Для недержавного народу духова культура грає величезну ролю, бо власне нею він може перевищувати народ, що політично підбив його.
Іван Огієнко, український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець

Ще раз про Iвана Дзюбу

20 березня, 2009 - 00:00

Вагався, чи писати цей лист. І не тому, що роздумував, чи варто стати в обороні Івана Дзюби — він захисту не потребує. Вагався, бо не бажав вступати у полеміку з Дмитром Табачником — все в тобі перевертається за такої перспективи.

Та є у нас політична сила, яка має колосальний фінансовий потенціал й безліч розумних людей. Завтра вона може стати при владі й зробити власні кадрові призначення. Не хотілося б, щоб відповідальне призначення дістав Табачник. Хотілося б, аби ця політична сила усвідомила колосальну небезпеку таких людей, у тому числі — для самої себе. Але про Табачника — тільки в кінці. В листі йдеться про Івана Дзюбу.

Згадуючи помаранчеву революцію, її учасники гірко зітхають. Надто велике розчарування тими, хто стояв тоді на трибуні. Та згадаймо тих, хто стояв на Майдані! Ті буремні події визначили наше майбутнє попри всі сварки лідерів. Невипадково лідери політичних сил настільки бояться виборців, що захоплюються популізмом.

І.Дзюба опублікував в «Україні молодій» 23 листопада 2004 року відкритий лист Президенту України Леоніду Кучмі. Він закликав його вийти зі свого кабінету і подивитися на обличчя й очі тих людей, десятки і сотні тисяч яких заповнили майдани і вулиці столиці. Тепер ми знаємо краще, ніж тоді, що існувала небезпека силового розв’язання конфлікту між державою і суспільством. Лист завершувався словами: «Невже Ви зважитесь підняти руку на майбутнє України? Тоді Ви справді будете прокляті народом разом зі своїми лукавими радниками».

Згадував це втручання І. Дзюби в політичні події, коли сидів у вітальні затишного будинку на вулиці Пилипа Орлика в Києві. Відбувалася презентація нової книги Дзюби «Спогади і роздуми на фінішній прямій» у президентському фонді Леоніда Кучми «Україна». За столом біля вікна сиділи М.Жулинський, І.Дзюба і Л.Кучма, а півколом у кріслах розташувалися близько трьох десятків учасників зустрічі — рідні, соратники і друзі автора, керівники київських видавництв, журналісти і телеоператори. «День» опублікував звіт І.Сюндюкова про презентацію (11 березня), і повторюватися немає сенсу. Я тоді не виступив, бо за кілька хвилин не вдалося б сказати нічого істотного. Але якраз на цій презентації визріло рішення написати лист в газету, яку вважаю своєю головною трибуною у спілкуванні з громадськістю.

Дзюба з 2006 року шукав кошти для публікації вже готового рукопису, але не знаходив, поки не звернувся до фонду Л.Кучми. Президент міг би образитися на «вічного дисидента», але не образився. Книга спогадів обсягом 928 сторінок була віддрукована і розіслана по сільських бібліотеках за його рахунок. Що об’єднало цих двох людей — таких різних? Об’єднала Україна.

Чи можна собі уявити польського президента, який дає власній книзі спогадів і роздумів таку, наприклад, назву: «Польща — не Росія»? А Кучма назвав свою книгу саме так: «Україна — не Росія». Ще й віддрукував частину тиражу російською мовою для поширення в Росії. На жаль, треба переконувати надто вразливих сусідів, з якими ми хочемо жити в мирі й злагоді, що Україна — справді не Росія. А вони тим часом по-своєму інтерпретують набір слів у приспіві конкурсної пісні: то «Раша — гудбай», то «Наша Кубань».

У згадуваному відкритому листі до Президента України І.Дзюба з гіркотою писав про те, як важко вилікувати злоякісну хворобу, яку дбайливо плекав радянський режим і яка дістала нові імпульси в часи незалежності: ідеологічне і мовне протиставлення cходу України її заходу. Чи змінилося щось за наступні чотири роки?

Якщо змінилося, то тільки на гірше. Не буду повторювати вже назване прізвище, не в ньому суть. Але згубний для України курс на протиставлення Лівобережжя Правобережжю, який плекається з часів Андрусівського перемир’я 1667 року, дістав у наші часи друге дихання. Усвідомлюючи цю загрозу, я все-таки дивився з оптимізмом у майбутнє, коли сидів у вітальні президентського фонду «Україна». Знаходив щось символічне в тому, що Дзюба і Кучма сиділи поруч.

У листопаді 1992 року Іван Дзюба став міністром культури України і був обраний академіком НАН України по відділенню літератури, мови та мистецтвознавства. Президенту України Л.Кравчуку такий міністр культури був потрібний, щоб показати urbi et orbi, хто будує незалежну Україну. В ті часи ерудовані люди на Заході знали Дзюбу, але не могли показати Україну на карті й дуже дивувалися, коли виявлялося, що це найбільша країна в Європі за територією (крім євразійських країн — Росії й Туреччини). Президенту Академії наук Б.Патону такий академік був потрібний, щоб країна і світ побачили якість академічного корпусу. Держава в їх особі бажала щось взяти від Дзюби, а не дати йому. Суспільне визнання І.Дзюба завоював своїм попереднім життям.

Головним досягненням Дзюбиного життя за радянський період був його памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Зі щойно опублікованих спогадів можна дізнатися, як відбувалася робота його розуму рік за роком. Стає зрозумілішим, як вдалося написати за три місяці памфлет, що вражає глибиною аналізу.

У 2000 році, коли виповнилося 35 років політичного життя памфлету у «самвидаві», я підготував для Укрінформу присвячені йому тексти, які друкувалися в обласних і районних газетах. Ці статті починалися з твердження, правдивість якого мені й тепер здається абсолютною: «Коли поставити за мету відшукати серед зливи книг, що з’явилися в Україні у ХХ столітті, сто таких, які найбільше вплинули на громадськість, то експерти обов’язково назвуть серед них політичний памфлет під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Якби фахівці назвали десять найбільш знаних книг в жанрі публіцистики, цей памфлет теж опинився б у десятці».

Коли Джордж Лібер підготував чергове видання памфлету до 40-річчя його появи в «самвидаві», він зібрав в одну книгу документальні матеріали і відгуки зарубіжних та вітчизняних науковців, політичних і громадських діячів, в яких оцінювалася історична роль цієї праці. Мої матеріали з Укрінформу теж знайшли у новому виданні своє місце, що мене дуже потішило. Книга була опублікована у 2005 році видавничим домом «Києво-Могилянська академія».

Роман Шпорлюк, який довгий час очолював Український дослідницький інститут Гарвардського університету, опублікував у 2000 році в Києві книгу «Імперія та нації». Читачі можуть знайти в ній немало цікавого. Мене найбільш вразили роздуми про закономірності й випадковості у формуванні етнічних націй в ХХ ст. Думаю, що вчений мав рацію, коли перелічував майже нездоланні перешкоди, які спіткали Україну на шляху націєтворчого процесу. Адже українці були бездержавним народом у складі двох ворогуючих між собою імперій. Були випадки, коли носії однієї мови формувалися як різні нації — серби і хорвати, німці й австрійці. Р. Шпорлюк справедливо зауважив, що негативний розвиток подій попередила українська інтелігенція, й передусім такі титани, як Тарас Шевченко та Іван Франко.

Передивляючись нашу розлогу шевченкіану, я не знайшов досліджень, які підтвердили б цю апріорну думку. Обставини так склалися, що на початку 2000 рр. мені довелось брати участь у формуванні авторського складу серії видань «Особистість і доба», яку започаткував видавничий дім «Альтернативи» (вже не існуючий). Я підійшов до І. Дзюби з пропозицією написати книгу про Т. Шевченка. Він захопився цим незвіданим ракурсом Шевченкового життя.

Книга вийшла такою як треба. Вона мала тільки один недолік: була надто великою за обсягом, як все, що пише Дзюба. Видавець уже одержав грант від Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення на певний обсяг. Та він не наважився обійтися з Дзюбою, як з іншими авторами і покрив різницю в обсязі коштами видавництва.

Залишається додати, що в 2008 році І.Дзюба ѓрунтовно доопрацював і заново опублікував цю книгу. Вона вийшла у видавничому домі «Києво-Могилянська академія» завдяки фінансовій підтримці НТШ в Америці. У другому, істотно розширеному виданні (720 стор. великого формату), громадянські аспекти шевченкової лірики зазвучали ще виразніше.

Про Дзюбин характер і моральні якості можна говорити багато. Він не терпить войовничого націоналізму більшовицького штибу, який завдає шкоди передусім власному народу. Він далекий й від войовничого антикомунізму. Однак неконфліктність не заважає йому бути бійцем, коли цього вимагають обставини. Це повною мірою відчув на собі Д.Табачник.

А ось і помста. Кореспондент тижневика «2000» опублікував в одному з березневих номерів інтерв’ю з Табачником, в якому йшлося про Академію правових наук. Відійшовши від теми, той торкнувся виборів в НАН України і заявив таке: «Якщо за роки радянської влади академія розклалася морально за 50 років — до 1967-го (до цього вона не дозволяла обирати академіком людину, яка не була членом-кореспондентом і не мала ступеня доктора наук), то в незалежній Україні такий розклад настав через рік — навіть не кандидата наук Івана Дзюбу, минаючи звання члена-кореспондента, обрали в дійсні члени Національної академії наук». Цікаво, чи не розклалася морально Академія правових наук, коли ввела до числа своїх членів Табачника? Адже він не має у цій сфері навіть диплому про вищу освіту.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор
Газета: 
Рубрика: