Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

ПЕРШИЙ КРОК У ЄВРОПУ

17 серпня, 2001 - 00:00

ПОЛІТИЧНИЙ РОМАНТИЗМ

Відповідаючи на запитання «Які ж трансформації пережила українська душа за 10 років?», необхідно почати з вихідної точки. Тут може бути два погляди, з яких один виключає інший. Перший полягає у тому, що українці у СРСР завжди прагнули незалежності та 70 років тільки й чекали випадку, щоб її проголосити. Згідно з цією думкою, жодної радянської культури просто не існувало, українці всіляко противилися всьому радянському. Як доказ наводиться крах СРСР, який без позиції України не був би можливим. Українці оголошувалися людьми з абсолютно іншою, порівняно з росіянами, психологією — більш європейською, більш культурною. Основним доказом слугувало більш західне географічне розташування України. У розвиток цієї ідеї країні пропонувався простий рецепт — об’єднатися з матінкою-Європою і очиститися від іноземних загарбників з Московії. Якщо у перші роки незалежності ці ідеї було піднято на щит офіційною державною ідеологією, то сьогодні їх більше відносять до політичного романтизму.

Справа у тому, що політичний романтизм у той час міг виникнути тільки у радянських громадян, але аж ніяк не у європейців. Європа у той час мислила набагато прагматичніше. А тому переходимо до іншого погляду, який стверджує, що радянська культура все ж була властива більшості українців. Політичний романтизм (часто його дозування було таким, що романтизм було важко відрізнити від ідіотизму) був властивий їй значно більше, ніж європейській культурі. Це явище могло вирости тільки в унікальному поєднанні високої культури в точних, природних науках і повною неписьменністю у науках суспільних. Українська еліта була фактично неписьменною у питаннях політології, економіки, соціології, психології. Незалежність України розглядалася масою швидше як чергова партійна кампанія, наслідків якої ніхто ніколи не прораховував. У цьому випадку мало хто передбачав, наскільки глибокими і доленосними будуть зміни. Адже до цього будь- яка партійна кампанія мала не тільки початок, але й кінець, і її наслідки не особливо сильно приголомшували устої суспільства. Всі «досягнення» кампаній спокійно списувалися у збитки за рахунок держави (благо, було чим заповнювати). Якби зміни були б зазделегідь прораховані (як це зробили б сучасні європейці), то трансформації не тільки не завдали б відомих прикростей, але й принесли б конкретні вигоди. Саме так і трапилося з деякими постсоціалістичними країнами. Очевидно, вони виявилися більш європейцями, а українці більш «совками». Політична романтика безпомилково відчула, що «совок» є серйозним гальмуючим чинником для молодої незалежної держави, але почали боротися з цим «совковими» методами. Це стосувалося усіх сторін життя. У політиці почалися нарікання на комуністичну партію, що по-перше, ніяк не сприяло демократичним процесам, а по-друге, сприяло партноменклатурі, яка вчасно відреклася від комунізму, скласти кістяк всієї політичної еліти. В економіці шокова лихоманка супроводилася знищенням економічного потенціалу країни, тому ринок не стільки будувався, скільки руйнувався. Про культуру варто поговорити особливо. Українська культура продовжувала розвиватися за радянськими лекалами. Так, наприклад, Москва дуже заохочувала розвиток фольклору. Стереотип українця з вусами і у шароварах — чисто радянський, ніяк не відповідний реальному українцеві кінця ХХ століття. Але саме цей стереотип і взяла офіційна пропаганда за основу. У результаті великий пласт української культури було відкинуто і не запитано. Це стосувалося, по-перше, всієї російськомовної (але української!) культури, по-друге, культури міської. Таким чином, зроблено все можливе, щоб розвести українську культуру і середнього українця, зробити національну культуру офіціозною, незрозумілою народу. Саме так і розвивалася радянська культура, а до чого це привело — відомо.

ТЕХНОКРАТІЯ

Хоч політичний романтизм все ще зберігає деякі позиції, можна сміливо стверджувати, що його епоха вже закінчилася. Це явище виконало свою місію — Україна стала незалежною державою. Можливо, без певної частки романтизму і самопожертви цього не трапилося б. Але українцям час закінчувати жертвувати собою. Саме ці міркування і привели в українську політичну еліту технократів. На відміну від політичних романтиків, технократи більше сфокусовувалися на вирішенні завдань, ніж на проголошення яких-небудь лозунгів. Від лозунгів було вирішено перейти до справи і вмонтувати-таки європейську конструкцію в Україну. Однак незабаром виявилося, що для цього потрібні знання, якими технократи не володіли. А тому було вирішено цілком покладатися на досвід західних фахівців. Це було безперечною помилкою, оскільки політичні, економічні та соціальні процеси в Україні були унікальними, і жоден західний фахівець не мав досвіду роботи у таких умовах. Пізніше президент Кучма скаже, що Україну оцінювали як країну третього світу. А як її могли оцінювати? Адже більшість українців не на словах, а на ділі оцінювали її аналогічно і намагалися залишити її за першої можливості. Технократи стали заложниками свого мислення. Вони мислили як технарі, адже більшість з них і були за освітою технарями, і хотіли перенести європейський стиль життя механічно. Однак одна річ примусити «Пежо» чи «Опель» заправлятися бензином АІ-76, і цілком інше — засвоїти західні цінності. Якщо перше більш- менш вдавалося, то друге йшло зі скрипом. Не вистачало ні знань про ці західні цінності, ні знань про власний народ. Провалля між народом і владою росло не днями, а годинами. Воно існує і зараз — інформаційне, духовне, психологічне, майнове. Часто доводитися чути твердження, що за технократів стало менше свободи, ніж за політичної романтики. Тут важливо зробити уточнення. За романтики було не більше свободи, було більше відчуття свободи. Це була свобода солдата ідеологічного фронту, який виконує месіанське завдання. Технократи більш толерантні і не особливо заохочували ідеологічні битви до останнього патрону. І те, що їх більше лають, говорить тільки про те, що реальної демократії стало більше. Незважаючи на масу помилок, при технократах зупинене загальне падіння виробництва, почав зростати ВВП. Але люди загалом не стали жити краще, не кажучи про те, щоб краще себе відчувати. Технократичне мислення не в змозі охопити такий комплекс проблем, воно працює в умовах, які диктує система, а тому по відношенню до системи пасивне. Як наслідок поступово формується потреба в політиках, мислення яких не тільки здатне працювати у системі, але й формувати її заново.

ВТЕЧА ВІД СЕБЕ

Десять років тому українці почали бігти від себе, таких диких, таких радянських, таких віроломних. На жаль, забіг цей триває. Українці не довіряють українцям, бояться українців, ненавидять українців. Намагаються приховати від них свої капітали і перевести за кордон. Намагаються показати їх у невигідному світлі добрим заокеанським дядькам. Панічно бояться українську владу і одночасно ненавидять її.. Але якщо українці самі себе не люблять, бояться і намагаються при нагоді надути, то як обходитися з ними іншим народам? Коли українці не платять українцям зарплату, коли не створюються умови для продуктивної творчої праці? Тут дуже важливу роль грає боязнь вільних творчих співвітчизників. Адже з ними і говорити інакше треба і працювати так, щоб не відстати, і умови їм створити особливі (європейські?). Простіше, звичайно, вийти отаким паном, та нахамити, та обдурити, та дати стусана. Кожний українець чув ці крики не раз — та ж всі вони зі страху і від дурості. І не знайти під ці крики не тільки Європу, Україну знайти неможливо.

САМОРЕАЛІЗАЦІЯ ЧИ САМОЗНИЩЕННЯ

Образно кажучи, українська нація зразка 21 століття знаходиться у підлітковому стані, а тому великий ризик суїциду. Суспільство як підліток ненавидить себе за нескладність, незграбність і невміння жити у нових умовах. А умови серйозно змінилися. Якщо раніше російський «совок» нічим, за своєю суттю, не відрізнявся від українського, то сьогодні останній поставлено у більш важкі економічні умови. Цей факт не можна трактувати однозначно. Колись Японія використала свою бідність як явну перевагу і стала багатою країною. Однак не з кожного гидкого каченяти виростає лебідь.

Ми переходимо до основного. Чи був сенс розподілу «совка» на частини? Без будь-якого сумніву. Радянське суспільство являло собою моноліт, воно не могло далі розвиватися без конкуренції всередині себе. Тепер є український світ, є російський світ, є білоруський світ. Українці отримали шанс реалізувати свій світ, і від цього виграють і білоруси, і росіяни. Радянська система прагнула зробити особистість слугою суспільства, але суспільство було сконструйоване таким чином, що не могло, взявши багато в особистості, багато їй і віддати. Тому велику цінність мала середня стандартна людина (йому стандартну пайку, він тобі стандартну роботу), а талановитий часто і зовсім жодної цінності не мав. Кимось легко поступалися Заходу, когось не менш легко відправляли на нари. Це тих, хто «висовувався». А тих, хто не «висунувся»? Українці раділи у 91-му не тільки тому, що мають тепер свій прапор, і не тільки тому, що за полтавською ковбасою тепер не треба їздити в Москву, а можливості реалізувати себе як націю. Вони щиро сподівалися, що держава тепер стане їм слугою, що вона буде більш чуйною, більш людяною, більш пристосованою для нормального життя. Але, на жаль, вони майже нічого не зробили для цього. Напевно, тому, що звикли до старого ладу, який чинив зміни (і не завжди погані) без участі своїх громадян. Згодом цілі легіони реформаторів намагалися провести реформи без допомоги народу (тобто старими, радянськими методами). Адже народ золотий. Тільки-но йому зарплату нижчу прожиткового мінімуму почали платити, а він вже і економічний спад зупинив і промисловість підіймає. А якщо йому і весь прожитковий мінімум дати — живи, мовляв, не жаль? Але тут: «Стоп, ось навчимося ситими людьми керувати, тоді й поговоримо про це. Ситий він і квартиру захоче, і машину, і дітей утримувати та навчати — це ж нам, політикам, який головний біль. А тут десятку до пенсії додав — вже національний герой». Ось у таких нехитрих міркуваннях і втрачається можливість реалізації українського світу. Реалізація цього світу залежить від реалізації світу кожного українця, а цей світ не може існувати окремо від світу інших українців. Чужий світ не пізнається в єдиному строю чи по команді, для цього потрібна культура, творчість, бажання. Можливо, тоді, коли українці почнуть розуміти самих себе, перестануть боятися один одного і підозрювати у всіх мислимих і немислимих лиходійствах, це й стане їх першим кроком у Європу.

Денис ЖАРКИХ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