Ave, Mater Dolorosa
27 червня 2014 рік. Підписано Угоду з Європою. «Слава Європі! Слава Україні!» — сказав Президент. Європейські очільники аплодують. Красиво і символічно. Радість має виштовхнути на вулиці сотні тисяч людей. Це ще не членство в ЄС, але по-справжньому перший, реальний і вагомий до цього крок.
Тож підстав для радості більш ніж досить. МИ — таки розвернули нашу історію в бік цивілізованого світу. МИ — услід за Польщею — таки змінили геокультурні координати слов’янства. І також православ’я: довели, що Хрещення в Києві — це було входження в європейську християнську цивілізацію, а не творення гумусу для кривавої імперії божевільних царів-сифілітиків.
Та й Росія допомагає відчути цю тепер уже прірву між НАМИ. Хоч яка була б страшна — виглядає на сьогодні не тільки потворно, а й смішно. В день підпису Угоди запустила ракету «Ангара» — «ужо тебе», сказати б, цитуючи Пушкіна. А вона не злетіла. Треба будувати ракету «Єнісєй» — може, та злетить. Так що «царьово слово і дєло» звелось до простіших завдань: мереживні майточки — заборонені! Нехай російське жіноцтво повертається до радянських панталонів до колін, з яких Ів Монтан виставку в Парижі робив. Не обійшлося, однак, без політичних рішень: невизнана Південна Осетія визнала незалежність самоназваної ДНР. Тепер самоназвана ЛНР має визнати невизнану Абхазію — і принципово не визнати тихоокеанську острівну державу Тувала, яка нещодавно відкликала визнання невизнаних Абхазії та Південної Осетії. Та щось навіть «Хамас» припізнюється визнати Луганду — Донбабве.
Так що всі підстави відчувати тяжко здобуту перемогу. Натомість немає радості. Є тільки втома, тривога і біль.
Ціна, яку Україна платить за цей підпис, стає непомірно високою. Убиті під час Революції Гідності — це імена, обличчя, голоси, долі. Убиті під час Війни стають списком. Убиті під час Революції Гідності були жертвою антилюдської Системи, яку вони все ж знищили, привівши до влади нових (?) політиків. А розростання списку жертв у цій Війні — хто за це відповідальний? Президент Росії зі своїми убивцями? Але ж Чума є чума, вона й не прикидалася грипом. Чи мали право демократичні сили цього не знати — кілька місяців тому, а загалом усі 23 роки Незалежності?! Саурон із чорної країни Мордор давно попередив, що його «військо темряви» піде на Україну. Чого ж «військо світла» на початку опинилось навіть без бронежилетів?!
Лік убитих із Небесної Сотні ще йде — людина по людині, — повільно цю сотню переваливши. Убитих із Небесної Сотні ми хоч пам’ятаємо в обличчя. Їх відспівували на Майдані. Їх проводжали священики. За ними плакала країна. Їм ставлять пам’ятники. Їхніми іменами називають вулиці.
А ці перші ВОЇНИ в українській історії після Другої світової, після загибелі УПА — просто частина якогось диявольського рахунку. От хіба індивідуально: Сергієві Кульчицькому присвоєно звання Героя України — посмертно. Про нього написав Петро Кралюк — то хоч якось зафіксував у часі й людину, і рід її шляхетський із Самбірщини. А далі просто цифри. «У боях із терористами загинуло 13 силовиків». З початку АТО, каже один з очільників 29 червня, — загинули 145 військових — і більше ніж удвічі поранено. Хоча десять днів перед тим — 19 червня — загинуло 153 особи. Це як — хтось ожив? А ще ж є й інші місяці. У квітні теж мова йшла про майже 150 загиблих військових. На момент поновлення АТО вже з’являється цифра 200 загиблих... А в травні була Волноваха — 17 хлопців лягло. Подивитись на їхні фото — і більше ніколи не простити. Там же були й просто підлітки, майже діти — висовують довгу шию зі своїх камуфляжок і здивовано дивляться на світ. Дивились. І стріляли в повітря, бо війну ще не було оголошено.
