Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Сергій Кримський про Мистецтво жити

13 липня, 2007 - 00:00

Життя людини є завжди безперервний вибір — хочемо ми того чи ні. Вибір політичний і вибір етичний, вибір партії та вибір світогляду, вибір професії та місця проживання, вибір супутника життя й вибір геополітичний... Від цього вибору не ухилитися ані так званій простій людині (ймовірно, точніше буде сказати — далекій від політики; епітет «простий» тут недоречний), ані багатомудрим знавцям правил політичної і економічної «гри» — читай, учасникам боротьби за владу і за власність (хіба це «гра»?). І все ж таки, певно, важче за все саме зараз робити такий вибір кожному з нас, громадян багатомільйонної України, далеких від усіх цих ігрищ. Бо дезорієнтація, якій чимало посприяли «професійні політики», часто сильно ускладнює процес і умови вибору. Проте вихід є, він, по суті своїй, простий (і водночас нескінченно складний!) — бути зрілою, самодостатньою особистістю, внутрішньо готовою приймати відповідальні рішення.

Саме така, на наш погляд, ключова думка, яку прагне донести до читачів один із найбільш шанованих авторів «Дня», видатний український філософ, професор, головний науковий співробітник Інституту філософії НАН України Сергій Борисович КРИМСЬКИЙ. Бесіда з Сергієм Борисовичем, що публікується нижче, знов і знов нагадує кожному з нас про ті прості та вічні істини, що належать до великого Мистецтва жити, над якими завжди — починаючи ще з часів Стародавнього Єгипту — замислювалась і замислюватиметься людина.

— В Україні нині розгортаються великі політичні події, які знову і знову породжують одвічну проблему: особистість і час, індивідуальність і суспільство. Які сучасні умови розв'язання цієї проблеми в житті простої людини?

«ЗА ТОТАЛІТАРИЗМУ МИ СИДІЛИ В КЛІТКАХ; ТЕПЕР НАС ВИПУСТИЛИ, І МИ ОПИНИЛИСЬ У ДЖУНГЛЯХ»

— Україна дійсно вступила в новий період змін, а це завжди здатне викликати драматичні наслідки. З одного боку, на наших очах відбувається перехід від індустріальної до постіндустріальної епохи, коли міняється психологія управління суспільством, коли не прямі економічні заходи, а соціально-культурні чинники (наука, освіта, виявлення і розвиток ініціативних особистостей, зростання громадянської активності) «витягують», стимулюють і просувають розвиток виробництва.

З іншого боку, відбувається універсалізація політики, коли в центрі суспільного життя опиняється боротьба за владу, проникаюча в усі пори соціуму завдяки демократичному доступу в політику маси честолюбців. Ця ситуація обмежувалась у період тоталітаризму, коли політика була виключно долею обраних.

Торкаючись цього процесу універсалізації політики, екс-президент Чехії Вацлав Гавел підкреслював: «За тоталітаризму ми сиділи в клітках; тепер нас випустили — і ми опинились у джунглях...». Але от питання: як же існувати в таких джунглях простим людям, далеким від політики? Відповідь на це питання знаходиться в пошуку. А доки цей пошук не закінчено, ситуація залишається під знаком тривоги і нестандартності. Адже саме від простих людей на вістрі політичної боротьби у верхах залежить дедалі більше благополуччя народу, його гідність і значення його, народу, добрих справ: внесок до загальноцивилізаційного фонду людства!

— Що ви маєте на увазі?

— Я хотів сказати, що історія залежить не лише від великих людей, вождів, пророків і політичних лідерів. Візьмемо такий приклад, який в деякiй мiрi є класичним. Пригадаємо про того простого солдата, який згорів у день загибелі Помпеї під вулканічним попелом, але не залишив свій пост біля воріт міста, що гинуло. Цей герой справді став передвісником того історичного шанування солдатського обов'язку, без якого не можна уявити розвиток людства.

А хіба можна забути французьку черницю Елоїзу, яка, вже явно бачачи трагічний кінець свого кохання до філософа Абеляра (це — ХII століття!), вперше в історії назвала коханого «своїм Богом»? Вона, Елоїза, стала символом, передвісником Ренесансу, що народжувався з його гуманістичною проповіддю божественного статусу Людини. Заслуговують на нашу особливу увагу і пам'ять книжники Київської Русі, які в своїх літописах оцінювали справи та вчинки осіб князівської влади в образах Старого Заповіту, розглядаючи їх — на відміну від інших персонажів історії — в контексті Страшного Суду. Вони нагадували князям про неминучу відповідальність перед Богом!

СУСПІЛЬСТВО НЕ МОЖЕ БУТИ ВІЛЬНИМ БЕЗ ПРИСУТНОСТІ В НЬОМУ ВІЛЬНИХ ЛЮДЕЙ

— Дозвольте, Сергію Борисовичу перейти до нашого часу. Виникає (як результат спостережень за сучасною політичною практикою) таке запитання: чи є самодостатньою партійна структура суспільного життя України, або ж її кризовий стан свідчить про якісь додаткові критерії структуралізації соціуму?

— Не можна забувати, що суспільне життя країни не вичерпується публічною соціальністю (відображеною в політиці). Існує ще «внутрішня соціальність», пов'язана з адаптацією подій, що відбуваються, зокрема політичних, до психологічного клімату життя громадян. Відповідно можна визначати і «велику політику»: а саме, якою мірою вона узгоджується з внутрішніми інтересами людей, з їхнім законним і вічним прагненням до щастя і благополуччя? Адже зворотний перехід — від «внутрішньої соціальності» до публічної — є очевидним і плідним для суспільства.

Суспільство не може бути вільним без присутності в ньому вільних людей, без використання їхнього потенціалу свободи. Так само, як воно не може бути багатим без появи багатих людей. Давайте віддамо належне «внутрішній соціальності», не розглядаючи її як аполітичність або забуття громадянського, соціального ритуалу, а оцінюючи її як додаткову сферу суспільного життя. Інакше кажучи, в суспільстві наявна не тільки публічна політика, але й потаємне в житті людей. Із цього погляду ми можемо говорити про «кордони безпеки» людини, які дозволяють їй нормально існувати за різних політичних колізій.

— Якщо я вас правильно зрозумів, ви хочете знайти інтимні, внутрішні критерії моральної стабілізації людей, що дозволяють протистояти негативним тенденціям у соціумі?

— Безумовно, так. Більш того, мені хотілося б, не впадаючи в моралізаторство, звернути увагу на те, що з етичного боку стабілізує життя людей. У цьому плані мене приваблює той критерій особової активності, який у філософській публіцистиці отримав образне формулювання: «Молитва ініціативних людей». Молитва ця звучить так: «Господи, дай мені сили зробити те, що я можу зробити. Дай мені терпіння змиритися з тим, чого я не можу зробити. І дай мені мудрість, щоб відрізнити перше від другого!»

Це точна орієнтація життєвих ситуацій на можливе й неможливе, на результативне і ефемерне. Праця, мудрість життя вимагають знання: коли треба відступити? Адже атакувати може й дурень! А зважати на обставини здатен лише суб'єкт успішної діяльності. Ілюстрацією тут може бути відома притча Льва Толстого. Нагадаємо її.

На вузькій лісовій доріжці з'їхалися з протилежних боків два вози. Кожен з візників наполягав, щоб дорогою поступилися саме йому. Вони сперечалися дуже довго, доки мудрий перехожий не порадив: «Той, хто поспішає — від'їжджай назад!» Таким чином, висновок, який можна зробити з розказаної притчі, такий: щастя супроводить того, хто знає, як і коли треба відступити для успіху.

— Ви заговорили про таку тонку річ, як щастя. Чи можна сформулювати його умови?

— Цим давно й не без успіху займається філософська антропологія. Я лише прокоментую ті чотири умови щастя, які фігурують у літературі. Це, по-перше, спілкування з природою; по-друге, любов у всіх її різновидах; по- третє, відмова від силової реалізації своїх кар'єрних планів; по- четверте, духовність. Давайте зупинимося на кожній з названих умов окремо і дещо детальніше.

ТАЄМНИЦІ ЛЮДСЬКОГО ЩАСТЯ

У першому випадку йдеться про те, що лише спілкування з тим, що вище за тебе, дозволяє розрядити психічне напруження. У романі Ремарка «Три товариші» російський емігрант, що працює швейцаром у паризькому ресторані, стверджує: «Всі наші трагедії — від чотирьох стін». Дійсно, якщо, наприклад, у людини депресія, то, залишившись вдома, вона посилює її. І тільки вийшовши на природу, в ліс, до озера або в степ, він розвіється, бо в природі є милість до людини, вічний, прекрасний і тамуючий початок.

Показовий тут біблійний апокриф про старця Осію. На сконі віку він віддав своє майно дітям, борги — людям, податки — кесарю, серце — дружині, страх — Богу. А собі залишив тільки місце під смоківницею, місце, з якого особливо довго і мальовниче можна було спостерігати захід і схід сонця... З цього місця Осія побачив те, що перевищує предметну вартість майна, грошей, садиби; перед ним відкрилися символи часу, світла, вічності, світу, що йде за горизонти повсякденності. І нам треба зробити природу (цвітіння бузини або дикої груші, прихід весни або осені...) подією в своєму житті, щоб не скочити в кругообіг одноманітності повсякденності з її зміною днів, яка вислизає від нашого сприйняття. А ця одноманітність, за словами французького поета Аполлінера, «як миші, гризе надбання нашого життя».

Другою найважливішою умовою щастя є любов у всьому різноманітті її виявів. Це й товариськість, і батьківське почуття, і любов до Батьківщини, і любов до Бога, і ерос-пристрасть, що перетворює інстинкт у духовну подію, і жертовна любов (агапе), що підносить нас на гордовиту висоту протистояння смерті. Любов, згідно Платону, є «вічне творення себе в прекрасному». Вона долає егоїстичну замкненість індивіда і перетворюється на пошук абсолютного центру поза собою.

Любов здатна переривати ланцюг зла, освячувати продовження роду, створювати особливий, особистісний і неповторний світ сім'ї як самостійного осередка суспільства, що рятує нас від самотності і жорстокої реальності. У сім'ї, якщо вона успішна, любов перетворюється на обмін особистостями. Закохані наче втілюють себе один у одному, створюючи ту «хімію духу», феномен «Ти», який сходить до Бога. Ось чому в православ'ї сім'я називається «малою церквою».

Примітний в цьому відношенні випадок відбувся в 1920-ті роки на лекції про сутність кохання, яку читав тогочасний нарком освіти Анатолій Луначарський. Після 4-годинної розповіді про феномен кохання, в якому ерудит Луначарський наводив приклади ледве чи не з усієї світової літератури, він отримав записку з запитанням: «Що ж таке кохання?». «Хто написав цю записку?» — у свою чергу відповів запитанням доповідач. І продовжував: «Якщо це немолода людина — пригадаєте самі, що таке кохання; якщо це молода людина — почекайте; якщо це людина середніх років — мені вас шкода».

УСПІХ ЯК САМОВИКРИТТЯ

— Зрозуміла оцінка Луначарського. Але як зрозуміти третю умову щастя, яку ви пов'язали з подоланням жаги влади?

— Філософське тлумачення цієї умови дав знаменитий американський письменник-романтик Едгар По. Він виключив з умов щастя честолюбство. Що малося на увазі? Справа в тому, що честолюбна людина ставить собі все нові й нові цілі, не може задовольнитися досягнутим і тому не відчуває стану щастя. Адже сила жадає, і тільки сердечні почуття вгамовують душу! Тут, на мій погляд, є проблема. Безсумнівно, честолюбство — необхідний чинник людської діяльності, а тим більше кар'єри, що визначає долю людини. Однак нерідко кар'єра робиться ціною відмови від щастя, особливо тоді, коли вона перетворюється на кар'єризм.

У цьому випадку людина рухається по висхідній ієрархії посад — доки (і це соціологічний закон!) не досягає рівня своєї некомпетентності. А це перетворює успіх на самовикриття. Щастя вимагає дороговказної зірки, яка веде до людей.

Четвертою умовою щастя є духовність. Причому його величина (щастя!) прямо пропорційна духовності особистих запитів. Духовність характеризується створенням внутрішнього світу людини, який перетворює його на самодостатню особистість. Наявність внутрішнього світу робить людину незалежною від кон'юнктури, дозволяє їй самій задавати сенс подій, а не сліпо слідувати ходу соціальних змін. Саме духовність визначає свободу волі людини, внутрішню мотивацію її поведінки. Як говорив Григорій Сковорода: «Радій осіянним змістом!». Духовність — це очищення душі істиною, добром і красою. Подібно будівникам древніх храмів, які знали, що закінчення їхньої великої справи, їхньої місії вийде за межі їхнього життя, і, незважаючи на це, звеличували своє буття, все ж зводячи храм — подібно їм духовні люди живуть в союзі з майбутнім, підносяться над змінною суєтою повсякденності.

СЛУЖІННЯ ЛЮДЯМ І СВІТОВА БІОГРАФІЯ ДОБРА

— Але що ж етично забезпечує «самостояння» людини?

— Звичайно, — служіння людям, хоч як би просто звучала ця відповідь. Усе просте — це і є найскладнішим у житті. Я маю на увазі те служіння, яке робить життя людини частиною світової біографії добра. Характерний у цьому відношенні новий іконічний образ Христа, що з'явився в одному з костьолів Варшави. Там зображена людина, яка несе на довгастих руках фігуру самого себе, передаючи себе всім. Це ємний символ служіння людям!

Хочеться думати, що не випадково нещодавно один ксьондз змалював виразну картину людинолюбства. Опинившись у Парижі, цей священнослужитель забрів на один із мостів через Сену, відомий тим, що його традиційно використовують самогубці. На мосту стояв юнак, який явно мав намір кинутись у воду. Ксьондз підійшов до нього і сказав: «Я не маю наміру відраджувати вас від виконання задуманого. Але у вас у кишені є гроші, а вони вам тепер уже не потрібні. А на найближчому розі — бачите? — стоїть жебрак. Підіть і віддайте йому гроші, а потім робіть те, що ви планували». Юнак пішов і не повернувся більше до фатального для нього місця. Добра справа врятувала його, як це трапляється в житті.

Не менш показовий приклад такого служіння наведений у «Блокадній книзі» Даниїла Граніна й Алеся Адамовича. Письменники (засновуючись на свідченнях самовидців) розказують, що в блокадному Ленінграді врятовувалися саме ті, хто ділився своєю пайкою хліба (200 грам!) із виснаженими.

У останньому випадку ми бачимо, що служіння добру — не завжди проста справа, а іноді й важкопереборна. Римський філософ Сенека в своїх «Етичних листах до Луцилія» так сформулював суть цього служіння: «Будь корисний максимальному числу людей. Якщо не можеш допомогти всім людям — допоможи хоч би невеликому числу людей. Якщо немає і такої можливості — послужи своїм близьким. Якщо важко це — зроби тоді щасливою хоча б одну людину. А якщо не реалізовується і така задача — послужи самому собі!».

Звичайно, говорячи про «служіння собі», Сенека вів мову не про суто егоїстичний інтерес, а про те, що, використовуючи сучасну термінологію, можна назвати «побудовою своєї особистості». Адже особистість — це морально самокерована система, і далеко не кожна людина розвиває її належним чином. Бути особистістю — це означає бути господарем самому собі, бути незалежним від контексту швидкозмінної ситуації.

З позиції християнства, особистість — це найвищий дар Бога, це спроможність розпоряджатися своєю людською природою. Індивід може сприяти виявленню її як «образу Божого», а може й перешкодити цьому. З богословського погляду, людина абсолютно вільна в будь-яких обставинах виявити себе як образ Божий — або піти протилежним шляхом.

Такому підходу не можна не слідувати. Достоєвський взагалі вважав, що розвинена особистість перестає чого б то не було боятися. Це незалежна людина.

— А чи не можна узагальнити ці випадки моральної стійкості людей?

— Можна скористатися порадою Вольтера: «Кожна людина повинна обробляти свій сад» (зрозуміло, що сад — це метафора того місця в житті, де людина продукує цінності). Люди часто скаржаться на несприятливі обставини, на труднощі. Але ж саме життя і є подолання труднощів! Не треба лише зводити це подолання до боротьби, до силового протистояння тому, що нам заважає (якщо мова не йде про загрозу життю). І якщо від вас особисто залежить, оголосити когось своїм ворогом чи ні — краще цього не робити. Така позиція особливо необхідна в умовах сучасного політичного протистояння. Бажано за всіх несприятливих обставин залишатися на позиціях «реалістичного оптимізму» і вірити, що за хмарами нас чекає «високе небо».

Розмовляв Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments