Хто на Київ?

Виборчі змагання, кінцевою метою яких є здобуття крісла мера, вже фактично розпочалися. Усупереч тому, що Верховна Рада все ще не ухвалила рішення щодо дати проведення виборів Київської міської ради та обрання міського голови, основні претенденти на цю посаду частково відкрили свої карти. Утім, політичний пасьянс, як зазвичай, досить непередбачуваний. Основною інтригою залишається питання, чи зможуть опозиціонери досягнути домовленості й уникнути передбачуваного програшного взаємопоборення.

За даними останнього опитування Центру Разумкова, найбільшою підтримкою серед киян користується глава «УДАРу» Віталій Кличко — 49%. Головний його конкурент, людина від влади, Олександр Попов посідає друге місце, але де-факто має вдвічі меншу підтримку — 25%. Досить великий, але в такому розрахунку невирішальний відсоток і тих, хто ще не визначився, кому делегує повноваження очільника міста — таких 15%. Інші претенденти, запропоновані дослідницьким Центром, — колишній мер столиці Олександр Омельченко та самовисуванці, міцно пов’язані з владою Віктор Пилипишин та Василь Горбаль, набирають 3%, 0,5% та 0,2% відповідно.

На перший погляд, ситуація для міста, яке висловило недовіру владі та прихованим її кандидатам під час парламентських виборів, досить сприятлива — перемога за опозиціонером. Однак запорукою такого успіху є те, що проти опозиційного кандидата виступають лише представники панівної політичної групи. Попередній досвід змушує поставити під сумнів можливість такої єдності опозиціонерів. Водночас демонстрація узгодженості дій та упевнена перемога в столиці можуть стати їхньою заявкою на перемогу під час масштабнішого протистояння, яке відбудеться вже через два роки.

Політологи неодноразово наголошували, що, згідно з чинним законодавством, після внесення змін до закону про столицю київський голова став постаттю здебільшого політичною, адже реальних менеджерських повноважень не має. «Господарником» столиці є голова КМДА, якого призначає президент. Нагадаємо, що відповідну поправку було внесено у вересні 2010 р.

Із огляду на політичні вподобання киян, найменш зацікавлена в проведенні виборів міського голови саме влада. Закріпивши за власно призначеним намісником головні повноваження, керманичі побоюються політичного програшу. Недарма ж чинний голова КМДА йде на вибори: кадровий резерв кандидатів для столиці в Партії регіонів порожній. Парламент не просто не призначив дату голосування — ще й досі точаться суперечки щодо того, чи будуть вибори взагалі. Утім, термін-рубіж, після перетинання якого діяльність чинної Київради стане нелегітимною, спливає 28 травня. Окрім того, Київ уже тривалий час обезголовлений: Черновецький склав свої повноваження ще в червні минулого року.

Так чи інакше, Київ є основоположним майданчиком для проби сил влади та опозиції. Соціологи зазначають, що столичні настрої рано чи пізно, але розходяться концентричними колами по всій країні. Тож фіаско влади на всіх виборчих округах Києва створює перепону на самісінькому старті майбутньої президентської гонки.

Доки Віталій Кличко не оприлюднив офіційного рішення щодо того, чи буде він балотуватися в мери, що може увійти в дисонанс із його президентськими амбіціями, він та Олександр Попов є основними конкурентами. Про готовність представляти інтереси опозиції в Києві висловився й Петро Порошенко. Деякі експерти стверджували, що рішення щодо його висунення вже фактично схвалене, однак проти нього виступила «Свобода». Політична сила Тягнибока не готова забути Порошенку співпрацю з владою й запропонувала власного кандидата на крісло мера — колишнього голову київського осередку «Свободи», чинного наймолодшого депутата Андрія Іллєнка.

«День» вирішив нагадати читачам про шлях сходження політичної зірки кожного із заявлених кандидатів і поспілкуватися з політичним психологом Вадимом ВАСЮТИНСЬКИМ, щоб оцінити імідж і його роль під час волевиявлення. «Я б не переоцінював вагу емоційного чинника. Кияни голосуватимуть дуже політично», — запевняє експерт. За його словами, найбільші шанси на перемогу мають опозиційні кандидати. Недоліки та переваги головних претендентів на крісло мера читайте далі.

«КЛИЧКО: ПОПУЛЯРНІСТЬ ТА ІМПОЗАНТНІСТЬ»

Політична кар’єра Віталія Кличка розпочалася 2005 року. Саме тоді всесвітньо відомий український боксер отримав посаду радника Президента за підтримку опозиційного кандидата Віктора Ющенка під час помаранчевої революції. Потужний дебют у великій політиці надихнув Кличка на подальшу реалізацію в цій сфері. Наступним його кроком стало потрійне балотування 2006 р. Тоді молодий політик претендував на посаду київського міського голови, а також намагався провести власноруч створену й очолену партію «Пора-ПРП» до парламенту та Київради. Такий амбіційний і не досить послідовний закид, вочевидь, не здобув підтримки широкої більшості. Балотування до Верховної Ради «Пора» провалила, а от столиця виявилася більш лояльною до спортсмена. Кличко не просто здобув мандат законодавчого органу столиці, а й посів друге місце в мерській виборчій гонці, залишивши позаду колишнього міськначальника Омельченка й поступившись переможцю Черновецькому.

2007 року Кличко свідомо ігнорує позачергові парламентські вибори й знову намагається взяти Київ на дострокових місцевих виборах 2008 р. Однак і ця спроба виявляється невдалою. У змагання втручається опозиційний кандидат Олександр Турчинов, прямо пов’язаний із екс-прем’єром Юлією Тимошенко. Процес взаємопоборення віддаляє опозиціонерів від бажаної мети й ставить їхні 17% та 19% підтримки проти домінуючих 37% голосів на підтримку Черновецького. Однак Кличко вдається зберегти свої позиції в Київраді.

2010 року Віталій Кличко очолює партію «Український Демократичний Альянс за Реформи» («УДАР») і розпочинає підготовку до парламентської кампанії. 2012 рік стає переломним для дуальної ролі Кличка політик-боксер. Кличко проводить фінальний переможний бій, вкотре підтверджуючи статус чемпіона, й оголошує про завершення спортивної кар’єри.

«УДАР» посідає третє місце в рейтингу політсил після Партії регіонів та «Батьківщини», набравши майже 14% за партійними (34 обранці) списками та провівши шістьох депутатів через одномандатні виборчі округи. Низька успішність мажоритарників, на думку політологів, пов’язана із конкуруванням всередині опозиційних кіл.

Віталій Кличко — кандидат педагогічних наук, магістр Наукової академії державного управління при Президентові України за спеціальністю «Управління суспільним розвитком». Окрім того, є членом палати місцевих влад Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи. Одружений, виховує двох синів і доньку.

Коментар психолога:

— Кличко — дуже імпозантна постать для посади Київського міського голови. Шість років тому нерозважливість Турчинова чи самої Тимошенко дали змогу перемогти Черновецькому. Втім, основними перевагами Кличка є його популярність та імпозантність. Наразі він не засвітився в жодних махінаціях та аферах. Кличко видається незалежною від можновладців, самостійною у своїх рішеннях людиною. На його користь свідчить і той факт, що він сам зробив собі ім’я — не політикою, і тому нікому нічим не зобов’язаний. До того ж, жінок може приваблювати те, що він високий, стрункий, гарний та м’язистий.

Певним плюсом є і те, що Кличко має європейський «наліт»: він має контакти з Європою, багато там бував, знає мови. Хоч для міського голови, на відміну від Президента, ці риси не головні. Однак назвати його європейським політиком не можна. Він, як і Янукович чи Тимошенко, не розуміє глибинної суті демократії.

Головний недолік Кличка полягає в тому, що йому бракує управлінського досвіду. Він набув трохи досвіду політичної боротьби і заявив про себе. Але досвіду управління містом як господарською одиницею він не має. Зрозуміло, що мер не повинен знатися на всьому, наприклад про те, як працює каналізація, але він має бачити основні проблеми міста і правильно розставляти людей, котрі будуть ними опікуватися. Тут виникають сумніви. Я не в захваті від інтелектуального рівня Кличка як політика. Він не дотягує до планки лідера політичної сили або частини суспільства. Існує загроза, що він не зможе розібратися у проблемах столиці, де існує багато нюансів, у тому числі суто політичних. Крім того, я не знаю, наскільки добре він розбирається в людях, якими буде себе оточувати. Водночас сформований ним список до Верховної Ради не викликає претензій — тримається.

• Переваги: популярність, наближеність до Європи, позиціонування як політичного діяча з незаплямованою репутацією, чоловічий образ, імідж популярного типу «селф-мейд мен».

• Недоліки: недостатній досвід державного управління та політичної діяльності, брак часу для виявлення лідерських навичок.

«НА КОРИСТЬ ПОПОВУ ПРАЦЮЄ ПЕВНИЙ ШАРМ...»

Політична кар’єра Олександра Попова є більш насиченою та при цьому дещо шаблонною для чинних владних верхів. Вищу освіту (інженер-будівельник) Попов здобув у Тюменському інституті, в Росії, відслужив в армії, після кількох років роботи за фахом опинився на службі в КДБ. Коли Україна стала незалежною, продовжив працювати в СБУ. Службу Попов залишив 1993 року в чині підполковника в запасі. Рік праці у приватному секторі на посаді віце-президента з маркетингу та економіки виявився винагородженим виборчою кампанією. 1994 року Попов обіймає посаду голови Комсомольської міської ради (Полтавська область). Такі позиції він зберігатиме впродовж ще трьох наступних каденцій. За цей час чиновник здобуває членство в Асоціації міст України.

Після блискучої кар’єри в регіоні (на свій рахунок держслужбовець записує реформування і розвиток місцевого самоуправління) Попов одержує посаду заступника міністра будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України. Менш як за місяць міністерство внаслідок реформування отримує нову назву — Міністерство ЖКГ й нового очільника в особі Олександра Попова.

Переформатування парламенту й остаточна зміна полюсів 2007 року призводить до втрати міністерського крісла. Попов стає 97-м номером у виборчому списку ПР та отримує депутатський мандат у Раді VI скликання, де продовжує працювати в профільному для нього комітеті — з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства та регіональної політики.

Чергова зміна політичного тла після президентської кампанії-2010 повертає Попова у міністерське крісло ЖКГ, але не надовго. За півроку Попов змінює міністерський антураж на стіни КМДА, де обіймає посаду заступника голови. Поступово ставленик влади витісняє з публічного та правового поля Леоніда Черновецького й займає у столиці домінантну позицію. Такі зміни були негативно оцінені мешканцями міста: адже визначений обсяг повноважень та функцій було делеговано вотумом міському голові.

За даними ЗМІ, Попов належить до групи наближених чинного прем’єра Миколи Азарова. Переведення його на більш локальний рівень зумовлено кадровою політикою, яка передбачає стягнення до уряду людей із президентських кіл. Утім, Попову відведено значиму роль. Намагаючись подолати асоціацію з ПР та чинною владною верхівкою у свідомості виборців, він хоче справити враження незалежного кандидата, котрий, співпрацюючи з владою, здатен обстоювати інтереси міста. Запропонована посада надала цілий інструментальний та адміністративний спектр ресурсів, які можна застосувати для формування позитивного іміджу. Критику Попова щодо дій влади, а саме зменшення столичного бюджету, можна розцінювати двозначно: опонування владі може бути піаром. Попри те, полишати партію Попов не збирається. У грудні 2012 року він пообіцяв припинити членство у разі перемоги на міських виборах.

Олександр Попов є членом правління Фонду сприяння місцевому самоуправлінню та Асоціації міст України. Одружений, виховує доньку та сина.

Коментар психолога:

— Попов викликав більше поваги до того, як перейшов працювати до Києва. Тоді він справляв враження молодого, енергійного, прогресивного та перспективного мера провінційного міста, де він дуже добре організував роботу. Крім того, Попов має досвід господарника. На його користь працює і певний шарм: як людина він доволі симпатичний.

Утім, масштаби Києва не для нього. Головним недоліком Попова є те, що він не зміг стати самостійною фігурою, і перспектив, щоб він таким став, я не бачу. На посаді міністра я його зовсім не пам’ятаю і не впевнений, що це пам’ятають люди. На посаді голови КМДА він не виявляв особливої самостійності ні у своїй позиції, ні у своїх рішеннях. Можливо, він діяв би ефективніше, якби йому дозволяли це робити і він на це наважувався. На його рахунку вже до десятка провалів, коли він щось обіцяв, ухвалював рішення, але виходило навпаки. Не знаю, хто йому не дозволяв втілювати обіцяне: Янукович, Азаров, чи причина полягала в тому, що не вистачало грошей, — але він зарекомендував себе як людина, яка не тримає слова. Певно, він був би кращим мером Полтави, Кременчука, але не столиці — надто багато крутиться довкола цієї посади.

• Переваги: адміністративний досвід, тривала робота в профільному напрямі, обізнаність у питаннях місцевого самоврядування, шарм.

• Недоліки: залежність у своїх діях, що не дає можливості приймати ефективні рішення, прив’язка до влади, отримання основних управлінських повноважень та функцій шляхом призначення згори, а не завдяки вибору киян.

У наступних номерах «День» продовжить вивчати політичні портрети кандидатів.