А коли війна вже була оголошена, то загинули бійці з батальйону «Айдар». Бо чого? Бо не стріляли в повітря, а «самовільно, без погодження і координації своїх дій з керівництвом АТО» прийняли рішення «щодо самостійного штурму терористичних угруповань», — і їм, очевидно ж, керівництво АТО не допомогло. Причому «айдарівці», кажуть, прийшли на фронт взагалі без амуніції. Тобто, це як? Під Волновахою нічого не штурмували, сиділи на сонечку грілись — і їх убили. А зараз під час перемир’я — не слухаються відсутніх наказів АТО — і теж їх убивають.
Хтозна, які цифри з’являться, та коли реально буде ці жертви підрахувати. Хвилями накочується інформація: про нестачу бронежилетів і їжі, ліків і зброї, про вкрадені сухі пайки і продовження співпраці з Росією окремих оборонних підприємств, про зниклі десятки мільйонів гривень, призначених на купівлю БТРів, про відсутність зарплати солдатам АТО в обіцяному розмірі і про вимогу банків повертати кредити... Бо у нас так, у перервах між мінометними обстрілами збігав у банк і погасив кредит.
І попри все — унікальна самоорганізація суспільства. Якщо навіть у Львові якісь пройдисвіти вставляли в бронежилети цілком кулепробивний метал, то в тому ж таки Львові волонтери так і сновигають через польський кордон, возячи каски і «броники». Сотні, тисячі рук по всій країні створили навколо армії щільну мережу допомоги — іншими словами це називається громадянське суспільство.
Війна вже ламала хребет державі, а держава вперто її не визнавала. Спершу у нас взагалі «не-було-війни» — і античну перлину Криму поглинула радянська трясовина. А потім було суцільне «перемир’я»: бойовикам давалось то кілька годин, то кілька днів. Час перегрупуватись, закріпитись, отримати зброю і фінанси з Росії — і знову убивати хлопців з Волині й Житомирщини, з Кіровоградщини та Львівщини, з Тернопільщини та Херсонщини... Як слушно написав Денис Казанський: «Давайте продлим мир. Нужно обязательно продлить. Террористы еще не успели завезти необходимое количество оружия в Донбасс». І як точно сформулював Андрій Іларіонов: «Переговоры В. Путина с В. Путиным с участием В. Путина при посредничестве В. Путина, по поручению В. Путина, координирующего деятельность путинских агентов». То чого ж ми дорікаємо Європі, яка то «стривожена», то «занепокоєна», якщо наші очільники теж час від часу «чекають» щось від президента Росії, періодично його до чогось «закликаючи»?! Та що політики, якщо деяка інтелігенція вчора годувалася з кишені олігархів — нинішніх спонсорів тероризму, голосувала «проти всіх», «відпускала» Крим і «відділяла» Донбас? Російський президент реалізовує їхні пропозиції.
...Якщо мертвим пощастило і їхні тіла не замінували «захисники-православ’я-аллах-акбар», їх десь кудись везуть, відспівують, за ними плачуть матері, дружини, діти. А в деяких і дітей нема. От якраз у день підпису Угоди читаємо, що загинуло двоє житомирян, Максим Добрянський та Ігор Ващук. Пише журналіст: «Чоловіки, які загинули під Слов’янськом, навіть не встигли одружитися». Ну, бо один 1988-го, а другий — 1993 року народження. 25 років і 20, де б же встигли? Навіть ще й не чоловіки, а юнаки. Дітей у них немає. Але в них є матері.
А перед тим загинув уродженець Коломиї — і тільки фото його, навіть не серед статей сайту, а в мережі: красивий хлопчина у вишитій сорочці обнімає прегарну дівчину — і усміхнене хлопченя між ними. І ясно ж, теж у вишитій сорочці. Вже сирота. Вже вдова.
А серед коментарів під фото є й такі: «сдох бандера, покажите его трупак!», «шашлык получился с прожаркой?», «добро пожаловать в ад!». Видно, що християни. Православні. А тепер ще й «переговорная сторона».
А потім — символічно — десятимісячне немовля з осколком у серці. У місті Антрацит, яке колись себе оголосило «територією без НАТО». І в якому вся культура втілена в радянському танку на площі. А тепер це ще й «територія без України», але проти України, бо через цю «територію» перекидається російська зброя і російським і новоросійським бандитам. Танки НАТО так і не приїхали. Злякались, очевидно. А радянський танк ожив. І немовля не повернулося додому.
Може, хтось скаже: війна, неминучі жертви, життя йде вперед... Ні, не так, оскільки чиєсь життя вже не йде вперед, вже зупинилось, — а пояснення цій зупинці немає. Але ми, чиє життя йде вперед, зобов’язані зупинитись. Запам’ятати імена й обличчя мертвих. І назвати винних у їхній смерті. І в тепер уже вічній трагедії людей, які їх любили.
Свого часу високий посадовець давав «адекватним» бойовикам кілька годин. Виявляється, бувають бойовики адекватні? Це як?
Нове воїнство України гине не в сутичці з військом, хай і ворожим, де солдат іде на солдата. Ці хлопці загинули від рук подонків усіх мастей — садистів і наркоманів, деградованих відморозків-мародерів, печерних козаків із нагайками і ножами, алкашів, котрі налиті віскі з розграбованих супермаркетів, ґвалтівників і викрадачів людей, кримінальних злочинців, які розпанахували людям животи, засували туди каміння, а трупи вкидали у річку, «защитников русского мира», які релаксують, катуючи людей... Так низько, здається, Росія ще ніколи не падала. Але ті, кому належало це передбачити, мають дуже тяжку частку вини в цій новій драмі українських втрат.
Тож абсурдний Театр Неадекватів поповнюється новими персонажами. Найадекватніші — ті хлочаки, які погинули. І ті дорослі мужчини в балаклавах, які воюють у батальйонах «Донбас», «Азов», «Айдар», «Дніпро», «Артемівськ»... Доки деякі представники «Правого сектора» інтерв’ю роздають світським левицям. Дякуючи Євромайдану і впродовж війни ми зробили колосальне відкриття. Виявляється, у нас є МУЖЧИНИ. У нас є ЖІНКИ. У нас є ЛЮДИ. ГРОМАДЯНИ.
«Украинцы — воины, — каже єврейський хлопець із Москви, що волонтером захищає Україну. — Только слишком смелые. Это и хорошо, и плохо. Нужно учиться осторожности, чтобы вернуться домой не победителем, а живым победителем».
Величезна кількість цих людей — російськомовна. В європейській Україні це логічно і природно. Кілька фраз командира батальйону «Донбас» варті довгих політичних промов. Із болота деградації, корумпованості, криміногенної влади раптом постала і справді нова якість людей — з новою якістю розуміння Батьківщини. Це наша земля і нам її захищати — так просто і так безмежно складно. Державу, що стала в кучмівські часи «Україною у багні», за словами Ліни Костенко, саме ці хлопці знову перетворили на довженківську «Україну у вогні».
З’явились люди, готові захищати Батьківщину, — беззбройні відчайдухи, як на Майдані, і «суворочолі хлопці», як співає Чубай, які захищають тепер Україну зі зброєю в руках. І це після того, як армія, і весь силовий блок, і весь апарат держави роками вже був переданий Кремлю. Сьогодні надія лише на них, на цих хлопців. Бо якщо б вони розвернулись і пішли, то дуже швидко реалізувалась би обіцянка російських головорізів «дойти до Польши».
Після 22 січня — Дня Соборності, і першої жертви — Сергія Нігояна — країна, до всіх своїх поділів, додала ще один. Всі матері України розділились на матерів щасливих — і матерів навіки нещасних. Щасливі матері дочекалися своїх дітей з Майдану. Навіть ті, які дочекались дітей покалічених, але живих, — і ті щасливі. Я пам’ятаю це відчуття: ти хочеш їх забрати додому, а вони не йдуть. Бо це — ЇХНІЙ ЧАС. ЇХНЯ ІСТОРІЯ, ЇХНЯ УКРАЇНА, за яку вони боролись свідомо, але й інстинктивно. Вони є носіями майбутнього — і це майбутнє повинно мати своєю адресою європейську Україну.
Дорослі, йдіть додому, казали вони. Бо як нападуть «беркути», ви ж так не втечете, а в нас довгі ноги. А як ви тут будете, то нам доведеться захищати вас.
Вони ще не знали, що від таких «беркутів» неможливо втекти.
Потім буде обличчя Нігояна — першого убитого двадцятилітнього. Залізна рука минулого, вже поіржавіла і знерухоміла від засохлої на ній крові, виткнулась із минулого і вирвала з майбутнього ровесників Незалежності.
В одному з фільмів про Майдан говорилось про те, що молодь, яка в перших рядах витримувала натиск «беркута», аби не сіяти паніку, попереджала про небезпеку словами: «Небо падає!» Загадкова фраза — чи небо падало, чи вони злітали у небо.
Нові хлопці пішли сьогодні воювати — на тій війні, що є продовженням Євромайдану. Які зрозуміли, що Держава поки що не вправляється. Економіка теж. АЛЕ Ж Є МИ!
Ця ж сама залізна рука минулого знову просунулась крізь мертвий час і знову оживає, змазуючи свої зітлілі механізми новою кров’ю. Як, виявилося, дорого коштує зсадити потвору із трону золотого унітазу! Як коштує дорого зараз очистити країну від більших і менших демонів, що вилетіли з того унітазу!
За це погинуло стільки нашої молоді. За це гинуть зараз наші мужчини.
За що загинули і гинуть? За те, щоб AVE України вже ніколи не було звернене до жодного з Цезарів. Ні тих, хто сидить на золотому унітазі, ні тих, хто має вигляд середньостатистичних європейських політиків. Але також ще рано сьогодні мріяти про можливість сказати: «Ave, Europa!».
Щоб це сталося і справді, хай через багато років, сьогодні маємо сказати AVE матерям цих хлопців. І не радісне «Аве, Марія», — символ Благовіщення. Це Ave, Mater Dolorosa. Aве, Скорбна Мати. Жінки, які народили цих хлопців. Які їх любили. Які народжували їм діток — або й не встигли. Як сказала Оля Богомолець: на Майдані сивіли матері, але народжувались громадяни. А зараз сивіють матері по всій Україні.
Щасливі матері України споряджають своїх дітей на канікули, на літні школи, готують до бакалавратів і магістерок. Чи няньчать діток своїх дорослих синів. А нещасливі матері України і в спеку, невидимі, кутаються у чорні хустки біля портретів своїх дітей у чорних рамочках. А найгірше тим матерям, які не знають, що їх чекає. Які бояться отримати дзвінок — і бояться його не отримати. Які перекривають дороги, щоб змусити державу хоча б зробити ротацію військам, де їхні сини захищають зараз Україну від убивць. Які замикають синів, а ті через вікно тікають на фронт. Бо якби ці хлопці не тікали на фронт, а тікали би з фронту, то завтра ми би побачили страхітливі маски кремлівських маніяків у Києві, а післязавтра — у Львові. І Бжезінський, і Сікорський, й інші політичні уми Заходу сказали: Росія зупиниться там, де її зупинить Україна. Справджується. Але страшною ціною.
Сироти-діти і сироти-матері. Хлопчина зі Скадовська, Віталій Бєліков. Лишилась єдина чотиримісячна донечка. І сам він у матері єдиний син. 23 роки. А він командир бойової машини. Був.
А найкраще тридцятилітньому Артурові Гулику з Борислава — мати його не тримала. Спершу його поранили на Майдані, а вбили під Слов’янськом під час танкової атаки. І одруження відклав, бо війна. І мати не плаче. Бо він давно сирота. Мати плаче вже на тому світі.
«Борислав плаче», — перефразували журналісти Франка. Скільком містам України ще плакати?
Вивчаємо заново мапу Україну за жалобними повідомленнями з фронту. Плачуть Борислав і Скадовськ, Львів і Овруч, Коломия і Рівне, Луцьк і Вінниця, Коростишів і Черкаси, Хмельницький і Київ. І не злічити містечок і сіл...
Чи й так — просто аскетичне відео похорону. Міліціонери, зовсім молоденькі. Вишикувались прощатись із загиблим другом. Якийсь чиновник не до ладу складає порожні слова. Мельки з’являється і зникає ім’я. Мельки з’являються і зникають дати народження і смерті. 22 роки. Остання в похоронній процесії — мати. Жінка не йде, її ледве ведуть, а її зносить із землі якийсь невидимий вітер.
Який це вітер? Не тичинівський «вітер з України» — хай навіть і «чортів вітер. Проклятий вітер». Чумний вітер з Росії, який косить усе живе.
Тож той підпис у Брюсселі, поставлений високими чиновниками, — не заслуга жодного з них. Це заслуга — може, насамперед — Матерів, які виховали дітей, що не мають страху. І за це цих дітей убивають. А ті, хто їх убив — чи допомагає вбивцям, — їздять на своїх «поршах», відпочивають у ненависній Європі, заокруглюють статки, не втрачаючи надії повернутись у владні коридори.
У ніч, коли вперше побили студентів — 30 листопада, — померла Леся Ґонґадзе. «За щооо?» — кричав чийсь голос під кийками «беркутів» — механізованих інсектів. Леся Ґонґадзе, мати першого вбитого, не мала сил бачити інших убитих синів. Моторошне попередження.
На Майдані завжди височів портрет Стуса — геніальної сили обличчя у відсвітах полум’я барикад.
А нині причетні до смерті Стуса і до смерті Ґонґадзе — раптом виринають на перемовинах з убивцями. Разом із ними дискутують про майбутнє регіону і країни. І поки від Києва до Берліна нам ніяк не вдається почути пояснення, звідки й чому вискочили на світ Божий ці мешканці темряви, люди, які реально захищають свою Батьківщину, говорять чіткими формулами. «Почему переговоры с бандитами-террористами ведут политики-террористы — антиукраинские и прокремлевские? — запитує Юрій Касьянов, і не хто, а волонтер матеріального забезпечення українських військовослужбовців. Тобто ця людина робить те, що мала би робити держава. Цікаво, що й питання ставить так, як мала би ставити держава.
Чи Володимир Парасюк — саме той хлопчина, що спрацював детонатором краху попередньої влади, відмовившись на Майдані виконувати настанови і українських і європейських перемовників. Де він може бути сьогодні, як не фронті? Він пише вісім пунктів, необхідних для перемоги України. 1) Оголосити військовий стан у Донецькій та Луганській областях. 2) «Звільнити всіх генералів», а на їхнє місце «призначити справжніх бойових офіцерів». 3) Перекрити кордон, але «реально, а не на словах». 4) Зробити один-єдиний координаційний центр для всіх підрозділів, що беруть участь в АТО. 5) Призначити на керівні посади тільки тих людей, як «не бояться брати на себе відповідальність за долю країни». 6) Припинити домовлятися з терористами. 7) Зробити все необхідне для того, щоб «армію одягти-взути-озброїти». 8) «Навести порядок з міліцією на сході». Чому це формулює вчорашній студент, а не силові структури держави? Чому діти «політиків-терористів» пляжаться на європейських курортах, а цей хлопчина має відстрілюватись від тих же терористів-перемовників, які вже й почали диктувати умови Українській державі?! Хто режисер цього огидного спектаклю?!
Саме тому дорога до Європи буде ще безмежно довга. І, дай Боже, щоб не довелося розпочинати її реально вже після третього Майдану.
Тому підпис — тільки шанс. Тому сьогодні радості немає і бути не може. Є обов’язок — поклонитись тим Матерям.
Згадуючи і Матір Шевченкових «Неофітів», яка бачила, як розтерзане тіло її сина скидали у Тибр. І «Скорбну Матір» Тичини, яка вмерла, обнімаючи українські поля. Бо в Україні розп’яли вдруге її Сина, але тут він не воскрес. «Ідіте на Вкраїну, / заходьте в кожну хату. / Ачей вам там покажуть / хоч тінь його розп’яту».
Тому поки що наш гімн Європи сьогодні — це «Stabat Mater». Скорбна Мати біля хреста. І доки не буде виконано — жорстко, послідовно і самостійно — те, за що загинула і Небесна Сотня — і нові Небесні Сотні війни, — підпис під Угодою з Європою — це тільки лінії на папері. Ще довга дорога до «Оди радості» Бетховена. І до права її чути зі щасливим усміхом і вільною душею.
На підступах до Донбасу й Україну, і Європу захищають хлопці, яким бракує бронежилетів. І їхні матері, що чекають їх додому — «живими переможцями».
