Ми страждаємо від комплексу жертви?
Про це не йшлося в передачах новин, які пощастило мені бачити по телебаченню. Про це не повідомляли газети, за винятком деяких. Коли я розповів про це знайомому вченому, то він, людина добре поінформована, яка чимало бачила на своєму віку, не повірив: «Мало що надрукувати можуть! Тут ще треба глянути, хто такий висновок зробив ...»
У тому лютневому випуску народної практичної газети «Эконом» (№3/2007), що виходить накладом 400 тис. примірників, уміщено понад п'ятдесят різних інформаційних і рекламних матеріалів. Від «Яка машина є вигіднішою?», «Застрахований супермаркет», «Попереджений — значить, озброєний» до «Мільярдери із зарплатою в один долар». Але я поведу мову про іншу публікацію, розміщену від імені редакції на першій сторінці.
Так от, в цьому щотижневику надруковано: «Беручи участь у соцопитуваннях, наш народ примудрився оголосити себе найнещасним на планеті. Найщасливіші люди живуть на Мальті, а найнещасні — у Зімбабве й Україні». Загалом, напевне, не один я був приголомшений такими несподіваними результатами... Як? — запитаєте. Для непосвячених зазначимо, що це — відомості з останнього Індексу задоволення власним життям, який вважається визнаним індикатором міжнародної рейтингової оцінки. Очолює рейтинг середземноморський острів Мальта, 74% населення якого вважають, що живуть щасливим життям. Далі місця посіли Данія, Швейцарія і Колумбія — своїм станом задоволені 73% їхніх жителів. Наступна група країн включає Ісландію, Ірландію та Нідерланди. До першої десятки увійшли також Канада, Фінляндія і Гана, де щасливі люди складають 69% від населення країни.
Хто «індексував» ці показники? В результаті щорічного дослідження до такого висновку дійшов професор університету голландського міста Роттердама Рут Вінховен. Саме він готує всесвітній Індекс задоволення власним життям, що вже став вельми популярним. Один із важливих його висновків полягає в тому, що в сучасному світі гроші — не вирішальний чинник щастя. Так, США в єдиній світовій шкалі щасливих обіймають 16-е місце, поступаючись Гватемалі та Уругваю. Велика Британія та Німеччина входять до третьої «десятки», розташувавшись відповідно на 21-й і 22-й позиціях. Ну а замикають рейтинг Танзанія, Зімбабве, Молдова й Україна, де не більше 20% людей відчувають себе щасливими.
Ні, я зовсім не хочу поставити під сумнів дослідження, про яке йдеться. Хоча читач, мабуть, знає, що будь-яке нове ранжування країн за тим або іншим індексом завжди сприймається неоднозначно. Як правило, з'являються критичні зауваження, висловлюються сумніви або в достовірності вихідної інформації, або в обгрунтованості застосованої методології, або в об'єктивності отриманих оцінок. Такі висловлювання лунають не лише на міжнародному, а й на національному рівнях. Зокрема, ось які міркування висловила редакція згаданої газети з приводу всесвітнього індексу, підготовленого професором Вінховеном: «Взагалі ж рівень щастя залежить виключно від суб'єктивних відчуттів. Українці опинилися наприкінці списку навряд чи через те, що так уже погано вони живуть. Причина, ймовірніше, зумовлюється низьким рівнем самооцінки і нереалізованими амбіціями...». Повністю стати на бік редакції в даному випадку важко. Згадаймо хоча б недавню статтю «Бідність як перманентна потреба влади?» доктора наук з державного управління, професора Івана Розпутенка, яку «День» надрукував 16 травня цього року. Вчений, по-перше, переконливо довів, що економічне зростання, на жаль, відбувається за рахунок збільшення бідності українців. По-друге, він з тривогою справедливо запитує: «Чому в умовах формування соціально- ринкової економіки соціальний статус громадянина-українця залишається жахливим?» Можливо, що не всі і не відразу з цим погодяться. Що ж, у науці про суспільство немає істин — є лише точки зору. Проте і це твердження не варто сприймати за істину.
З іншого боку, із моїх особистих спостережень, виступів вітчизняних засобів масової інформації можна навести чимало фраз та їхніх авторів, кожна з яких виявляє людину певного типу: людину, яка страждає від відчуття власної неповноцінності, з низькою самооцінкою і схильністю до негативних очікувань. По-моєму, головна властивість, що об'єднує всіх цих людей, — це те, що всі вони відчайдушно чіпляються за свою власну жертовність, особливо підкреслюючи той очевидний для них факт, що всі їхні прикрощі створюються внаслідок збігу тих або інших зовнішніх обставин. Такі люди, звикли підтримувати свій комплекс жертви, люблять поговорити про біди і нещастя, що звалилися на їхні голови. Тож чи варто після цього дивуватися тому, що Жан Поль саме їм присвятив красивий афоризм: «Я маю щастя бути нещасним»?!
Однак читач, думаю, усвідомлює, що неможливо бути жертвою і при цьому бути щасливим, домагатися успіху в житті. Якщо людина себе сприймає як безнадійну невдаху і зміцнює цей свій імідж у свідомості оточуючих її людей, вона сама затьмарює своє життя. Несвідомо уклавши себе в рамки образу людини, що не вірить у свої сили, вона тим самим створює в своєму житті одну прикрість за іншою, відкидаючи щастя, здоров'я і добробут, яких заслуговує. Причому не одні ми такі, сьогодні мільйони людей у всьому світі все ще живуть таким чином, страждаючи від комплексу жертви, самозневаги.
І ось тут закономірно постає запитання: «Чим це можна пояснити?» Відповідь нам вдалося знайти в книзі Ренді Гейджа «Чому ви безглузді, хворі й бідні… І як стати розумним, здоровим і багатим!». Її автор, якого часто називають «мессією мільйонерів» через його переконання в тому що бідність — гріх і що всі ми народжені бути багатими, докладно перерахував причини, які підтримують комплекс жертви. Ось що властиве таким людям:
1. Вони завжди можуть переконати себе в тому, що всі невдачі в їхньому житті відбуваються не з їхньої вини.
2. Вони вважають, що оскільки всі нещастя викликані суто зовнішніми чинниками, це звільняє їх від особистої відповідальності.
3. Вони отримують значну частку уваги, симпатій і жалю з боку оточуючих.
4. Вони приймають цю увагу, симпатію і жалість за любов, якої відчайдушно потребують, але яку не знають, як отримати.
5. Вони використовують минулі невдачі в особистому житті для підтвердження того, що вони не здатні на емоційну близькість ще з будь-ким.
6. Вони посилаються на давніші провали, виправдовуючи цим відсутність спроб досягнути високих цілей і здійснити перспективні проекти.
7. Вони приймають за істину в останній інстанції той факт, що вони — «ганебні грішники», що їм «ніколи нічого не добитися», або вважають, що у них немає потрібної освіти чи потрібних зв'язків для того, щоб досягти успіху.
8. Вони можуть відчувати себе героїчними «маленькими людьми», які наперекір усьому борються з силами зла.
9. Вони відчувають свою духовну велич, покладаючи своє щастя на вівтар людства і думаючи, що за це будуть винагороджені в майбутньому житті.
10. Вони можуть вести, по суті своїй, несвідоме існування, скоряючись стадним інстинктами, і просто дозволяти життю відбуватися, ні про що не задумуючись.
Хто б що не казав з цього приводу, безперечно одне: все це сковує внутрішнє зростання людини, заважає їй вести радісне і повнокровне — справжнє життя. Нам не варто ставати на цей шлях. Куди корисніше ще раз переглянути список щойно названих причин, що допоможе зясувати , чи страждає людина комплексом жертви. Як тільки ви виявите вашу жертовність, ви тим самим позбавите її емоційної підтримки. Якщо ж ви вірите у власну неповноцінність, вважаєте себе негідним уваги, ви, ймовірно, починаєте деградувати. Тобто наслідки подібних настроїв і висновків надзвичайно небезпечні, оскільки вони, по-перше, свідчать про те, що людина потерпіла крах в своєму духовному шуканні; по-друге, вони спричиняють у неї бажання махнути на себе рукою і змиритися з такими жалюгідними результатами. Отакі настрої називаються «відчаєм», вони завжди призводять до болісних страждань.
Необхідно визнати: часто ми самі винні в тому, що відбувається в нашому житті, оскільки несемо за це повну відповідальність. Іноді може здатися, що потерпіла сторона — це нещасна жертва нескінченної низки невдач, але, безумовно, більшість цих невдач є результатом неправильного вибору, зробленого раніше. У кінцевому підсумку, ніби невинні жертви насправді виявляються тими, хто робив вибір, приймав безліч невірних рішень, які в результаті й зумовили нагромадження прикрощів. Адже людина не просто так стає, наприклад, алкоголіком, покидає сім'ю, опиняється у в'язниці, в лікарні чи зазнає банкрутства. Всі ці обставини складаються з багатьох дрібних рішень, що їх на своєму життєвому шляху приймають люди.
І ще — свою розповідь про всесвітній Індекс задоволення власним життям столичний тижневик умістив під заголовком: «Найнещасна країна на планеті, або песимісти, не беріть участі в соцопитуваннях». Мені заклик цей імпонує. Мабуть, песимістам варто тут ще нагадати гумористичну пораду знаного філософа Павла Таранова з Криму: «Коли хочеш відправитись кудись за щастям, спробуй не брати в дорогу себе». Правий і Джеймс Аллен, який у своїй книжці «Звичка мислити» зазначає: «ваше уявлення про себе і своє життя — це ваша перспектива в майбутньому». Який же висновок, зауважимо собі, напрошується наостанок? А такий: життя — не цукор для тих, хто завжди похмурий і злий на весь світ. Від життя слід очікувати лише таких дарів, які прямо пропорційні власному внеску в нього. Якщо людина сіє добрі думки й справи, врожай буде щедрим і рясним. Але якщо у неї в козубі — ненависть і невдоволення, — вона має бути готовою збирати плоди такого ж типу. Прикро, що, дозволивши собі загрузнути в негативізмі, можна не усвідомити завданої собі шкоди доти, доки не буде вже дуже пізно.
