«Пiслясмак» російських виборів

Завершення російських виборів спричинило різні висновки — про Росію, про владу, про опозицію, про стан суспільства. Одним із цих висновків стало виникнення в полі зору суспільства того, що журналісти пізніше назвали «феноменом Прохорова», а ми розширили — «феноменом Прохорових».

Мільярдер Михайло Прохоров, попри традиційно насторожене (а часто навіть вороже) ставлення до таких заможних громадян, досить переконливо заявив про себе, прийшовши до фінішу народного волевиявлення третім. А його сестра, філолог Ірина Прохорова, підкорила російську ліберальну публіку — своєю ерудованістю, всебічною освіченістю та вмінням вести аргументовану дискусію з непростими опонентами — найзавзятішими довіреними особами Володимира Путіна на зразок Нікіти Михалкова. Не лише в розумінні її слів про необхідність освічувати суспільство, а перш за все, мабуть, у тоні та стилі спілкування Ірини Прохорової багато хто вгледів довгоочікувану альтернативу нинішньому російському політичному дискурсові. У тому числі й ми. Цього тижня «День» намагався досліджувати феномен Прохорових (див. №45 від 15 березня 2012 р.). І тому ми з цікавістю поставилися до ініціативи Інституту світової політики провести відеоконференцію «Вибори-2012: наслідки для Росії та регіону» з участю київських і московських експертів, зокрема Ірини Прохорової. Нижче пропонуємо нашим читачам найцікавіші моменти дискусії.

«БОЯЗКОГО АВТОРИТАРИЗМУ ВЖЕ НЕ БУДЕ, ЗАРАЗ ФОРМУЄТЬСЯ СИСТЕМА З ІНШИМИ НАСЛІДКАМИ»

Олена ГЕТЬМАНЧУК: — Отже, російські вибори-2012 — позаду. Як ви їх оцінюєте, якими є наслідки для самої Росії?

Микола ПЕТРОВ: — Є три основні чинники, які дозволяють вважати, що вибори були недостатньо легітимними. Перший — це третій термін Путіна і порушення Конституції, другий — це недопущення опозиційних кандидатів до виборів, третій — це хід самої виборчої кампанії, де Путін за рахунок використання службового становища домінував у всіх ЗМІ. Само голосування на виборах, які дехто з експертів називає одними з найбільш чесних у Росії за останні роки, теж викликає низку запитань. Є факти, які починають виходити на поверхню лише зараз. Поки ми можемо говорити про можливі масові фальсифікації. Наприклад, у день виборів, 4 березня, число виборців порівняно з 1 січня 2012 року виросло на один мільйон 250 тисяч чоловік. Це колосальне зростання. Путін переміг, але післясмак залишається, і навряд чи про це швидко забудуть. На відміну від України, в Росії ще жодного разу влада не змінювалася в результаті виборів. У Росії діє схема: спочатку політичні еліти роблять свій вибір, а потім цей вибір легітимізується на загальнонародному голосуванні. Це має серйозне значення для політичної системи, оскільки таким чином визначається неспроможність влади робити жорсткі кроки, які вимагають упевненості в тому, що вона легітимна.

Ірина ПРОХОРОВА: — Назвати ці вибори легітимними складно. Зараз штаб Михайла Прохорова збирає величезну кількість документальних підтверджень того, як фальсифікувалися ці вибори. Наприклад, у Санкт-Петербурзі були гоголівські «мертві душі». Навіть якщо можна було б уявити ідеальну картину — зібрати реальні голоси і, скажімо, переміг би Путін, я все одно назвала б це умовно легітимною перемогою. Я часто повторюю жарт Михайла Жванецького: «Якщо у вас в кімнаті одне вікно, який у нього рейтинг?». Інформація про інших претендентів блокувалася, був нерівний розподіл ефірного часу кандидатів, отже, ми не змогли повністю донести свою програму до людей, тим паче в регіонах.

Але я б хотіла сказати і про позитивні враження від виборів. Нинішня політична активність людей свідчить про те, що російське суспільство ніколи не впадало в сплячку. Навіть останні 12 років відбувався потужний внутрішній процес еволюції громадянського суспільства, утворилося багато суспільних рухів, які боролися зі свавіллям на місцях. Ефективно працювали правозахисні організації. Усі сьогоднішні виступи — це лише верхівка айсберга. Процес уже не зупинити. Основне питання, яке ставили люди на всіх мітингах, — що робити далі? Адже йдеться не про те, аби просто мітингувати, а як реально працювати. Майбутнє країни залежить не від перестановки в самій владі, а від того, яким чином суспільство збирається самоорганізовуватися, створювати інституції. Мені дуже хочеться вірити в те, що спираючись на такі інституції, ми зможемо реально щось змінити в країні. Якщо ж і далі триватиме безлад, навряд чи щось змінитися. Будь-яка влада бажає залишатися тоталітарною, і вона залишатиметься такою, поки суспільство буде мовчати. Я думаю, сьогодні ми вступаємо в новий етап навіть не протистояння, а діалогу влади і суспільства.

Олексій МАЛАШЕНКО: — По-перше, Путін — не національний лідер. Якби він пішов на другий тур і отримав перемогу, то вона виглядала б набагато престижнішою. Сьогодні не буде того, що було раніше, хоча б з тієї простої причини, що Путіну вже не буде так комфортно жити. Цього боязкого авторитаризму вже не буде, зараз формується система з іншими наслідками. По-друге, що буде з пострадянським простором? Зараз всі довкола Росії замислились, а з ким власне ми матимемо справу?

«СЬОГОДНІ В РОСІЇ ГАСЛА ТИХ, ХТО ВИХОДИТЬ НА ВУЛИЦІ, ПОВТОРЮЮТЬ ГАСЛА ПРАВОЗАХИСНИКІВ 1960-х рр.»

Ірина БЕРЕЖНА: — Хотілося б поставити відразу декілька запитань. Чи не вважаєте ви, що протести, які пройшли в Москві та інших регіонах Росії, зіграли не стільки проти Путіна, скільки за нього, оскільки дозволили йому мобілізувати свій електорат?

Як ви гадаєте, хто на сьогодні є мозковим центром Володимира Путіна? Наскільки цей центр формує внутрішню і зовнішню політику Росії?

Росія справляє колосальний вплив на Україну, але і наша країна має величезний потенціал впливу на Росію. Наскільки помаранчева революція вплинула на Росію? Чи вивчили в Росії уроки поразки помаранчевої революції в Україні?

Наскільки ідеї Євразійського союзу популярні в російському суспільстві, чи це лише можливість не модернізувати країну? Чи можливий ефективний розвиток союзу без України?

І. П.: — Я не знаю, хто є мозковим центром пана Путіна і чи є такий взагалі. Щодо путінського електорату. Річ у тім, що ми мало знаємо історію протестного руху за останні півроку. Ми щось чули про московські і пітерські виступи, а, наприклад, те, що на початку листопада в Красноярську відбулася дуже велика протестна акція (10—15 тис. осіб), де люди виступили проти будівництва підприємства, яке отруюватиме атмосферу, ми не знаємо. Вони не виступали з політичними гаслами, це був протест екологічного характеру. Велика кількість внутрішнього невдоволення поки просто ніяк не оформленого в суспільстві. Я думаю, що це не путінський електорат мобілізувався, це був мобілізований путінський адмінресурс. Всім губернаторам дали наказ — як хочете, але забезпечте необхідний відсоток.

Помаранчевою революцією нас лякають вже останні півроку, особливо перед останніми виборами. В Росії дещо по-іншому побудовані протести. Ніхто не хоче революцій, тому що є трагічні приклади в історії, отже, переважає думка, що потрібно рухатися еволюційним шляхом. Але це не означає, що досвід України відкидається розумними людьми. Він освоєний у тому плані, що коли влада вчасно не приймає необхідних рішень, то відбуваються подібні революції. Будь-яка революція свідчить про смерть політичного організму. Сьогодні в Росії гасла тих, хто виходить на вулиці, повторюють гасла правозахисників 1960-х рр. В України і Росії різні революційні вектори розвитку, але протестний рух схожий у тому, що люди вимагають поваги, гідного ставлення до себе, особистої безпеки...

Євразійський союз — це погана міфологема, до речі, про що постійно говорить Михалков, яка дійсно затьмарює реальні проблеми в країні.

М. П.: — В короткостроковій перспективі мобілізація електорату, якщо не путінського, то конформістського, мала б позитивний сенс, але в довгостроковій перспективі — це небезпечно (влада сама схвалює мітинги як єдину форму політичного діалогу). Багато людей стикаються з методами, які використовує влада. Не секрет, що на цих мітингах, окрім тих, хто щиро вийшов на вулицю, було багато людей, яких примушували. До речі, Путін на останньому переможному мітингу не говорив про те, що буде президентом всього народу, його виступ носив конфронтаційний характер.

І. П.: — Риторика була такою, що ми мало не відстояли Москву від фашистів. Тобто чисто мілітаристська риторика. Власне, проти кого тут воювали — проти власного народу?

О. М.: — Щодо мозкового центру. Він можливо і є, але розуму там точно немає.

«ЗАРАЗ НАСТАЄ ЕПОХА, КОЛИ ВСУПЕРЕЧ ВЛАДІ ПОЧНУТЬ З’ЯВЛЯТИСЯ ЛІДЕРИ»

Роман БЕЗСМЕРТНИЙ: — Досягненням помаранчевої революції є те, що зараз у цьому залі сидять люди абсолютно різних ідеологій. Ще одним успіхом вважається те, що Президентом 2010 року обрано Віктора Януковича. Яким буде результат його правління, покаже час. Але моє питання таке — чи бачите ви альтернативу Путіну (який сьогодні є узагальнювальним образом у Росії) не як людині, а як явищу?

І. П.: — Якби Путін не був призначений на свою посаду, а обирався чесним шляхом на виборах, тоді можна було б говорити про узагальнювальний образ. Ситуація набагато складніша. Пропаганда робить свою справу, тому з Путіна і зліпили те, що зліпили. Щодо альтернативи. Якби моєму братові Михайлу Прохорову під час передвиборчої кампанії дали можливість викласти свою програму, то він зміг би показати цю альтернативу. Я не виключаю, що зараз настає епоха, коли всупереч владі почнуть з’являтися лідери, у яких будуть різні погляди на майбутнє Росії. Це точно буде альтернатива путінському режиму. Така ситуація визрівала останні двадцять років. Я не думаю, що це відбуватиметься у вузькому колі еліти, лідери можуть виникати з громадських організацій, тобто знизу. У Росії дуже сильний запит на нові цінності, люди втомилися від радянської, напівтоталітарної системи координат. Вони не хочуть більше терпіти цю систему принижень. Я думаю, що ми сьогодні перебуваємо на початку потужного процесу, який може змінити конфігурацію сил у владі.

О. М.: — Навряд чи у нас з’являться найближчим часом лідери. На мій погляд, з’явиться деякий аналог середнього класу. Це той локомотив, який дійсно може чогось досягти. Якщо нинішня тенденція консолідації середнього класу збережеться, а до цього все йде, картина зміниться. З цього класу вгору підуть люди, яких, можливо, ми назвемо альтернативою Путіну.

М. П.: — Часу в політичної системи на серйозні зміни значно менше, ніж це може зайняти у середнього класу на консолідацію і формулювання своїх інтересів. Путінська система вже закінчилася, вона більше не може існувати в тому вигляді, в якому вона існує сьогодні. Є два важливі чинники, які змушують Путіна змінитися. Від того, чи зможе він це зробити, залежать його шанси як лідера. Ми бачимо сьогодні, що Путін найсильніший політик у країні, але зовсім не правитель, яким був раніше. Поки що він чи не усвідомив це, чи не змінив свою поведінку, відповідно до нової ролі, яку повинен грати в політичній системі. Вся його виборча кампанія проходила під гаслом відсутності змін, збереження стабільності, і та відносна більшість, яку вдалося набрати Путіну, зараз висить важким тягарем над ним, тому що новий уряд має робити цілий ряд болісних, радикальних кроків, ламаючи те, завдяки чому Путін отримав свій третій мандат.

О. М.: — Можливо, тому він заплакав на мітингу?

М. П.: — Можливо. Путін сам буде могильником системи, яку він побудував.

«У ВСЬОМУ ВИНЕН ХАН БАТИЙ. СПАДКОЄМЦЕМ ЦЬОГО БАТИЯ Є ПУТІН»

Михайло ПОГРЕБІНСЬКИЙ: — У мене складається таке враження, що ви зібралися змінити країну без Путіна. Хоча тверезий аналіз підказує, що оскільки Путін вже президент, то без нього нічого змінити не можна. Тому мені здається, що вам всім потрібно шукати спосіб, щоб вийти на діалог з ним. Я сподіваюся, що протестні рухи в Росії не припиняться, інакше влада точно змінювати нічого не буде. Але протестний рух має бути організований так, щоб з ним можна було розмовляти, аби разом з Путіним змінити країну. Та моє питання полягає в іншому. Для мене те, що відбувається зараз у сфері культури в Росії... проводиться дуже проста лінія від Герцена до народовольців, соціал-демократів, російського визвольного руху, які свого часу зламали самодержавство і привели країну до сімдесяти років цивілізаційного провалу. Ірино Дмитрівно, ви як людина культури, не відчуваєте хрест російської інтелігенції, яка привела до всього того, що переживає сьогодні Росія?

І. П.: — Ви зараз озвучили радянський підхід, коли інтелігенцію звинувачували в усіх гріхах. Не треба переносити проблеми зі здорової голови на хвору. Проблема російської революції зовсім не в Герцені, і те, що більшовики узурпували протестний рух, це їх провина. Мені це нагадує ситуацію, коли звинуватили журналістів, мовляв, вони винні в тому, що почалася війна в Чечні. Бачте, вони не те писали. Антиінтелектуальна кампанія, яка періодично спалахує в нашій країні (до речі, зараз теж розгортається), — це огидна спадщина тоталітарної системи. Жодного гріха інтелігенції я не бачу, проблеми лежать у інших площинах.

Діалог з Путіним. Без сумнівів, з владою потрібно вести діалог. Але часто цей діалог ми починаємо, перш ніж провели роботу з суспільством. Якщо і є якась місія російської інтелігенції (культурного прошарку), то це робота з суспільством — просвітництво. Сьогодні це не проводиться. Ми абсолютно не уявляємо, які є можливості зростання в суспільства.

О. М.: — До чого тут інтелігенція, якщо, як відомо, в усьому винен хан Батий. Спадкоємцем цього Батия є Путін, тому існує багато запитань — як з ним працювати? З іншого боку, повністю погоджуюсь з тим, що Кремль вже не може все контролювати. У нас є громадянське суспільство, але ми його або недооцінюємо, або не бачимо, або не розуміємо.

Павло ЖОВНІРЕНКО: — Як оцінюєте ефективність міжнародних спостерігачів на виборах у Росії? Які висновки зробила команда Прохорових зі своєї роботи на цих виборах?

І. П.: — Мене глибоко вразило, скільки молодих людей прагнули стати спостерігачами на виборах. Треба цінувати бажання людей. Це свідчить про те, що люди готові до потужного громадянського руху. Потрібно зазначити, що Кремль дуже охоче поширював байку про те, що Прохоров — їхній проект. Це абсолютно не так. Чомусь ніхто не думає про те, що Кремль вже не може все контролювати, тому він намагається просто задушити в обіймах. Можу сказати, що сьогодні є великий запит на створення демократичної партії. Це можна зрозуміти, виходячи з тих запитів, які до нас надходять.

Ми в діалозі постійно апелюємо то до вашого президента, то до нашого президента, але, на жаль, недооцінюємо чинник культури. Це не лише важіль економічного розвитку, але й ключ до прекрасних українсько-російських відносин.