Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

ФРОНЕЗИС

Сергій КРИМСЬКИЙ: «Успіх — результат виправлених помилок»
14 листопада, 2003 - 00:00


Після відкриття для себе професора філософії С.Б. Кримського ми у «Дні» зрозуміли, що держава просто зобов'язана обома руками вхопитися за цю людину, надати їй можливість виступати у прямому ефірі щонайменше двічі на тиждень, бо він — найрідкісніший в Україні носій фронезису — мудрості, переплавленої совістю, не відірваної від дійсності. Ось чому ми та наші читачі відчуваємо постійну необхідність спілкування з Сергієм Кримським.

«МІРИЛО ІСТОРИЧНИХ ДІЯНЬ — ВІЧНІСТЬ»

— У період святкування 12 річчя незалежності Української держави з високих трибун неодноразово цитували фразу Володимира Винниченка про те, що «українську історію не можна читати без брому», бо це виключно історія поразок та втрачених можливостей. Як у цьому контексті Ви оцінюєте історичний досвід і майбутнє України?

— Історія України справді драматична. Вона осяяна блискавками згубних ситуацій. І хоч із погляду звичних історичних стандартів можна оплакувати (на манер біблійних пророків) біди країни, яка виявилася «Марсовим полем» між Османською та Російською імперіями, Польським і Шведським королівствами, все ж таки Україна — не жертва, а суб'єкт нетривіального ствердження великих історичних надій і національних цінностей. До числа цих цінностей належить не тільки стаціонарна національна держава, яку країна вистраждала своєю тисячолітньою історією, але й той національний менталітет, який дозволяє розглядати цю історію в контексті смислів більш значущих, ніж ціна поразок.

Так у менталітеті русичів Київської Русі успіх у боротьбі за владу (в тому числі підкріплений воєнними діями), не мав безумовної моральної легітимації. У «Повісті минулих літ» діючі персонажі української історії (князі та воєводи) як правило порівнювалися з персонажами біблійної історії, а іноді й позначалися їхніми іменами. Інакше кажучи, мірилом історичних діянь була вічність. І тому те, що з позицій свого часу було поразкою, могло в історичній перспективі набувати морального достоїнства духовного подвигу. Цим, наприклад, пояснюється проголошення київських князів Бориса та Гліба, вбитих у конкурентній боротьбі за Київський престол, першими руськими святими. Адже вони не здійснювали християнських подвигів, але сам факт їхнього зречення права на владу набув сакрального значення.

Для оцінки української історії важливим є те, що при виникненні греко-слов'янської православної цивілізації Україна-Русь сприймає у Візантії не ідею «третього Рима» (тобто імперської державності), а парадигму «другого Єрусалима», тобто ідею «святої землі», софійного (сповненого буттєвої мудрості) життя етносу.

Сказане, звісно, не означає, що ідея сильної державності не була магістраллю історичного розвитку України. Йдеться про те, що в ментальній сфері при змаганні ідеології монархічної державності та сакральної духовності, що освячує державний устрій країни (в тому числі правовий), на перший план висувалася ідея святості рідної землі (як говорили згодом — «неньки України»). Як стверджував Іларіон (перший письменник Русі), «Закон» передбачає шанування «Благодаті».



Більш того, у XVII столітті український мислитель і церковний діяч Лазар Баранович видає збірку своїх проповідей — «Меч духовний», в якій переконує, що зброя духу сильніша за козацьку шаблю. Фактично в історії України духовний подвиг розглядався як такий, що причетний до подвигу ратного. Тим більше, якщо утвердження духу було пов'язане зі святою місією захисту рідної землі. Цим поєднанням пояснюються, наприклад, дивні обставини фіналу «Слова о полку Ігоревім». Новгород-сіверський князь здійснив воєнну авантюру в боротьбі з половцями, зазнав нищівної поразки, був взятий у полон і спровокував розбійний напад степовиків на Русь. Але його повернення до Києва святкують усі слов'янські землі, й до того ж із таким розмахом, який не укладається в радість звільнення з полону співвітчизника (тим більше, що радіють і готські діви за Дунаєм). «Страны ради, гради весели» — констатує автор «Слова».

