 років є візитною карткою галицької малярської школи, а вперше свої картини Патик представив публіці 1954-го.

Він змалечку мріяв бути художником. У селянській родині Патика, де було четверо дітей, малювали всі. Але ні в кого, окрім Володимира Йосиповича, мистецької кар’єри не склалося. Мама намагалася відучити малого від такого захоплення, але він був впертим: «Буду художником!». Один із перших «монументальних» творів — пейзажі на побіленій до Великодня батьківській хаті. І намалював він їх... буряком («бо дуже того року були соковиті буряки...»), поки мама пішла святити паску. А потім зрозумів, що зробив зле, і втік із хати, бо був би битий. Але на Пасху прощаються всі гріхи...

У 14-річному віці, 1941-го, за два тижні до війни, поїхав із рідного села Чорний Острів до Львова — вступати до художньо-промислової школи (тепер — Коледж декоративно-ужиткового мистецтва ім. Івана Труша). Із собою взяв малюнок із зображенням батьківського подвір’я. (ця робота якимось дивом, як кажуть у сім’ї, збереглася досі). Вчителями майбутнього Шевченківського лауреата були Микола Федюк, Йосип Бокшай, Роман Сельський, Михайло Осінчук, Вітольд Манастирський.

Після закінчення Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (1953 рік) Патик постійно в подорожах — не пропускає жодної можливості відвідати Полтавщину, південь України, Карпати. А ще у його творчих маршрутах — Кольський півострів, Прибалтика, Урал, озеро Байкал, Середня Азія, Кавказ... І звідусіль привозить матеріал, який втілює у картини. Згодом додалися поїздки в Європу: Польща, Угорщина, Німеччина, Франція. Але особливо Патика цікавлять «місця ван Гога», Париж та знайомство із полотнами видатних Сезанна, Ренуара, Дюфі.

«У Володимира Патика є дуже добре відчуття європейськості в організації картин, — розповів «Дню» мистецтвознавець Роман ЯЦІВ. — Він дуже добре освічений у професійному сенсі, прекрасно знає досвід імпресіоністів, сезанністів, постімпресіоністів, й експресіоністи для нього не чужі. Утім, він не піддається жодним впливам — завжди самодостатній і оригінальний. Картини Патика — це його серцебиття».

Експозиція у «Зеленій канапі» має назву «Було колись, на Україні» і представляє деякі рисунки і пастелі з натури, які Володимир Йосипович створив упродовж сорока років (від 1959-го) і головна мета яких — зафіксувати образ України, що зникає.

Найближче оточення художника завжди говорить, що жити для Патика означає малювати, а малювати — означає жити. А сам художник всі свої виступи, як правило, розпочинає зі слів: «Я — щаслива людина». «Можливо, тому, що має дуже мало потреб у житті, — тлумачить дружина митця. — Завжди вчив дітей: дивіться на життя по-філософськи — як я. До своїх звань є байдужим».

На жаль, впродовж кількох останніх років Володимир Йосипович хворіє. «Колись, як я приносила квіти додому, через кілька годин вони були на полотні. А тепер квіти в’януть — працює повільніше... — журиться пані Романа. — Напевно, мій Патичок трохи втомився...». Утім, пані Романа не журиться, що Володимир Йосипович тепер мало говорить: «Він завжди мало говорив — він вмів говорити пензлем».

Розповідає, що Патик — третя дитина в сім’ї, від старших дістав буквар без перших сторінок. А ще подерті чоботи, в які мама йому запихала соломи, щоб не потрапляв сніг. До школи йшов за сім кілометрів. Причому відчував час інтуїтивно — позаяк у хаті не було годинника, часом, траплялося, на науку приходив о четвертій ранку.

Цікаві згадки дитинства Володимира Патика про Львів — приїхавши до міста, побачив багато будинків із куполами і довго дивувався, чому стільки церков довкола? Зі Львова додому і назад, зазвичай, згадує, їхав на даху вагона, бо не мав грошей на квиток. Та й на той час їх, тих грошей, навіть ніколи не тримав у руках... Вступив до коледжу без проблем. «Бо тоді не було корупції», — сміється пані Романа.

А ще, згадує дружина, був завжди дуже цікавий до світу — брав альбом, олівчик і їхав, припустимо, автобусом десь на цілий день малювати.

Пані Рома розповідає, що Володимир Йосипович завжди мав щастя на добрих людей всіх національностей, які дуже його любили і завдяки яким він зміг побачити світ й доторкнутися до творчості великих художників.

Дружина згадує, що, траплялося, їздили й на «сімейні пленери», — цілою родиною. Ніколи не зупинялися в готелях — шукали гарну місцину та розбивали намет. Пані Романа розповідає про цікавий випадок у селі Суботові, що в Чигиринському районі на Черкащині: «Це було на Спаса, коли святили яблучка. У Суботові, де колись було багато храмів, замість церкви ми побачили прямокутну комору, а замість дзвонів на турніку висіли металічні диски від коліс автомобіля. Ми на службу Божу трохи запізнилися і стали збоку. А коли служба закінчилися, місцеві жителі, що проходили повз нас, клали біля нас яблучко, грушечку, сливочку — так вони ділилися з нами... Я тоді аж заплакала: церкви нема, замість дзвонів — диски, а традиція залишилася! І ще мені запам’ятався такий випадок. Ми колись приїхали в село Моринці. Нікого в селі нема, нема в кого спитати, де той святий камінь (йдеться про камінь з могили батька Шевченка, напис на якому робив сам Тарас. — Т.К.). Нарешті побачили старенького «Москвича». Питаю, чи водій звідси. Відповідає, що так. Розпитую про камінь, а він відповідає, що не знає! Яка ж це руїна мала була зроблена радянською владою, щоб селянин із того села не знав такої речі!»

Володимир Йосипович любить усі свої роботи і завжди казав, що наступна буде ліпша за попередню. Не робить із картин культу: «Хай ідуть мої діти межі люди...» За життя намалював близько трьох тисяч олійних полотен. «А пастелі, рисунки... — й не злічити».

Виставлявся в Росії, Канаді, Японії. Багато його робіт зберігаються у музеях Канади, Киргизії, Київському національному художньому музеї, Музеї сучасного образотворчого мистецтва, Львівській картинній галереї, Львівському національному музеї, в обласних музеях України. Картини Володимира Йосиповича також є у приватних колекціях Загребельного, Дзюби, Вінграновського, Павличка, Драча... «Колись у майстерні Патичка життя вирувало! Хто тільки у нас у майстерні не був! А тепер і ми постаріли, і всі довкола нас постаріли, багато кого вже немає на цьому світі... Тепер ми у закритому просторі...»

Дуже допомагає татові син Остап — художник і викладач живопису на кафедрі дизайну Лісотехнічного університету. Володимир Йосипович мріє про видання альбому, тому зараз син впорядковує батькові скарби — обліковує, фотографує...

На прощання обмінюємося з Володимиром Йосиповичем рукостисканням. Попри тривалу хворобу, рука Майстра навдивовижу сильна. Здоров’я вам, пане Патик! Нових картин. І хай не в’януть квіти.

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів. Фоторепродукції Володимира ДУБАСА та Остапа ПАТИКА
Газета: