Історія – наука про людей у часі, наука, в якій безперервно треба пов’язувати вивчення мертвих з вивченням живих.
Марк Блок, французький історик

Спротив середовища

Навіщо художник Євген Петров створив «стихійний ринок» у центрі Чикаго
4 серпня, 2017 - 10:39

Колись художник із Одеси Євген Петров зізнався: «Я пишу те, що мене дратує». Недавно у Вільнюсі, у філії київської галереї ЦЕХ, відкрилась його виставка «Де нас нема». Сюжети тонко виписаних монохромних акварелей відповідають цим словам.

Загалом виставка — про людей, відірваних від дому. Це й іммігранти із зубожілих країн, і космонавти, й ті, що, навпаки, тільки збираються летіти в космос, і якудза, і навіть британська королева. Всі вони опиняються в дуже незвичних ситуаціях — по-перше, далеко від дому; по-друге, автор занурює їх у сюрреалістичні обставини. Натовп чекає ракету, що повезе освоювати нову планету, а на туристів, які плюскочуться біля Палацу дожів у Венеції, нападають алігатори. Спочатку ця ворожість середовища дивує, а потім спадає на думку — чи не є вона захисною реакцією у відповідь на людське глупство?

КОРОЛЕВА У ЧЕРЗІ ЗА СУБСИДІЯМИ

«Зараз у світі — період посиленої міграції, і я замислився про те, що відбувалося б з людьми, якби вони потрапляли в якусь віддалену точку світу, — розповідає Євген Петров. — Це дуже важко, якщо взяти емігрантів або вимушених переселенців. Буває, що середовище відштовхує людей, вони не можуть пристосуватися. Вдома людина до всього звикла, а в іншій країні зону комфорту втрачено. На половині моїх робіт — наші люди, але загалом маються на увазі не лише українці, а й, наприклад, латиноамериканці, китайці».

Бабці продають овочі та інший крам біля «Хмарних воріт», знаменитої скульптури Аніша Капура в Чикаго. «Вирішив поєднати щось монументальне, сучасне і наших меркантильних людей, які в цих умовах пристосувались так, щоб щось продати і швидко заробити гроші. Ми з усього хотіли б швидко отримати вигоду», — коментує роботу художник.

А от британська королева Єлизавета ІІ сидить у черзі за субсидіями. Біля її ніг — песики породи корґі. Поруч очікують прийому в чиновників статечні українські бабці. Ця акварель, «Я за цією жінкою займала», стала першою в серії. «Я уявив, що було б, якби королева Єлизавета приїхала до нас і вибивала собі субсидії, сиділа в черзі. Якби це трапилось, наші бабці навіть не помітили б, що перед ними Єлизавета ІІ, — усміхається Петров. — Взагалі мені дуже подобається королева як персонаж, вона — певний символ стабільності».

Художник переконаний, що прагнути туди, «де нас нема», не треба. «Вдома і стіни допомагають. А те, що люди змушені кудись їхати, — жахливо й сумно, — додає Євген. — Мої герої ніяк не долають екстраситуації, в яких опиняються. Я поставив їх у такі умови, що вони мають повернутися назад».

ЗУСТРІЧ РОЗКОШІ ТА БІДНОСТІ

Картини Євгена Петрова мають об’ємний сюжет і сприймаються як сатиричні оповідання. Згадується письменник Євген Петров, який, до речі, колись жив напроти будинку художника. Спочатку звертаєш увагу на комічне, а потім спливає невеселий підтекст. «Реалізм із присмаком меланхолії, — характеризує ці акварелі литовська мистецтвознавиця, професорка Вільнюської академії Рамінта Юренайте. — У цих роботах життя в бідних країнах зіставляється з розкішшю. Це зіткнення простих людей, занурених у повсякденні клопоти, і тих, хто живе привілейованим життям, побудовано дуже оригінально. У житті таке трапляється рідко, але у своїй фантазії Петров вільно вміщає один світ в інший. Мені здається, що Євген Петров — дуже сумний художник. Але з почуттям гумору».

Рамінта Юренайте говорить, що лінія акварелі, побудованої на малюнку, як у Євгена Петрова, завжди присутня у мистецтві, але ніколи не буває домінуючою. «З другого боку, гадаю, Петров — дуже індивідуальний митець. У нього є багато особливого та особистого. Дуже цікаво те, про що він розповідає та як це робить», — каже мистецтвознавиця.

«ЦЕХ Є ХОРОШИМ ПРИКЛАДОМ ДЛЯ ГАЛЕРЕЙ ВІЛЬНЮСА»

«Точність Петрова — на рівні японських акварелістів, а його теми багатопланові. Його талант беззаперечний», — стверджує Артурас Зуокас, екс-мер Вільнюса, який свого часу ініціював відродження у місті району Ужупіс. Так цей район із занехаяного місця перетворився на мистецький осередок.

До речі, на відкритті виставки Євгена Петрова наприкінці липня вільнюська філія ЦЕХу відсвяткувала перший рік роботи у Литві. Артурас Зуокас підкреслює, що українська галерея важлива для литовської столиці, навіть підвищує її статус. Передусім, тому, що це — єдине представництво іноземної галереї в місті. «Ще галерея ЦЕХ показує, що не тільки на рівні політики наші країни дружать і підтримують одна одну. Є дещо більше, ніж політика і бізнес, — культура. І культурні зв’язки розвиваються на рівні приватних осіб, які самі щось створюють, інвестують у різні проекти, — продовжує екс-мер Вільнюса. — Також ЦЕХ є хорошим прикладом для литовських галерей. Тут все роблять на основі власної ініціативи. Галерея не отримує гроші від Євросоюзу, якихось фондів та інших організацій. Усе робиться на основі бізнесу. І ще завдяки цій галереї ми у Вільнюсі можемо дізнатися про цікавих художників з України».

«ЛИТОВЦІ ДУЖЕ ЦІНУЮТЬ СВОЄ МИСТЕЦТВО»

На відміну від персонажів Євгена Петрова, ЦЕХ у Вільнюсі не стикався з агресією середовища. Перший рік роботи у Литві став для галереї насиченим: крім власних проектів, торік тут нагороджували переможців Премії молодих митців Балтії, недавно показували кінетичну інсталяцію, що генерує музику, Андрюса Шараповаса.

«Фактично ми в Литві вже десять років, — акцентує Олександр Щелущенко, засновник галереї ЦЕХ. — Свого часу Рамінта Юренайте запросила нас на Міжнародний ярмарок сучасного мистецтва Art Vilnius. Ми брали участь у ньому шість разів, нас визнавали кращою іноземною галереєю, а нашого художника Миколу Білоуса — кращим іноземним митцем. Тож увага професійних авторитетів зі світу сучасного мистецтва Вільнюса є. Галерею ЦЕХ одразу сприйняли як професійний простір».

Причому у Вільнюсі галерея орієнтується насамперед не на литовську аудиторію, а на колекціонерів із інших країн Західної Європи та Сходу. «Литовці консервативні й дуже цінують своє мистецтво, на відміну від українців. У них найбільший колекціонер не привозить сюди «щось західне», пафосне, а купує своє і будує сучасний музей литовського мистецтва, — додає Олександр. — Утім, тут у нас багато союзників».

Марія ПРОКОПЕНКО, «День». Ілюстрації надано галереєю ЦЕХ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