Звідки це свято? Річ у тому, що Ігор та його військо уславилися військовою доблестю, а сам князь здійснив і духовний подвиг. Він не піддався на спокусу дарів, якими його спокушав ворог, але силою клятви іконі Богородиці та заклику заговорених стихій святої землі Батьківщини здобув свободу. Для порівняння нагадаємо, що Афанасій Нікітін у своєму «ходінні за три моря» змінив віру і тому помер, не дійшовши до рідної Твері. Радість землі як матері свого вірного сина, тріумф стійкості духу, нездоланність свободи у трагічних обставинах полону й оспівує фінал «Слова» в добу, яка стала героїчним прологом української історії.

Ось і виходить, що існують великі смисли (вищі за успіх або поразку), і є історичні діяння, герой яких не стане, кажучи словами Райнер-Марія Рільке, шукати зовнішніх перемог: «він чекає, щоб вище начало його все частіше перемагало, щоб зростати йому у відповідь». Цими вищими началами і сповнена історія України, попри її втрачені шанси та прорахунки.

Такі прорахунки виявляються при аналізі військово-політичного аспекту української історії. Але якщо поглянути на неї з позиції українського менталітету з його архетипами свободи, духовності, бойової доблесті та благодатного образу святості рідної землі, то історичний досвід України та її перспективи можна оцінити оптимістично. Можна, звичайно, жалкувати і за втраченими шансами (на кшталт безпрецедентних прорахунків лідерів УНР), але й тоді (якщо оцінювати успіх як результат виправлених помилок) можна сподіватися на гідне майбутнє нашої країни.

«ПОЛІТИКА — ФРОНЕЗИС, ПРАКТИЧНА МУДРІСТЬ»

— Чи не означає сказане вами недооцінку чинника політики, державної діяльності як такої?

— Враження такої недооцінки може виникати, якщо роль професійної політики плутати з тією непомірною політизацією життя, яка спостерігається в українському суспільстві. Адже навіть у середній школі імітують парламентську діяльність, не кажучи вже про внз, де створюються цілі парламентські республіки. При цьому в центрі уваги виявляється не політологічна освіта, аналітична робота у сфері політики, а навчання навичкам кар'єрного освоєння виборних посад, сама боротьба за владу. Чи не виховуємо ми таким шляхом когорти честолюбців і політичних дилетантів?

Вже Герцен наголошував, що справжньою бідою Російської імперії було те, що політикою займалися дилетанти, численні різночинці, які приймали місію «лікарів» суспільних пороків. Між тим політика в сучасному суспільстві потребує не тільки спеціальних знань, а й виступає, за визначенням Аристотеля, як фронезис, тобто практична мудрість, що передбачає наявність багаторічного досвіду й розуму, настояного на совісті.

У сучасному світі політика є не тільки формою переживання історії. Вона вже не тільки мистецтво можливого, а й майстерність врахування неможливого, граничного, меж. Бо все розумне має межі; безмежна тільки дурість. Справжнім політичним даром є мистецтво руху в коридорі різних голосів і думок, тобто той стан толерантності, який Олдос Хакслі називав релігією нашого часу. Політик — це особистість, заручена з небезпекою, яка зондує пограничні, часто ризиковані ситуації. В архаїчних суспільствах члени племені, обираючи вождя, саджали його на верхівку пальми та трусили всі разом. Якщо кандидат у вожді не падав, то вважалося, що він заслуговує на посаду ватажка. Якщо тлумачити ситуацію метафорично, то стійкість і сучасного політика у штормових ситуаціях нашого часу має відповідати високій місії державного діяча.

— Чи не здається вам, що існує хронічна вторинність самосвідомості нашої еліти, оскільки вона копіює чужі зразки (часто не кращі) політичної, соціальної, культурної поведінки?

— Я згоден із тим, що самосвідомість нашої еліти має вторинний, я б навіть сказав, «екранний» характер, тобто вона працює на афішування, на пропаганду, на якісь наочні зразки переконання інших людей. Тут слід уявити собі походження еліти, що виникла в радянському та пострадянському суспільстві. Вона виникала не з рівня, не з глибин професійної політики, а з висуванців, тобто людей, які служать кон'юнктурним інтересам. Інтересам кар'єри, інтересам вищестоящих. Часто професіоналізм заступали кар'єрні міркування. Це з одного боку. Скажімо, в царській Росії вже у пореформенний час політика стала справою професіоналів. Приміром, Олександр III чудово знав, що він не професійний політик; і всі його укази візував голова кабінету міністрів Сергій Вітте — високоосвічений фахівець. Найперша особа держави розуміла необхідність візування її політичних дій! За радянських часів такого не було, бо думка й становище верховного, вищестоящого начальства не обговорювалися, не критикувалися і не санкціонувалися нижчестоящим чиновником, навіть якщо він був більш професіональним. Це з одного боку. А з іншого — діяли й були сильними (особливо за радянських часів) закони виживання. Одним із правил поведінки радянської еліти (а певною мірою ситуація повторюється й нині) було таке: ніде не виявляти своє прагнення бути першим. Інакше кажучи, формулювалася ця вимога таким чином: брати участь у всіх інтригах, але в жодній не бути першим. У разі поразки — кінець. Логіка виживання давала зрозуміти — в конкурентній боротьбі завжди зрізають перший шар. І ось це прагнення не висунутися, не показати навіть свої здібності, щоб зайняти вище місце, призводило до того, що нагору конкурентною боротьбою «відбиралися» не найкращі інтелектуальні та професіональні кадри. І в радянській, і в сучасній еліті є інтелектуали та професіонали, але як правило вони тримаються у задніх рядах, бо принцип «не висовуватися» продовжує діяти...

— Так і зараз по телевізору, у пресі ми бачимо засилля думок людей другого, і далі ряду, тих самих «перших». Поняття еліти в Україні, щонайменше, неправильно розуміють...

— Виходить, що іншого роду еліта виробилася у Франції й Англії. Кар'єра Уїнстона Черчилля та Шарля де Голля — яскраве свідчення; вони йшли навіть на конфлікти з вищестоящими інстанціями, але виходили переможцями, не боячись відставки, немилості, несхвалення «верхів». І, нарешті, третя особливість. Вона більше стосується радянської еліти. Думаю, що нині з цим борються, але все ж таки питання залишається актуальним. Особливість цю можна прослідкувати в ламаїзмі. Скажімо, далай-лама асоціюється тільки з посадою далай-лами. А хто ти такий — не має значення! Ти тільки «позначаєш» місце, і більше нічого. Що це означало за радянських часів? У радянській еліті — якщо ти займаєш пост першого (не важливо — першого секретаря райкому комсомолу, секретаря профорганізації, я вже не кажу секретаря парторганізації усіх рівнів), то хто ти такий — не мало значення. Бо працює другий секретар, а перший тільки підписує рішення, і він навіть не виробляє їх. Він може бути нерозумною людиною (як у випадку з нашим земляком Підгорним — пішов із Політбюро не через політичні мотиви; просто не встигли підготувати матеріали вчасно, і він був знеславлений). Якщо ти зайняв пост «першого», то можеш практично нічого не робити, і твої особисті якості, як правило, мають десятирядний характер.

«НЕМОРАЛЬНІ ВЧИНКИ МАЮТЬ ВИКЛИКАТИ ФІЗІОЛОГІЧНУ ОГИДУ»

— Хто для вас є духовним авторитетом — і минулого, і серед тих, хто нині живий, мислителів, політиків. До кого з цих духовних авторитетів ви часто звертаєтеся, коли хочете зрозуміти суть подій, явищ? Чию книгу ви можете відкрити та знайти там відповіді на свої запитання?

— Можливо, моє переконання має характер самовпевненості або взагалі сумнівне, але я досяг інтелектуальної або духовної зрілості (а за конфуціанством, у 70 років людина стає духовно незалежною), мені здається, що нині я залишаюся авторитетом для самого себе. Але зрозуміло — це результат дуже тривалої духовної еволюції. У цій еволюції для мене (якщо брати історично) першорядне значення мали такі люди, як Платон, Герцен. На останньому хотів би зупинитися. Ця людина можливо одна із найрозумніших у російській культурі, яка на мене дуже сильно вплинула. Людина, яка вразила своєю гуманністю. Його «Былое и думы» й досі залишаються найважливішим духовно-повчальним твором. Він говорив таке: «Жорстока дитина у своїй невинності. Жорстокий піп у своїй святості, жорстокий вчений у своєму доктринерстві та у своїй науці. Усі ми жорстокі, і особливо жорстокі, коли праві. А милосердя і співчуття до інших людей приходить із обпаленими крилами. Коли прокидаючись у ночі від усвідомлення того, яка ти погана людина, ти не шукаєш виправдання собі, і не знаходячи його собі, знаходиш іншим. З цього моменту будь-яка жорстокість стає огидною».

Важливе слово «огидною», оскільки мораль має діяти на нас ще й інстинктивно. Не тільки усвідомлено, але й інстинктивно, тобто неморальні вчинки мають викликати фізіологічну огиду. Герцен одразу вловив це словом «огидно». Він був людиною в цьому сенсі високоморальною. Жив на одній вулиці з Марксом у Лондоні; вони зустрічалися на одних і тих самих соціалістичних мітингах; чудово знали один про одного. Але Герцен принципово відмовлявся знайомитися з Марксом. Він казав, що не розуміє одного: як можна заради політики вилаяти свого друга. Маркс і Енгельс взяли «Червоний катехізис» Гессе (не Германа Гессе, звичайно, а його однофамільця), використали його на 90%, вилаяли автора і потім видали як комуністичний «Маніфест». Для Маркса і Енгельса нічого не варто було вилаяти (так само, як і для Леніна) наймерзотнішими словами свого друга (пригадаємо відносини між Леніним і Мартовим). «Нічого страшного — я вибачуся», — казав він.

Герцен же написав одну з кращих своїх праць — «Листи до старого приятеля» (йдеться про Бакуніна). Блискуче написана стаття. Її дуже хвалили, але друзі сказали Герцену: «Знаєш, Бакунін може образитися». І Герцен не опублікував працю, тільки після смерті її видали. Ось мораль, яку не розуміли представники комуністичної ідеології, яка була втілена в діяльності та особистості Герцена.

«ІСТОРІЯ — ЦЕ СХОДЖЕННЯ, РУХ ДО СВОБОДИ»

Отже, Платон, Герцен... Безумовно, в науковому плані на мене дуже сильно вплинув Гегель (у моєму кабінеті висить його портрет). Постать суперечлива. Але Гегель (я завжди так говорив, можливо, це не дуже пристойне словосполучення) — це «думкогінний» засіб. Читаючи Гегеля, ти починаєш «породжувати» свої думки. Ви можете з ним не погоджуватися. Він може висловлювати думки, які, припустімо, ворожі вам. Але все ж таки це людина, яка першою показала, що історія — це сходження, це рух до свободи. Він уперше історію розумів як рух в усвідомленні проблеми свободи. Гегель дав зразки діалектично гнучкого мислення, яке просто необхідне у наш час. І я зараз не беру його результати. У Гегеля є багато того, що можна критикувати тепер. Але як приклад мислителя, як урок думки, Гегель залишається для мене силою досі.

У цьому сенсі не тільки на мене, але і на все покоління «шестидесятників» мав вплив молодий Маркс. Після ХХ з'їзду на обкладинці журналу «На захист миру» (тоді єдиний міжнародний журнал, який видавали і розповсюджували в СРСР під редакцією Пьера Кота, який загинув у дуже дивній катастрофі на Кавказі) вийшла фраза Маркса, яку процитую, щоб пережити романтичний образ думки цієї людини, попри всі його недоліки: «Покровы спали и перед вами предстала голая фигура абсолютизма. Вам стыдно? Да, но стыд — уже революция». Молодий Маркс дійсно нас надихав; з одного боку, це маскувало ліві думки перед офіційною ідеологією, а з іншого боку, справді це були зразки романтичного духу, зльоту, романтичного бачення. Він загалом романтик з усіма його недоліками.

Звісно, дуже великий вплив мала філософія Київської Русі; концепція «софійності», що вийшла з її надр, яку я сповідав і сповідую все життя. Вона запозичена з пам'яток тієї доби, включаючи Софійський собор у Києві.

Безумовно, мені були дуже близькі багато які думки Івана Франка, який говорив (у нас на цю блискучу цитату якось не звертають уваги): «Треба бути людиною безсердечною, щоб у молодості не стати революціонером. І треба бути людиною нерозсудливою, щоб у старості не стати консерватором». Мудрість, яка на нас, безсумнівно, має вплив.

Не в тому значенні, як його розуміють, для мене, безумовно, важливий приклад життя Григорія Сковороди. Це людина, в текстах якої ви не знайдете багато оригінального. Як правило, маємо справу з цитатами без лапок. Але Сковорода і не хотів видавати свої книжки. За його життя нічого не було видано. Вважав своєю філософією своє ж життя. Ось цю вірність досвіду життя він проніс; кожний життєвий вчинок Сковорода трактував як твердження певної філософської істини. Тобто кожен життєвий вчинок він розглядав як рядок філософського твору. І, навіть, більше, ця людина була відкрита всім болям і стражданням людства. Говорив: «У моїй душі є щілини, крізь які проникає пекельний вітер». І ось тоді його починало носити як осіннє листя степами Слобожанщини (у Сковороди є цикл «Осіннє листя»). Ось цей проникаючий у щілини його душі пекельний вітер!

Звісно, на мене великою мірою впливав Олександр Пушкін. Іноді людина характеризується однією фразою, яку вона сказала. Ось, скажімо, той самий Мартін Лютер сказав: «Я вкусив Папу у серце!» (римського Папу). Бачимо лють, шаленість, абсолютно ж незрозуміло, як можна вкусити у серце. Пристрасність цієї людини, що переходить всі межі. Ось і у Пушкіна є фраза; він у листі В'яземському написав: «Я был опрокинут красотою псалмов». Розумієте: здатність бути «опрокинутым» красою, причому красою духовною! Красою великої духовної місії, закладеною в Біблії.

У наші часи для мене, звичайно ж, прикладом інтелігентності був і залишається Сергій Аверінцев. Приклади витонченої духовної обробки своїх текстів, які для мене завжди повчальні (за своєю точністю, виваженістю, за своєю духовною насиченістю та наповненістю).

Ще найцікавіша особистість. Я відчуваю цю людину — він один із перших дослідників і видавців «Києво-Печерського Патерика», історик літератури Дмитро Абрамович. Це людина сільського походження, українець. Член-кореспондент Академії наук СРСР — найбільший фахівець з давньоруської літератури, який у період війни опинився в Мінську на окупованій нацистами території. Мав величезну сиву бороду; чудово володів українською народною мовою, і він став професійним жебраком. Усю окупацію пережив у цій іпостасі. І коли звільнили Білорусію від німців, Абрамович приїхав до Ленінграда, і як члену- кореспонденту йому видали зарплату за весь період війни. Це були фантастичні гроші! І що ж? Узяв гроші, приїхав до Мінська і... роздав усім жебракам. «Святий нашого часу»...

«ВІТЕР ІСТОРІЇ»

— Якщо говорити про дух нашого часу, то на слуху нині національна ідея. І у добу всеохопної глобалізації національна ідея виявилася все ж таки запитаною, чи не правда?

— Є в історії абсолютно загадкові обставини, коли щось суперечить (і правилам моралі, і правилам духовності, і, можливо, навіть іноді й юридичному праву). А це явище таки є на певний період часу рушійною силою. Ось нині єдина пасіонарна ідея — це національна ідея. Погодьтеся, зараз немає жодної іншої ідеї, якою можна захопити маси. І на це слід зважати. Але зважати розумним чином, намагаючись ідею співвідносити рамками загальнолюдської, гуманістичної свідомості, а не використовувати її як інструмент противаги іншим націям. Це — дух часу. Причому є поняття (воно належить не мені), широко вживане з легкої руки академіка Юрія Пахомова: «Вітер історії». Ви розумієте, що відбувалося: вітер історії іноді дме у спину не тих сил, які здійснюють «світле майбутнє». У Росії, в революційну добу 1917 року, найрозумнішою, найблагопристойнішою була партія конституційних демократів. Вони не зробили жодної політичної помилки.

Більшовики ж були непрофесіональні; вони щокроку робили помилки. Щокроку запозичали то в есерів свої гасла, то в тих же кадетів (пригадаймо закон про землю, відома фраза: «Завтра пізно, тільки сьогодні», бо мав вийти есерівський декрет про землю). Більшовики робили дурниці щокроку. Але вітер історії дув їм у спину! Він навіть Сиваш погнав у зворотний бік! І вони таки пройшли. Кілька десятиріч майже вся європейська інтелігенція підтримувала Сталіна (це окрема тема, і хотілося б зупинитися детальніше на феномені Сталіна та сталінізму).

Нині вітер історії працює на національну ідею, яку сприймають як противагу глобалізації. Усе, що має загинути, виявляється найяскравіше виявленим. Воно має «заблищати» перед своєю загибеллю. Історія все ж таки працює на загальнопланетарну солідарність. Але національна ідея зараз найбільш пасіонарна, і на це, повторююся, слід зважати.

— А випадок в історії, якийсь катаклізм може вплинути на її хід?

— Звісно, це так. Пригадаймо загибель «Непереможної Армади» під берегами Англії. Лютий мороз наприкінці осені 1941 року, коли зупинили нацистів під Москвою. А «Божественний вітер» (камікадзе — японською), який розметав флот Хубілая біля берегів Японії у ХIII столітті?

«НАЦІЯ — СУБ'ЄКТ СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ, СПЕЦИФІЧНИЙ АВТОПОРТРЕТ ЛЮДСТВА»

— Соціальна практика нашого часу висуває проблему національної ідентифікації громадян. Як ви розумієте поняття ідентифікації?

— Будда казав, що чудово споглядати речі, але жахливо стати річчю. Засобом проти перетворення на бездушний предмет є самовизначення людини через залучення до свого соціуму, тобто такої історичної спільності, яка збагачує особистість віковим досвідом традицій, мови, культури. Генетично виробленою формою такого залучення є нація, яка сама має неповторні риси історичної особистості. Ця особистість має не тільки свої стереотипи поведінки, участі в діяннях людства, але й свій голос, мову.

Олександр Потебня доводив, що у слові представлено всю міфологію та світогляд народу. Скажімо, в українській мові слово «люлько» асоціює й образ Ладо — бога веселощів, і позначення любимої людини: жінки («лалана») або батька («лелька» у гуцулів), і вказівку на колиску, і навіть прилад для куріння. Етимологічний аналіз виявляє сліди картини світу майже в кожному народному слові. Ось чому мова є найвиразнішим засобом відповіді на запитання: хто я такий? А відповідь на це запитання передбачає визначення життєвої позиції, що дозволяє людині залишатися самою собою і не перетворюватися на флюгер кон'юнктурних ситуацій.

Тут виявляється, що людина — це не Робінзон у чужому світі. Вона має дім, сім'ю, рід, націю, країну, земляцтво. Самовизначення у цій спільності й становить зміст ідентифікації. Людина може самовизначатися й стосовно своєї «малої батьківщини» (земляцтва), і стосовно нації, і стосовно своєї країни, і стосовно братських народів (слов'янських або тюркських, або кавказьких), і навіть великих макросоціальних спільностей, що охоплюють континенти (європейці, африканці, латиноамериканці). Тому національна самоідентифікація багатоступенева; її верхні поверхи доводяться аж до планетарної спільності людей. Підвищення рівнів самоідентифікації людей у національному світі й веде до усвідомлення своєї нації як суб'єкта світової історії, а в кінцевому результаті — до специфічного автопортрета людства.

Загальнолюдське не існує за межами нації; воно всередині її, всередині тієї історичної діяльності, яка може набувати універсального значення без втрати своєї національної ідентифікації. Це означає, що національна ідентифікація не веде до хуторянства (якщо, звісно, усвідомлено не прагнути нього), але залучає людину до людства, досвід якого й акумулює нація у своїй специфічній практиці. Таким чином, кожна нація, наприклад, українська, може приходити до відчуття свого центризму в ціннісній сфері без шкоди для самолюбства інших етносів. Бо національна ідентифікація не виключає загальнокультурних передумов свого здійснення в тому гармонічному поєднанні «голосів» різних націй, яке може втілювати «концерт» їхньої співпраці.

«ДУХОВНІСТЬ У СУЧАСНОМУ СВІТІ ЛОКАЛІЗУЄТЬСЯ В ЗОНІ ВЗАЄМОДІЇ СХОДУ ТА ЗАХОДУ»

— Як ви вважаєте, де зараз знаходяться світові центри духовності?

— Як стверджує Біблія, Дух віє, де хоче. Інакше кажучи, духовність має загальнолюдський статус, що не виключає наявності цивілізаційних центрів її опредметування. Такими центрами були в різні епохи Південне Середземномор'я (включно з Давнім Єгиптом), Близький Схід, Європа (включно з Росією та Україною), Індостан, Далекий Схід (включно з Китаєм та Японією), Мезоамерика. Така централізація областей духовності характеризується, звісно, за географічними регіонами. Але Дух має й метафізичні джерела. Олександр Блок казав, наприклад, про «вітер із духовної Атлантиди», який почав дути після народження Ісуса Христа; на Сході шукали містичну країну духу — Шамбалу; Данте писав про вічні емпіреї у вигляді Троянди Світу, розкольники шукали Опоньське царство...

Можна говорити і про своєрідне поєднання культурно-історичних і метафізичних рис духовності у світових містах всесвітньої історії, на кшталт Вавилона, Афін, Рима, Єрусалима, Лхаси або Києва (як центру греко-слов'янської православної цивілізації). Нарешті, в ноосферному, точніше, планетарному розумінні можна стверджувати зв'язок духовності сучасного світу з об'єктивними закономірностями глобалізації.

Глобалізація почалася зі ствердження європоцентризму, вестернізації взагалі. У політичному ракурсі це призводило до негативних наслідків. Але вестернізація стикнулася зі зворотною хвилею орієнталізму або впливу Сходу. Особливо в особі так званого конфуціанського капіталізму, «азіатські тигри» якого (Японія, Тайвань, Гонконг, Південна Корея та ін.) кинули виклик Америці та Західній Європі. У світі почала розповсюджуватися кінопродукція Індії та Японії, східні релігії й філософські школи (дзен-буддизм, конфуціанство, тибетський ламаїзм), прийоми східного живопису та спортивних єдиноборств. Стало зрозуміло, що духовність у сучасному світі локалізується в зоні взаємодії Сходу та Заходу. Причому ця локалізація характеризується не просторово-географічно, а будується на зразок Інтернету, тобто у вигляді мережі культурних взаємодій, що не мають системного центру та ієрархічної конструкції. Тут діє самоорганізація, яка може бути пов'язана з будь-яким із «вузлів» мережі. Інакше кажучи, центром є вся мережа, всі її вузли, а не якась автономна підсистема. Така організація сучасної духовності відповідає природі духу.

Якщо ж продовжувати шукати центри духовності, то таким її осереддям є наше серце, веління якого, як вказував Григорій Сковорода, підкоряються Небу, тобто вертикалі ціннісного сходження, а не горизонталі, що розділяє «цивілізовані» та нібито нецивілізовані світи. За прикладами тут не слід ходити далеко.

Датський етнограф Йєнс Бієрре насилу потрапив у плем'я бушменів, яке вважають найархаїчнішим за способом життя, порівняно з цивілізованими етносами. Воно не має державності, писемності, освіченості у сфері культури. Але на запитання вождю, скільки йому років, почув відповідь, гідну найвитонченіших форм духовності: «Я такий молодий, як усі найчудовіші бажання мого серця. І такий старий, як усі мої нездійснені мрії».

Виходить, що духовність обирає своїх носіїв не за місцем проживання і не за пропискою у країнах індустріального Заходу. Звісно, йдеться не про освіченість, яка замінює мудрість інформованістю, а про заклик із неба — здійснити те, що не здійснюється саме по собі.

Бесіду вели Лариса ЖАЛОВАГА, Сергій МАХУН «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments