…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

Про партію «Дня»

20 березня, 2009 - 00:00

«Коли влада залишається глухою до несправедливості, тоді народ звіріє»

Ф . М . Достоєвський

До тихої гавані респектабельної літературної мови сьогодні бурею ввірвався недоладний йоржистий жаргонний лексикон: «дістали», «кинули», «роздерибанили», «дожили», «геть усіх»... Не можна сказати, що ці гострі перли широких народних мас, розтиражовані штатними трубадурами і телешоуменами, вбивають наповал тих, кому адресовані, але вони явилися нам неначе перші проліски — передвісники швидкого буйного весняного розквіту передвиборних політичних баталій і вуличних акцій в Україні. Ось у такому форс-мажорному ключі й ведеться зараз нецензурний словесний шквальний вогонь, як із системи «Град», між конкурентами за лідерство на політичному олімпі. Чи не нагадують вони тих користолюбців, які при пожежі в будинку поспішають досмажити собі яєчню? Чи не говорить це про те, що покликані вирішувати доленосні проблеми країни більше турбуються про свою політичну кар’єру? Сама по собі кар’єрна пристрасть — ще не гріховне падіння. Вона пишно процвітає і в усіх цивілізованих демократіях. Небезпечною вона стає, коли переростає в маніакальну форму боротьби за необмежену владу. Може ще не пізно запобігти цьому переростанню? Добродії, котрі натовпом стоять біля трону, не кожному посильна президентська ноша, яка потребує повної віддачі своїх сил та здоров’я. Так, важка «шапка Мономаха», яка є не лише вінцем честолюбства, але й таїть у собі прихований підступний виворіт. Це в США перших президентів — батьків нації — обезсмертили зображенням на доларах. Наших же президентів на «Свободі слова» так збезчестять, не гребуючи виразами, трубадури, що й недругові не побажаєш. Адже за першого президента Кравчука Україна отримала Конституцію. Другий президент Кучма дав по руках зовнішнім імперським намірам у Криму і на Тузлі. Третій Президент Ющенко відкрив світові правду про Голодомор і геноцид українського народу. І за все це кожен із них отримав у нагороду не лавровий вінок, а вінок терновий. Господи, пробач нас, простих грішних, які не відають, що творять. Критикувати своїх пастирів потрібно і є за що. Але не можна їх паплюжити, опускаючись до рівня публіки з брудного пивного шинку, заплющуючи очі на те позитивне, що було за їхньої каденції. Ще не вистигли емоції про минулі комедії, щоб можна було об’єктивно оцінити значення кожного з них для України. Не покладатимемо на себе місію, яка належить по праву історії. На тлі загальної розгубленості в пошуках політичних орієнтирів і виниклої недовіри до влади, партій, судів, банків, із яких наші кровні виявилися «віднесені вітром», мегарельєфним контрастом виглядає нова неординарна інтелектуальна формація, яка зародилася в низах із твердою платформою бачення стратегії й тактики розвитку держави. І хоча ця формація ще не має юридично оформленого партійного статусу, поки, у нас де-факто — ця плоть від плоті кровно народна партія «День». Вона не проголошувалася на урочистому з’їзді з прапорами й транспарантами під барабанний бій і звуки оркестру, а виявляла себе і презентувалася своєю спокійною незаангажованою повсякденною рутинною ідейнотворчою інформаційною роботою на благо країни. У ній немає місця боротьбі за пости і матеріальні преференції; немає місця красномовству і показному квазіпатріотизму; немає місця розпалюванню мовної проблеми, цього фальсифікату, контрабандно завезеного ззовні, і такого, що несе небезпеку заразитися вірусом шовінізму; в ній є місце боротьбі зі злочинністю і казнокрадством; є місце боротьбі з несправедливістю і боротьбі за гідне життя українського народу, її армія в цій праведній війні — легіони однодумців «Дня». Це й молоді «новобранці», які поповнили лави партії від плуга і верстата, студенти й викладачі ВНЗ; це й загартована гвардія від науки і культури; це й експресивні представники від мистецтва і спорту; це й заслужений «патріарх» політикуму екс-прем’єр-міністр Євген Марчук, який і сьогодні може бути затребуваним представляти Україну на найвищому рівні. Він, котрий має досвід розрулювання небезпечних кризових колізій, не мерехтить на екрані телевізійних ток-шоу не тому, що йому нічого сказати, а, мабуть, тому, що вечори зі «Свободою слова» перетворилися на конкурси «довгих язиків» і олігополію любителів «жирного» (в інформаційному значенні).

Інтелектуальна зброя партії не стріляє й не вбиває. Її друковане слово — це бальзам для оздоровлення суспільства від економічного та політичного стресу. Воно здатне вправляти вивихнуті суглоби нашої свідомості, яка потерпіла від тоталітарного минулого. Україна, затаївши дихання, з напруженням і тривогою чекає на великі зміни. Що вчора здавалося неможливим — стає сьогодні можливим. Перші кроки Барака Обами є підтвердженням цього. Він запропонував Росії обміняти її внесок у запобігання створення Іраном атомної бомби на відмову США розміщувати ПРО в Чехії та Польщі. Ось завидна реакція швидкого реагування у відповідь на виклики часу. Чи не підказка це, як потрібно чинити нашим флегматичним дипломатам, які чекають на те, що застарілий гнійний нарив, який утворився в Севастополі, розсмокчеться сам собою до 2017 року? На жаль, далеко не факт, що розсмокчеться. Навіщо б Москва зондувала продовження перебування свого флоту в акваторії Криму? Чи не надихне нас оперативність Обами піти таким же шляхом і запропонувати Росії обміняти виведення їхнього флоту з Севастополя на наш нейтральний статус без НАТО? Тим більше це стає актуальним, коли всі дорожні знаки вказують на цей шлях до наміченої мети самоутвердитися. Адже вже очевидно, що НАТО для України — це той обрій, до якого чим ближче ми наближаємося, тим далі він від нас віддаляється. А всі сумовиті колискові пісеньки про можливе членство в Альянсі не що інше, як казки «Тисячі й однієї ночі». На такому хиткому ѓрунті національна безпека країни не повинна будуватися. Якщо США і Європа шукають взаєморозуміння з Росією, то нам це написано на роду. Повернімося обличчям у цьому напрямку. Без пафосу можна сказати, що альфою та омегою майбутнє України нерозривно пов’язане з партією «День». Із пієтетом ми говоримо «День» — маємо на увазі Україну! Ми говоримо Україна — маємо на увазі «День»!

ВІД РЕДАКЦІЇ

У непростому журналістському житті важливо відчувати реакцію, а ще більше — підтримку тих, для кого працюєш. Ми неодноразово наголошували: читачі «Дня» — це та Україна, яку багато хто не помічає. Бо насправді вона не існує «в ящику». Вона — в невеличких дозах — по всій країні. Для цієї України ми багато працюємо. А листи, що надходять у відповідь до редакції, — дорожче будь-яких нагород.

Символічна партія «Дня» (про створення якої оголосили самі читачі) об’єднує прагнення до розвитку та вдосконалення. Природно, що і в нашій партії виникають дискусійні моменти. Наприклад, редакція не може цілковито погодитися з позицією читача Геннадія Маріна з Білої Церкви стосовно НАТО. Ми вважали і вважаємо, що для України НАТО — єдиний правильний шлях. Так, втрачено час. Так, ми не обрали лідерів, які б нас впевнено повели до Альянсу. Але... Але... Але...

Перевага партії «Дня» очевидна. Ми завжди відкриті до діалогу, в нас завжди були відкриті списки і конкурентне середовище. Тож чекаємо на ваші листи!

Геннадій МАРІН м. Біла Церква, Київська область
Газета: 
Рубрика: