Добре роблять тільки те, що роблять будучи вільними
Шарль Луї де Монтеск'є, французький філософ, письменник

Російська розвідка про українську історію

Спроба виходу пропаганди Москви з ніші «для плебсу» в нішу «для інтелектуалів»
19 жовтня, 2012 - 00:00
14 ЖОВТНЯ 2012 р. КИЇВ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Одіозний депутат Вадим Колесніченко презентував збірку документів «Українські націоналістичні організації в роки Другої світової війни». Видання було презентовано Міжнародним антифашистським фондом (співголовою якого саме і є Колесніченко) спільно з Федеральним архівним агентством Російської Федерації. У збірці представлено документи з архівних установ України, Білорусі, Польщі, Німеччини, федеральних і відомчих архівів Російської Федерації. Багато з наведених матеріалів — з архіву президента РФ, архіву Служби зовнішньої розвідки Росії, Центрального архіву президента РФ, Міністерства оборони РФ — чомусь розсекречені зовсім нещодавно.

В. Колесніченко розповів, що фонд планує здійснити представлення двотомника у восьми областях країни, а потім намічено перевидання книжки тиражем, достатнім для того, щоб вона з’явилася в усіх бібліотеках України.

Заступник директора Українського інституту національної пам’яті Дмитро Вєдєнєєв зазначив, що представлена збірка документів — перше в Російській Федерації солідне видання, присвячене українському націоналістичному рухові. «Вивчення документів відбиває бажання романтизувати або героїзувати якусь одну зі сторін тієї непростої епохи, — говорить пан Вєдєнєєв. — Спокійна, зважена книжка сприятиме вирішенню багатьох спірних питань історії».

Хоча, важко назвати документи про УПА, спеціально дібрані (чи сфальшовані?) російськими спецслужбами, відомими своїм ставленням до української незалежності, «спокійним і зваженим поглядом».

Що відбувається насправді — то це спроба виходу російської пропаганди з ніші «для плебсу» в нішу «для інтелектуалів». Досі антиукраїнська пропаганда вирізняється крайнім антиінтелектуалізмом, є розрахованою на примітивне сприйняття й гальванізацію стереотипів, які розбиваються при першій зустрічі з історичними аргументами. Усе це не відповідає вимогам інформаційного суспільства, де кожна брехлива інформація щомиті може бути заперечена.

Вочевидь, у Москві вирішили виправити ситуацію, а їхні українські протеже відповіли «єсть».

Як відомо, автобіографії є швидше літературний жанр, ніж документ. В автобіографіях вченими прийнято брати на віру лише ті факти, які суперечать інтересам автора цієї автобіографії. Тому була така велика довіра до історичних документів, що оприлюднювалися в СРСР на зламі 1980—1990-х років, і така низька до тих, що публікуються в Росії нині.

Коли нині російське керівництво і колесніченки слідом за ним кидають гнівні звинувачення в «поплічників гітлеризму», їм слід було б спочатку вийняти колоду з власного ока.

Можна було б почати з того, що через дивізію СС «Галичина», яка справді створювалася як колабораціоністське військове формування, пройшло заледве 22 тисячі українців. Водночас через колабораціоністські формування одних лише російських «власовців» пройшло від 0,5 до 0,8 мільйонів росіян, а їхній склад наприкінці війни перевищував 120 тисяч осіб.

Це мало місце при тому, що вся територія України цілком була окупованою фашистами, у той час як лише невелика західна частина Росії зазнала окупації.

Ще більш показовий так званий пакт Молотова — Ріббентропа — факт не приватно-індивідуального, а державного колабораціонізму СРСР із фашистською Німеччиною. Протягом десятиліть на уроках історії в СРСР війна починалася 22 червня 1941 року. Хоча реально СРСР вступив у війну як союзник фашистської Німеччини 17 вересня 1939-го.

Москва допомагала Німеччині у відновленні та навчанні німецьких збройних сил, постачала сировину для виробництва озброєнь. У СРСР навчалися тисячі німецьких військових.

Було б дуже цікаво, якби Москва почала боротьбу з реабілітацією фашизму саме з цих даних, які історикам доводиться визбирувати по зернинах у німецьких та інших західних архівах.

І Німеччина, і СРСР були зацікавлені в початку великої війни в Європі. Радянське керівництво вважало, що суперечності між Німеччиною та державами, які перемогли її в Першій світовій війні, дадуть змогу СРСР загарбати максимальну кількість територій.

23 серпня 1939 року німецький і радянський міністри закордонних справ Ріббентроп і Молотов підписали німецько-радянську угоду про ненапад і додатковий секретний протокол до нього, відомий як «Пакт Молотова — Ріббентропа».

Цей протокол визначив зони впливу двох держав у Східній Європі в разі «територіальних і політичних змін», тобто в умовах спланованої обома державами війни. Німеччина відмовлялася від будь-якого впливу на Фінляндію і Балтійські держави (Латвію й Естонію), а східні території Польщі, тобто Західна Україна і Західна Білорусь мали відійти до Радянського Союзу.

Решта територій у Східній Європі відходили під вплив фашистської Німеччини. По суті, цей пакт між двома тоталітарними режимами зробив можливою Другу світову війну та низку супутніх агресій з боку СРСР і Німеччини проти низки країн.

1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу, наступного дня після того, як одночасно Верховна Рада СРСР і Рейхстаг Німеччини ратифікували Договір про ненапад між Німеччиною і СРСР.

Ні в сучасників, ні в більшості істориків зв’язок цих подій не викликав сумнівів. Однак, російські документи були б дуже доречними, щоб до кінця висвітлити цю ситуацію.

17 вересня 1939 року, порушивши радянсько-польський договір про ненапад, радянська армія вдерлася на територію Польщі. Відповідно до пакту Молотова — Ріббентропа німецька армія залишила територію Західної України. Того ж дня у Брест-Литовську (нині Брест у Білорусі) на честь успішної перемоги над Польщею відбувся спільний парад радянських і німецько-фашистських військ.

Тим часом у СРСР пропаганда на все горло співала частушки:

«Заиграй баян-гармошка,
Наш походный инструмент,
Пропоем с тобой немножко
Про теперешний момент.
Панской Польши нету больше,
Старой ведьмы больше нет...»

Поділивши Польщу, СРСР і Німеччина 28 вересня 1939 року підписали вже Договір про дружбу й кордони. На засіданні Верховної Ради СРСР 1 листопада того ж року радянський міністр закордонних справ Молотов заявив:

«В последнее время правящие круги Англии и Франции пытаются изобразить себя в качестве борцов за демократические права народов против гитлеризма, причем английское правительство объявило, что будто бы для него целью войны является ни больше, ни меньше, как «уничтожение гитлеризма»... Идеологию нельзя уничтожить силой, нельзя покончить с нею войной. Поэтому не только бессмысленно, но и преступно вести такую войну за уничтожение «гитлеризма», прикрываясь фальшивым флагом борьбы за демократию».

Про це Молотов розповідав відкрито. А що він говорив на закритих нарадах? Російські архіви мовчать.

Сталін прагнув використати союз із Німеччиною, щоб повернути під контроль Кремля всі землі, які колись входили до складу Російської імперії. 26 листопада 1939 року радянське командування інсценувало напад Фінляндії на СРСР. Радянський уряд звернувся до керівництва Фінляндії з нотою, яка повідомляла, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії (так званий Майнільський інцидент), загинуло четверо й було поранено дев’ятьох радянських військовослужбовців.

Натомість уряд Фінляндії стверджував, що обстріл радянських позицій вели з радянської території. Фінляндія запропонувала створити міжурядову слідчу комісію, яка мала б розслідувати цей інцидент. Радянська сторона відмовилася, і вже 30 листопада — без оголошення війни — СРСР напав на Фінляндію. Досі російські архіви мовчать про Майнільський інцидент.

Численні жертви серед цивільного населення Фінляндії внаслідок радянських бомбардувань стали причиною виключення СРСР із Ліги Націй. Тим часом радянська преса повідомляла, що жертв серед цивільного населення Фінляндії немає. Історикам було б цікаво почитати радянські зведення про Фінську війну. Замість цього, максимум, яким оперують російські історики, — офіційна газетна інформація, дані про втрати та листи солдатів. І ще хіба що знаменита радянська пісня від 1939 року «Принимай нас, Суоми-красавица», з якої зросуміло, що СРСР готував напад на осінь. У її тексті — «Ломят танки широкие просеки, самолеты кружат в облаках, невысокое солнышко осени зажигает огни на штыках». (Насправді війна почалася вже тоді, коли лежав глибокий сніг.) Ну й відповідь — знаменита фінська пісня «Нєт, Молотов», яка в підсумку виявилася переконливішою.

У червні 1940-го, діючи за радянсько-фашистською угодою, війська СРСР вдерлися в Латвію, Литву й Естонію. Спочатку ці країни були змушені дозволити базування радянських військ на своїй території, а згодом радянська окупаційна влада надіслала їм підкріплення й оголосила про «приєднання» балтійських держав до СРСР. Але чомусь Москва й досі називає окупацію тих країн «добровільним приєднанням» і відмовляється ділитися архівами з прибалтійськими істориками.

Варто зазначити, що навіть після Голодомору та втрат України у Другій світовій війні керівництво СРСР продовжувало відчувати загрозу, яка виходила від України.

Радянські владні кола вирішили виселити всіх українців з України. Ця ідея була реалізована в наказі народного комісара внутрішніх справ СРСР Берії та заступника народного комісара оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців до Сибіру.

Досі російська пропаганда називає цілком фашистський намір Сталіна виселити всіх українців з України «німецькою пропагандою». Однак той факт, що ця інформація справді з’являлася на німецьких листівках, зовсім не заперечує її правдивості.

Виконання цього наказу було зупинено невдовзі після початку перших дій із виселення. Про те, що всіх українців мали намір виселити з України, на ХХ з’їзді КПРС 1956-го зізнався генеральний секретар КПРС Хрущов:

«Так, уже в конце 1943 года, когда на фронтах Великой Отечественной войны определился прочный перелом в ходе войны в пользу Советского Союза, было принято и осуществлено решение о выселении с занимаемой территории всех карачаевцев. В этот же период, в конце декабря 1943 года, точно такая же участь постигла все население Калмыцкой автономной республики. В марте 1944 года выселены были со своих родных мест все чеченцы и ингуши, а Чечено-Ингушская автономная республика ликвидирована. В апреле 1944 года с территории Кабардино-Балкарской автономной республики выселены были в отдаленные места все балкарцы, а сама республика переименована в Кабардинскую автономную республику. Украинцы избежали этой участи потому, что их слишком много и некуда было выслать. А то он бы и их выселил. (Смех в зале.)»

У своїх спогадах низка радянських генералів, які готували і здійснювали виселення українців, зізналися в існуванні такого наказу та своїй готовності його виконати. Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів у Ялті 1945 року Сталін скаржився на «ненадійне» становище в Україні та жалкував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру. Водночас більше мільйона українців таки було депортовано з України протягом 1944—1949 років. Ймовірно, масова присутність українців на фронтах і небажання підірвати боєздатність Радянської армії зумовили скасування того наказу.

Російські архіви могли б внести остаточну ясність у те, чи справді був такий цілком нацистський наказ СРСР щодо депортації всіх українців у Сибір, чи це генсекові КПРС, радянським генералам і держсекретарю США лише почулося.

По суті, практика СРСР у національному питанні була такою ж геноцидною, як і фашистської Німеччини. Хоча вона й виявилася суттєво хитрішою, оскільки прикривалася риторикою «інтернаціоналізму» і «дружби народів». При цьому в СРСР було безліч акцій цілком геноцидного характеру проти національних громад, крім Голодомору українців та депортації низки народів. Наприклад, під час грецької операції НКВС в 1937—1938 роках у маріупольських греків було винищено половину всього чоловічого населення. От цих даних якраз дуже не вистачає історикам національних громад.

Історики досі в дослідженні цих процесів оперують постановою Політбюро ЦК ВКП(б) №П57/49 від 31 січня 1938 року про дозвіл на продовження термінів репресій, позасудовий порядок розгляду справ і пропозиції проведення нових етнічних чисток. У ній, зокрема, ідеться: «1. Дозволити Наркомвнусправ продовжити до 15 квітня 1938-го операцію з розгрому шпигунсько-диверсійних контингентів із поляків, латишів, німців, естонців, фінів, греків, іранців, харбінців, китайців і румунів, як іноземних підданих, так і радянських громадян, згідно з чинними наказами НКВС СРСР. 2. Залишити до 15 квітня 1938 року наявний позасудовий порядок розгляду справ заарештованих по цих операціях людей, незалежно від їхнього підданства. 3. Запропонувати НКВС СРСР провести до 15 квітня аналогічну операцію і погроми кадрів болгар і македонців, як іноземних підданих, так і громадян СРСР». Навряд чи ця постанова стала б відомою нині.

Німецькі документи доводять, що уряд Німеччини розглядав українських повстанців як своїх ворогів — силу, котра перешкоджала встановленню міцної німецької влади на значних територіях України. Як свідчать спогади радянських партизанських командирів, дії радянського розвідника Кузнєцова тощо, радянське командування прекрасно розуміло антагонізм між фашистами й українським національно-визвольним рухом. Проте документи про ці аспекти можуть з’явитися з російських архівів лише дивом.

Водночас на початковому етапі війни кількадесят офіцерів, які згодом влилися в УПА, справді проходили воєнну підготовку за допомогою Німеччини. Але ще більше офіцерів УПА вийшли з польської й радянської армій, що є природним для будь-якої повстанської армії.

Зрештою, свого часу чимало ізраїльських генералів училися в СРСР і від того не стали комуністами чи антисемітами.

Тисячі українських повстанців, зокрема й рідних братів Степана Бандери Василя та Олексу, Олену Телігу, Олега Ольжича, було вбито у фашистських концтаборах, Бабиному Яру тощо. Саме через це в матеріалах Нюрнберзького процесу УПА ніяк не згадана поряд із колаборантськими формуваннями, які діяли в Європі.

Спровокувавши своєю політикою Другу світову війну, керівництво СРСР не змогло захистити території України від німецької окупації, що коштувало мільйонів людських життів. Нам не відомо, коли і чи взагалі відбулася б світова війна, якби не було радянсько-фашистського союзу. Фактом є лише те, що цей союз відбувся, і через тиждень почалася війна.

Українські повстанці відчайдушно протистояли одній із наймогутніших країн світу утричі довше, ніж тривала Друга світова війна, практично без будь-якої зовнішньої підтримки.

Це відбувалося в той час, коли боролася лише частина українців, а інші народи СРСР і Європи, починаючи від східних німців і закінчуючи чехами й угорцями, аж до початку лібералізації в СРСР у середині 1950-х років не наважувалися на найменший опір.

Ані СРСР, ані фашистській Німеччині не потрібна була незалежна Україна. Їм були потрібні українські землі, «звільнені» від українського народу.

Українським повстанцям у надзвичайно важких умовах протистояння з багатократно сильнішим ворогом удалося сформувати боєздатну структуру, яка протрималася десятиліття. Причому її дух пережив ту імперію, проти якої боровся.

Завдяки діям УПА український народ виявив силу духу та волю до свободи. Ця «позасистемність» українських повстанців, відчайдушність їхнього опору імперії на пікові її могутності, в той час як на це майже ніхто більше не наважувався, значною мірою зумовлює нинішні інформаційні атаки на УПА.

Загалом же зрозуміло, чому так корчиться Колесніченко і йому подібні при згадці про українських повстанців. Просто герой — це той, хто ризикує чи тим більше віддає життя за свій народ і свою країну, тобто «за други своя», і цього не заперечити жодним колесніченкам. У дискусіях щодо українських повстанців в українців на підхваті завжди має бути кілька простих запитань:

1. Німеччина воювала з СРСР чотири роки, а бандерівці — 14. Чи могли вони бути німецькими наймитами, воюючи за Німеччину десятиліття після того, як вона сама здалася?

2. На чиє запрошення СРСР увійшов у Західну Україну 1939 року? (Хто не знає чи забув — Адольфа Гітлера.)

3. Кого зрадив Бандера? Австрію, в якій він народився, Польщу чи ще когось? Чи його Батьківщина — усе-таки соборна Україна?

4. Чи воював С. Бандера у Пензенській, Тульській чи в якійсь іншій області Росії?

5. Чому всіх ініціаторів Акту відновлення державності 30 червня 1941 року було або розстріляно, або посаджено в концтабори фашистською Німеччиною кількістю близько 300 осіб?

6. Чому фашисти убили братів Бандери і тримали в концтаборі його самого?

7. Країни Східної Європи «лягли» під СРСР. У цей час західні українці воювали з найкривавішою імперією в світовій історії в період її апогею. То хто — герой, а хто — не герой?

При цьому нині нам усім варто згадати, що волелюбність — властивість не лише західних, а й усіх українців. У Центральній, Східній і Південній Україні на кілька десятиліть раніше були такі повстанці, яким, може, й Бандера позаздрив би. Сьогодні б нам тих людей.

Олександр ПАЛІЙ, історик, автор книжок «Історія України» (2010), «Ключ до історії України» (2005)
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments