Справжній спосіб помститися ворогові — не бути схожим на нього.
Марк Аврелій, римський імператор, належав до династії Антонінів, філософ-стоїк.

Без Сталіна

16 квітня, 2010 - 00:00

Ні обурення лібералів, ні навіть несхвалення федеральних чиновників не змусили мера Москви Юрія Лужкова відмовитися від наміру розмістити портрети Сталіна на вулицях Москви в день 65-річчя Перемоги. Зображення вождя з’являться не лише в столиці, але і в інших містах країни, і це буде наочна демонстрація вдалої спецоперації, яка цілеспрямовано проводилася з 2005 року під гаслом «Повернути Сталіна Перемозі».

Протести «Мемориала» та інших громадських організацій і приватних осіб, які роблять акцент на злочинах Сталіна, безумовно важливі, але це не розв’язання проблеми. Вихід — в альтернативі військовому параду на Червоній площі. Проте не чути, щоб хтось заперечував необхідність проведення такого параду і пропонував інші, цивільні форми святкування ювілею Перемоги. Не допускається навіть можливість виходу за межі заданої Кремлем матриці. А військовий парад на Червоній площі — це торжество влади, більше того, торжество сталінського типа владарювання.

Чи має в цьому випадку Сталін відношення до Перемоги? Звичайно. Він очолював уряд, був головою Раднаркому. Він був головою Державного комітету оборони. Під його керівництвом проводилася масова евакуація промислових підприємств на схід у перші місяці війни — за цю операцію відповідав НКВС. А після розгрому гітлерівських військ під Сталінградом Радянський Союз купався у променях світової слави, і саме Сталін представляв країну в очах світової спільноти. Його портрет прикрашав обкладинку американського журналу Time, а редакційна стаття була панегіриком Сталіну.

Якщо ж вийти за межі матриці, заданої Кремлем, то портрети Сталіна через 65 років — це жорстокий вирок російському суспільству, яке так і залишилося невільним. Воно постійно втрачало свій шанс у ті рідкісні моменти, коли з’являлася можливість змінити парадигму російської історії і примусити владу відповідати перед народом. Такий шанс був втрачений і травня 1945-го.

Правда історії в тому, що 9 травня в Москві народ святкував перемогу у війні... без Сталіна. У спогадах цей день з’являється як день безмежної радості та вдячності військовим, яких обіймали, цілували, підкидали на руках. Для розуміння значення того, що відбувається, особливий інтерес становить погляд стороннього спостерігача, яким був, наприклад, американець Роберт Такер, майбутній біограф Сталіна. Тоді він працював в американському посольстві, що містилося саме напроти Червоної площі. Він на все життя запам’ятав щасливих людей, які прогулювалися, посміхалися і вітали одне одного і кожного в солдатській формі. Особливо йому запам’яталися слова молодого офіцера: «Тепер час жити!» У пам’яті залишилося і те, як «росіяни тисячами підходили до посольства. Натовпи стояли на вулиці, просто дивилися вгору — це була шестиповерхова будівля. Вони не викрикували гасел, не було жодних плакатів і портретів, це була неофіційна подія. Це було щось майже немислиме для сталінської Росії — спонтанна демонстрація. Демонстрація вдячності країні, яка була поряд із Росією у важку годину і допомагала вижити, забезпечуючи продовольством і обмундируванням...»

Так, ця спонтанна демонстрація була демонстрацією вільних людей, які пройшли війну. Надзвичайний дух свободи, який фронтовики, хоч як дивно це звучить, відчули з початком війни, зауважував багато хто. Тому деякі історики називають військове покоління «новими декабристами», за аналогією з російським військовими, які пройшли Європою під час війни з Наполеоном, які потім виступили на Сенатській площі. 9 травня 1945-го був їхній історичний шанс пред’явити Сталіну рахунок як за передвоєнне десятиліття, так і за початок війни. Але цим шансом «нові декабристи» не скористалися. Думаю, вони навіть уявити собі не могли таку можливість тиску на владу.

      А от Сталін побоювався подібного розвитку подій, хоча двох тижнів йому вистачило, щоб зорієнтуватися і повністю опанувати ситуацію. 24 травня 1945-го командувачів військами Червоної Армії запросили на прийом до Кремля, де він виступив перед ними зі своєю знаменитою промовою на славу російському народу. У цій промові явно видно ознаки його напруженого очікування: «У нашого керівництва було чимало помилок, були в нас моменти відчайдушного становища 1941 — 1942 років, коли наша армія відступала, покидала рідні нам села і міста України, Білорусії, Молдавії, Ленінградської області, Карело-Фінської республіки... Інший народ міг би сказати керівництву: ви не виправдали наших сподівань, йдіть геть, ми поставимо інше керівництво... Але російський народ не пішов на це... Спасибі йому, російському народові, за цю довіру!»

І у відповідь пролунали бурхливі, невщухаючі оплески.

24 червня Сталін закріпив свою перемогу величним парадом, що продемонстрував безумовне торжество влади, злочини якої спокутувала жертовність народу. Про жертви безпосередньо ніхто не згадав. Хоча ввечері 25 червня Сталін проголосив тост на славу «гвинтикам» великого державного механізму... які тримають нас, як основа тримає вершину».

Мільйони цих «гвинтиків» незабаром відчули на собі сталінську «вдячність», коли почалася оголошена зверху кампанія критики переможців, щоб «вони не надто зазнавалися», «чистка» великих міст від фронтовиків-інвалідів і безпосередні репресії проти учасників війни, які дозволяли собі надто незалежні думки.

Після смерті Сталіна і розвінчання його культу в радянській історіографії Другої світової війни панувала генеральська правда про війну. Проте справа ніколи не доходила до того, щоб тон у висвітленні історії війни і під час підготовки до святкування дня Перемоги задавали колишні особісти , смершівці та їхні ідейні спадкоємці. Не було такого, щоб генерал, президент Академії військових наук, поступався пріоритетом у трактуванні війни вихідцям із ФСБ. Не було такої лавини апологетичної літератури про цих учасників війни. Не виходили на перший план статті з гордою назвою «Смерш — це на все життя». І не приклеювався з такою легкістю ярлик «посібника нацизму» до інакодумців.

Святкувати ювілей Перемоги за сценарієм нинішньої російської влади та її ідейних натхненників — це, на мій погляд, образа пам’яті мільйонів простих фронтовиків. Їхня пам’ять достойна того, щоб не брати участь в офіційних святкуваннях. Краще за все цього дня просто схилити голову й помовчати.


Ірина ПАВЛОВА, grani.ru
Газета: 
Рубрика: