Три правила досягнення успіху: знати більше, ніж інші; працювати більше, ніж інші; очікувати менше, ніж інші
Вільям Шекспір, англійський драматург Єлизаветинської епохи, актор і поет

Релігія брехні

Суть сталінщини — брехня, яка створює власну реальність, реальнішу за ту, яку бачимо
27 серпня, 2010 - 00:00

Спостерігаючи за дискусією про Сталіна, яку вели й ведуть в інтернеті православні християни, я майже не виявив спроб підійти до його особи власне по-християнському. «Моральний виродок», «будівничий імперії», «талановитий менеджер», «ім’я Росії», «тиран, що поробиш, час був такий, навколо вороги», «убивця з потреби, а ті, кого він убивав, то хіба були кращі?» й тому подібне. Кожна з цих точок зору може бути по-своєму обѓрунтована. Усякий раз вона виносить зі «скарбниці серця» те, що йому найближче, залишаючи все інше в тіні, як щось третьорядне, не настільки важливе, не сумірне з історичною фігурою такого масштабу.

Також і я на всеосяжну правду не претендую й хотів би перенести цю фігуру з контексту недавньої історії до іншого, духовного контексту. Спробуймо знайти його в Євангелії від Івана, там, де Христос викриває фарисеїв:

«Ваш батько — диявол, і ви хочете виконувати примхи батька вашого. Він був людиновбивця від початку і не встояв у правді, бо немає в нім правди. Коли говорить він брехню, говорить своє, бо він — брехун і батько брехні» (8:44).

Тут не йдеться про всякого брехуна взагалі. Будь-який брехун — грішник, але все-таки ще не син диявола. Чоловіки обманюють дружин, політики виборців, торговці покупців, похвалити їх за це ми не можемо, але в усіх цих обманах немає мети, задуму, пафосу, хоті людиновбивства. Вони брешуть заради корисливості, але не для того, щоб убити.

Ісусові слова не назвеш поміркованими. По-людськи кажучи, навіть і «об’єктивними». То хіба фарисеї когось убивали? Але Христос говорить про ту глибинну реальність, яку не розрізниш ані простим, ані, так би мовити, історично неупередженим поглядом. Звертаючись тепер до нашого персонажа, я, правду кажучи, не знаходжу нікого іншого, у кому дві ці властивості — брехня і хіть людиновбивства — сполучалися б у таких, насправді космічних, масштабах.

Гeббельсові приписують фразу: «Чим жахливіше брехня, тим їй легше йнятимуть віру». Що ж, по-своєму чесно. Саме так міг би сказати й Гітлер. Сталін — ніколи. Навіть і подумати, напевно, не міг. Він, як би це сказати, остаточно злився зі своєю брехнею. Був нероздільний із нею. Не пам’ятаю, щоб фюрер, у якого ми не станемо відбирати пальму першості зі злодійства, дружньо проводжав кого-небудь до дверей, а через декілька днів слідчий гестапо вже мочився тому в обличчя (Тухачевський) або лупцював, міняючись з іншими, кілька діб поспіль, вимагаючи підписатися під якоюсь несусвітною провиною. А ще краще — покутно, надривно, щиро вигадати її самому. Таких випадків безліч. Таке була його, Сталіна, життя.

Його істина видихала з себе брехню, а брехня, виготовлена для власного вжитку, як і для підвладної йому країни, нав’язувалася як істина. Істина, згідно з якою «жити стало краще, жити стало веселіше» (після розгрому села, голоду й депортації мільйонів селян), а проведення сталінського плану з колективізації його ж виконавцям ставили у провину як «Запаморочення від успіхів». Істина, що полягала в тому, що лише в нашій країні можуть бути такі прямі, демократичні, вільні вибори (промова перед московськими виборцями 1937 року), а ті, хто був учора дворушником й опозиціонером, сьогодні стали просто бандою шпигунів і диверсантів.

«Це ясно і не вимагає роз’яснень», — ставить свою печатку на процесі державний обвинувач Вишинський. Гадаю, що коли Замовник читав потім зізнання цих «дворушників», вибиті на допитах, де чорним по білому було написано й підписано: «так, ми — наймані вбивці, отруйники криниць, заслані агенти всяких розвідок», то був упевнений: так, так воно й є, і бути інакше не може! (І ось із непідробленим обуренням він показував приголомшеному Фадєєву самовикриття найбільш відданого йому Михайла Кольцова. Якщо захотів би він поміняти Фадєєва й Кольцова місцями, обурився б і Кольцов.) З тією ж обуреною щирістю Сталін запитує в Єжова, коли той виконав завдання партії: як же це він міг допустити такі грубі порушення соціалістичної законності? Приголомшений вірний пес, мабуть, лише й міг збагнути, що йому гаплик.

Суть сталінщини — не звичайний людський обман, а брехня, яка створює власну реальність, реальнішу за ту, яку бачимо очима та здатні осягнути. Зрозуміло, основу було закладено Леніним та іншими полум’яними революціонерами. Але саме Сталін зумів надати всьому цьому деякої тотальності, всеосяжності, залізобетонності, культовості, магізму, ентузіазму, шаленства, що застить залишки здорового глузду. Брехня обплутала, обклеїла, розчинила в собі всю країну, де вільніше за все дихалося людині. І коли сусід, що доносив на сусіда «за висловлення», аби отримати його житлоплощу, і довідуючись потім, що той ще, виявляється, перебував і в змові супроти тов. Сталіна, дивувався: «Ну, треба ж таке! А ми ж і не знали!»

І в Гітлера була «ніч довгих ножів». Але була саме «ніч», декілька днів, а не послідовна політика всіх його 12 років. І керівника штурмовиків Рема було розстріляно не як англо-радянського шпигуна.

Знищувати мільйони людей заради щастя народу, виганяти селян з їхніх гнізд заради перемоги справедливості, окуповувати країни Східної Європи в ім’я «боротьби за мир». Сергій Аверинцев якось відзначив: Гітлер знищував євреїв як своїх затятих ворогів, Сталін збирався робити те ж саме, але як «найліпший друг євреїв». Отже, ті, яких знищували (не лише в цьому випадку, звісно), в його дружбу могли вірити до останнього подиху.

Пам’ятаєте «Бенкети Валтасара» Фазіля Іскандера? Вождь приїжджає на Кавказ відпочити, адже й у нього буває «законна відпустка». Ну, зрозуміло — зустріч, сидять начальники, великі й малі, їдять смажених курей і поросят, п’ють грузинське вино, артисти танцюють, дівчата водять танок. Усе святково й сонячно, і сліду немає погроз і розстрілів. Але в цьому ставному Господарі («я тут — лише гість!») десь заховано той легіон, який колись у незнаній юності почав із винищення команди пограбованого пароплава, а після позбувся й компаньйонів. Бенкет — символ Царства в Писанні, тут він — пародія, овіяна запахом страху, обожнювання, смерті й сірки, що витає над столом, який ломиться від наїдків.

Як витав він над усією країною, кружляв, морочив душі, затьмарював голови! Чи не цей дух пародії вселяв ентузіазм, відданість, щирість, захват, аби прикрити доносительство, злість, страх, хіть влади, хіть крові, вакханалію брехні? Ця батьківська посмішка, ця рідна люлька, ця покірлива шинель, ця спокійна, упевнена в собі розумність промов, а за ними — пекло казематів. Якщо не фізично, то психологічно, у підсвідомості, воно розверзалося під кожним. А вгорі, на зборах, «переконано» кричали: «Ура!»... Реальність була розколота надвоє й усередині людей, і зовні.

Хто із прихильників об’єктивності, що розмірюють pro et contra в цій особі, не ухиляючись, міг би відповісти на питання: чи знає він іншого історичного діяча (правда, з підозрами на Мао і Пол Пота), який у мирний час знищив би таку кількість власних беззахисних і здебільшого лояльних йому громадян?

Це, одначе, ще не все.

Не лише володар світу або великий будівник. Усе-таки погляньмо на його правління по-біблейському.

Сталін створив могутню державу. Але основою її була не особиста влада Сталіна як диктатора, а деяке ідеологічне дійство. Жодною іншою силою, окрім, так би мовити, «ідейно-духовної», її не можна було зцементувати. Генеральний секретар був, зрозуміло, головним жерцем твореного під його керівництвом міфу, але міф існував і сам по собі та цілком міг обійтися без нього. Міф будувався на культі, який практично займав увесь життєвий простір, тобто шосту частину суходолу, і кожний, хто жив на цій частині, активно або пасивно повинен був у культі брати участь.

За висловом французького філософа Андре Глюксманна (про Китай), тут торжествувала тотожність території й тексту. Було запроваджено деякий спільний для всіх, писаний і неписаний, статут вірування, еталон поведінки, єдиний літургійний канон. Той факт, що ідольський культ створив колишній семінарист, що володів якимось запасом церковних знань, лише додає інфернальності. Це стало трюїзмом, але повторю: ленінсько-сталінська влада була подібністю Церкви й пародією на неї — вона мала своїх засновників, свою доктрину, свої обряди, навіть частково таїнства, своїх жерців, свою касту посвячених, своїх святих, свої ікони і тому подібне. Віровчення не можна було не розділяти, у культі, якщо хочеш жити, — не брати участі. Так, скажімо, масові збори трудових колективів — «Вимагаємо смерті фашистським покидькам!», — то хіба не були частиною ідолослужіння?

А якщо поглянути на всі ці процедури та клятви вірності з церковної точки зору, що стверджує, що мета нашого існування — порятунок душі? Справа навіть не у вимозі смерті, а в причетності іншої релігії, християнству абсолютно чужої. Але які ж маси, «незліченні як пісок морський», були охоплені цим антихристовим статутом, що вказує на деяке світле бенкетне царство, на щось таке принадне, що клубочиться попереду?

Нерон із Діоклетіаном безчинствували, цькували Церкву, дивували розпустою й самодурством, але не в ім’я світлого майбутнього людства. А навмисне зараження багатьох народів помилковою кривавою релігією — справа інша. І герої-маршали, що приймали сталінські кулі з криком: «Хай живе Сталін!», і розумні, найбільш інтелігентні письменники, що зізнавалися в прозі, віршах і навіть в інтимних щоденниках у любові до нього, і навіть єпископи, що затягували осанну тоді, коли можна було й промовчати, та й сам Сталін разом із незліченною кількістю обплутаних цим дурманом, загіпнотизованих душ — усі вони були (хоч би на якийсь час) адептами й полоненими цієї принадливої магічної сили.

Коли Німеччину було повалено, німці, кажуть, негайно опритомніли й запитали себе: що це з нами було? Як могли ми вірити в цього божевільного дурня? І вже не згадували про минулі значні успіхи в економіці й політиці. У нас цей процес іде набагато повільніше і з рецидивами. Здається, один із таких рецидивів ми переживаємо зараз. Лікарі говорять про віруси, які пристосовуються до антибіотиків і нападають знову. Був такий сильний антибіотик, який називається «викриттям». Він діяв тоді, коли люди, що перебували в магнітному полі сталінської релігії, дізнаючись про масштаби таборів і злочинів режиму, могли ще пережити шок. «Як, табори?» — деколи дивувалися навіть ті, хто сам пройшов табори. Ідеали їхні хиталися, земля тікала з-під ніг. Тепер ідеалів нема, але залишився магізм імперії. І на будь-які злочини знаходяться відповідні пояснення.

Знищення бойових командирів перед війною? Але ж їхня змова — не вигадка, дійсно щось бонапартівське готувалося й набрякало, тож відплата вийшла суворою, але справедливою. У ці змови тяжко повірити, але скажу мимохідь, що дати себе зарізати як баранів, не спробувавши наставити роги катові, — теж не честь для жертв. Так, усі ці маршали самі були по шию в крові, але вони були вояками й сміливцями — цього не відібрати, — а наш Верховний головнокомандувач, який лише те й робив, що вишукував змови до війни, під час самої війни не наблизився до лінії фронту ближче, ніж на 50 км.

З одного боку, усе можна пояснити, з іншого — виявилося, що все можна й пробачити. Ті, хто й однорічному немовляті не пробачає Троцького, Ягоду, дідуся Леніна (Бланка) за те, що він, немовля, однієї з ними крові, чомусь легко примирюються з мільйонами засланих і загиблих із голоду російських і українських селян. Не бентежать їх і незліченні християнські мученики. Про дворян, професорів, інженерів, письменників, учителів, працівників усіляких контор і відомств з усіма їхніми сім’ями вже не кажу. І обурюються від душі: як смієте ви говорити про десятки мільйонів, коли їх усього-на-всього було близько чотирьох! Ну, п’яти. Так на війні жертв було значно більше.

До речі, чому? Якщо перед війною — про що не заведено згадувати — Червона армія набагато перевершувала німецьку як у техніці, так і в живій силі та при цьому втратила понад 25 млн. чоловік, — що ж це за мудре керівництво війною? Утрати Німеччини були близько 10 млн., за двох фронтів, з них не менше двох років — під безперервними бомбардуваннями, і половина їх складалася з невоюючого населення країни.

Звісно, викривальні антибіотики від ідольського культу не вилікують. Якщо і своїх не шкода, хто сьогодні зменшить захоплення Сталіним хоч на півградуса через катинських офіцерів або околичних переселених народів? Ну, ще одну гекатомбу виявимо, ще один могильник розриємо, і це пробачимо, й інше спишемо. «Час був такий, героїчний і свинцевий». Тільки ми ще носимо в наших легенях оцей свинець. Десь тліє поруч із нами ця кумачовість, відданість, полум’яність, що виплавляє минулих ідолів. Але сьогодні, однак, Веліар усе силкується побрататися з Христом і надійно влаштуватися в православ’ї. Заснувати там свій іконостас (спершу — Грозний, Распутін, а за ними генсек), прикласти благословення до влади, загрози, грози, ядерної потужності...

«Справді, справді кажу вам: хто не крізь двері входить у двір батьківський, а перелазить інде, той крадій і розбійник».

Крадій і розбійник. У простому, прямому, але передусім саме в глибинному, духовному сенсі. Перевертень, що змусив повірити, що він і є пастир добрий, такий, що проліз в історію звідкись збоку і що огорнув країну мороком. Не лише, мабуть, зовні — знищенням і приниженням своїх підданих, — а зсередини він обікрав Росію, спокусився на найпотаємніше життя її...

Назвати його тираном — усе одно що бульдога собакою. Тобто не сказати нічого. Багато було тиранів, у деяких навіть не відбереш дещицю розумності. Сталінщина (а вона безмірно більша за носія самого імені) — щось зовсім інше. Це масова мана, «принадність», проказа духу, релігія людинобожжя в найбільш злоякісному її варіанті. Таке саме собою не минається, але поволі заражає все довкола. Навіть, як бачимо, і «православне світовідчуття». «Бо час почати суд з будинку Божого», — каже Апостол. Суд, який має вигнати не лише зі свідомості, але й із усіх осередків чуття, із самих генів наших усю цю великодержавність, імперскість і веліарство. Суд над очима, які не бачать крові й мук, над вухами, які не бажають чути Того, Хто безкомпромісно й точно позначив межу між Собою і ворогом:

«Злодій приходить лише для того, щоб украсти, убити й погубити.

Я прийшов задля того, щоб мали життя і мали з лишком».

Священик Володимир ЗЕЛИНСЬКИЙ, Російський екзархат Константинопольського патріархату

Священик Володимир ЗЕЛИНСЬКИЙ. «Новая газета», 23 серпня 2010
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments