Шанс опозицiї

За п’ять років «бездарного правління» помаранчевих лідерів українське суспільство не лише звикло до нескінченного взаємопоборення учорашніх соратників і перманентного блокування парламенту опозиційними регіоналами, а й призвичаїлося жити в сякій-такій демократії. Тож коли прихід до влади Віктора Януковича в 2010 році став незворотним, багато хто вважав, що навіть із подібним президентом країна все одно рухатиметься в демократичному європейському напрямку. Партія регіонів, мовляв, змінилася за цей час, еволюціонувала від «земляцької» структури до політсили національного масштабу з нормальною центристською ідеологією, а сам її лідер завдяки рекомендаціям американських радників суттєво змінився й виріс як політик.

Деякі експерти й журналісти пророкували Януковичу славу «українського Квасневського», про можливість чого в червні 2010-го писав публіцист Gazety Wyborczej Марцін Войцеховський: «Дуже подібна ситуація була у Польщі під час президентських виборів 1995 року. Нагадаю, що з 1989 року в Польщі відбулися демократичні зміни, і до влади прийшли колишні опозиціонери із «Солідарності», котрі сформували перший некомуністичний уряд у Східній Європі. Хоч «Солідарність» швидко розділилася на різні політичні угрупування, все ж вони перебували при владі до 1993 року, коли парламентські вибори виграли посткомуністи. Я думаю, що чимало поляків сприймало їх тоді так, як тепер чимало моїх українських приятелів трактує Партію регіонів. Гарантією, що, незважаючи на це, Польща не повернеться до минулого, була президентура Леха Валенси. Але й він із мінімальним розривом програв боротьбу за другу каденцію молодому та тоді ще мало досвідченому лідерові посткомуністів Александру Квасневському. Пригадую ту жалобу, знайомих у розпачі. Деякі збиралися емігрувати, інші кілька днів поспіль пили. Майбутнє Польщі вимальовувалося у винятково чорних фарбах. Були очікування на посткомуністичний реванш, реанімацію цензури, кризу демократії, відхід від ринкового капіталізму до планової економіки. Нічого такого не сталося. Александр Квасневський був 10 років дуже добрим президентом. Привів Польщу до НАТО та Євросоюзу. Посилив нашу позицію у світі. Став одним із найбільш знаних та шанованих політиків у нашому регіоні». Правда, це не завадило Квасневському брати участь у численних проектах сім’ї Кучми (зятя українського олігарха Віктора Пінчука). А про зв’язок екс-президента із «справою Гонгадзе» писалося чимало. Втім, ці обнадійливі сподівання суспільства й експертів досить швидко розвіялися — й замість «українського Квасневського» країна отримала щось середнє між Лукашенком і Путіним.

Команда нового лідера, який пообіцяв навести порядок і відновити стабільність, буквально наскоком підпорядкувала собі майже всю державну владу, вибудувавши її славнозвісну «вертикаль» і практично цілком зігнорувавши систему стримувань і противаг. За лічені тижні в парламенті сформували проурядову більшість, яку створили в антиконституційний спосіб за рахунок «тушкування» депутатів із БЮТ і НУ-НС, хоча, за законом, коаліцію складають не індивідуальники, а саме фракції, як раніше популярно пояснив Конституційний Суд. Це, однак, не завадило тому ж суду незабаром ухвалити цілком протилежне рішення (не кажучи про «реанімацію» Основного Закону в редакції 1996 року), котре легітимізувало парламентський переворот і, м’яко кажучи, сумнівну процедуру формування уряду, на що Захід, пам’ятаючи про клопоти з «помаранчевими», поблажливо закрив очі, тим самим даючи Януковичеві карт-бланш на здійснення задекларованих перетворень.

Власне, за урядування регіоналів багато процедур стали відверто сумнівними, що найбільш яскраво ілюструє «законотворча» діяльність народних обранців, які довели до безвідмовного автоматизму систему «кнопкодавства» за фактичної відсутності в сесійному залі «слуг народу». Не надто вони переймалися обговоренням і внесенням всіляких «поправок». Нині, як сумно жартують оглядачі, треба мати не політичні погляди, а добрий зір, аби побачити помах знаменитої руки. У разі, коли хтось раптом надумає заблокувати ухвалення чергового «доленосного» рішення й забарикадує трибуну Верховної Ради, дебелі хлопці з правлячої команди «м’яко, толерантно, культурно, інтелігентно, цивілізовано, змахуючи кожну пір’їнку з представників опозиційних фракцій», відновлять нормальну роботу парламенту, застосовуючи для більшої ефективності не лише кулаки, а й крісла з президії.

Парламентська опозиція, як правило, програвала всі битви під куполом і викликала справедливу критику навіть своїх симпатиків, які не могли вибачити їй ані ратифікації Харківських угод, ані прийняття «мовного» закону, котрі із самовдоволеним нахабством проштовхнули в Раді регіонали, комуністи, «литвинівці» й «тушки», а президент усе це підписав. Розчарування демократичного виборця поглиблювалося також нескінченними чварами в постпомаранчевому таборі, найбільш харизматичні лідери якого були ув’язнені й фактично усунуті з активної публічної політичної боротьби. Синдром «мікрогетьманства», здавалося, й цього разу згубить демократів, які не об’єднаються навіть перед розстрілом. Але в 2012-му ця приказка, схоже, не спрацювала, оскільки БЮТ та уламки НУ-НС знайшли в собі сили консолідуватися на базі ВО «Батьківщина» і сформувати Об’єднану опозицію. Крім того, вони не продовжили сумної практики взаємопоборення й домовилися про ненапад із політичними партнерами зі «Свободи» й «УДАРу», узгодивши в деяких мажоритарних округах єдиних кандидатів від опозиції. Схоже, досвід місцевих виборів у Києві й Обухові таки дечому вчить їх, правда, і ставки нині значно вищі, адже йдеться не про муніципальний, а про національний рівень. Звісно, це не величезне досягнення, й перелік прорахунків можна продовжувати, але готовність частково поступитися амбіціями заради спільного результату заслуговує на схвалення.