Україно, дозволь мені серед твого безголов'я головою тривожною прорости!..
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч, критик часів радянської епохи

Український Крим

20 лютого, 2009 - 00:00

Закінчення. Початок у №27, «День»

Американський професор українського походження був цілком правий, коли пов’язував указ президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму Україні зі святкуванням ювілею «возз’єднання» України й Росії. Однак в самому тексті указу від 19 лютого 1954 р. такого пов’язання немає. У пропагандистських кампаніях, що розгорталися в зв’язку з ювілеєм Переяславської ради й передачею Криму Україні, обігрувалася одна провідна теза — про «доленосне» для України значення її споконвічних зв’язків із Росією.

Роздумуючи над еволюцією кремлівського курсу в зв’язку з передачею України Криму, Лисяк-Рудницький піднявся до широких узагальнень. Зокрема, він зробив висновок, що вся попередня політика зводилася до спроби зламати опір українського народу засобами фізичного насильства, але зі смертю Сталіна можливості для здійснення такого курсу вичерпалися. Україну потрібно було утримувати в межах імперії, спираючись більше на пропагандистські, а не силові засоби. «Якими підставами керувалася Москва, передаючи Кримську область Українській РФ? — питав він. — Приналежність Криму до Російської республіки, що від неї він відділений усією шириною України, творила аномалію в адміністративній структурі СРСР. Ця неприродна розв’язка не могла не дратувати підсовєтських українців, скріплюючи в них почуття, що вони перебувають в «російському оточенні». Тому, як можна здогадуватися, комуністична верхівка в Кремлі, прямуючи тепер до відпруження в російсько-українських стосунках, зважилася на жест, що усунув би одну з причин українського невдоволення».

За розробленим сценарієм, перший крок зробила президія Верховної Ради РРФСР, яка розглянула це питання в присутності представників Кримської облради й Севастопольської міськради. Було прийнято позитивне рішення, на користь якого висувалися такі аргументи: спільність економіки, територіальна близькість, тісні господарські та культурні зв’язки Криму та України. Відповідна постанова пішла до Верховної Ради СРСР. Через кілька днів це питання поставила на порядок денний Президія Верховної Ради УРСР. Акт передачі Криму вона розглядала як «нове яскраве виявлення безмежного довір’я і щирої любові російського народу, нове свідчення непорушної братерської дружби між російським і українським народами». Постанова з клопотанням про передачу також була направлена до Верховної Ради СРСР.

19 лютого 1954 р. відбулося урочисте засідання президії Верховної Ради СРСР за участю керівників законодавчих і урядових органів Росії та України, першого заступника голови виконкому Кримської облради П. Ляліна, а також голів виконкомів Сімферопольської та Севастопольської міськрад Н. Каткова та С. Сосницького. Першим виступив голова президії Верховної Ради РРФСР М. Тарасов. Вказавши на те, що Крим є немовби природним продовженням південних степів України, він зробив такий висновок: «З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української республіки доцільна й відповідає загальним інтересам Радянської держави». Услід за ним виступив голова президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченко, а потім — О. Куусінен, Ш. Рашидов, М. Шверник та інші члени президії Верховної Ради СРСР. Обговорення підсумував голова законодавчого органу К. Ворошилов. З’явилося рішення, оформлене відповідним указом. В його тексті буквально повторювалися аргументи з постанови президії Верховної Ради РРФСР. 26 квітня 1954 р. указ надійшов на затвердження сесії Верховної Ради СРСР. Остання прийняла закон із двох пунктів: затвердити указ від 19 лютого; внести відповідні зміни в статті Конституції СРСР.

6. «ЦАРСЬКИЙ ПОДАРУНОК»

Успадкована від УНР територія УРСР розширювалася при радянській владі в західному й скорочувалася в східному напрямах. На заході Кремль турбувався про возз’єднання з УРСР західноукраїнських земель у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини, а на сході відривав від УРСР і приєднував до Російської Федерації суміжні території, на яких за переписом 1926 р. проживало понад два млн. українців.

Щоправда, й на заході УРСР втратила під час остаточного визначення польсько-радянського кордону споконвічні українські землі — Холмщину, Надсяння, Підляшшя, Лемківщину. У 1940 р. вона втратила Придністров’я, коли утворена в її складі Молдавська автономна республіка стала союзною.

Різновекторність у формуванні території УРСР тривала від березня 1918 р., коли більшовики утворили поза межами радянської України Республіку Тавриду, і до 1954 р. Передача Криму зі складу Росії до складу України порушувала цю закономірність. Чим можна пояснити аномалію?

І. Лисяк-Рудницький у названій вище статті вказував, що Кремль нічого не втрачав від передачі Криму, тому що вся Україна 300 років підпорядковувалася імперії. Справді, ніхто не міг передбачити, що Крим коли-небудь відірветься від Росії разом з Україною. Компартійно-радянські вожді при розв’язанні українсько-російських територіальних питань завжди брали до уваги російські національні інтереси. Маючи всю Україну в своїй кишені, вони не цікавилися українськими національними інтересами. Власне, вони не сприймали саму категорію специфічно українських інтересів. Така специфіка ототожнювалася в політиці Кремля з «українським буржуазним націоналізмом».

Указ президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. і закон Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1954 р. про передачу Кримської області Україні були викликані економічними та ідеологічними причинами. Можна дискутувати, які з них більш важливі. Та за всіх умов концепція «царського дарунку» Микити Хрущова своїй улюбленій Україні переводить цю дискусію в зовсім іншу площину. Об’єктивні причини, якими керувалася державні влада, виводяться з дискусії, на перший план висувається воля першого секретаря ЦК КПРС, який розпорядився зробити так, а не інакше.

Власне, волі, виявленої комуністичними вождями, цілком вистачало, щоб радянський парламент приймав потрібні їм законодавчі акти. М. Хрущов доводив неодноразово, що здатний добиватися від компартійно-радянського керівництва згоди на здійснення реформ, які вважав за необхідні. Під тиском цього енергійного реформатора партійні з’їзди або пленуми ЦК КПРС висловлювалися навіть за такі законодавчі або статутні (для державної партії) нововведення, які істотно ущемлювали інтереси пануючої номенклатури. Природа тоталітарної держави була такою, що людина на вершині владної піраміди могла нав’язати свою волю партії, державі, країні.

Однак в концепції «царського дарунку» є прихований підтекст, завдяки чому вона й народилася. М. Хрущов не спромігся, на відміну від свого попередника Й. Сталіна, безкарно ігнорувати інтереси номенклатури, тому що не бажав, та й не міг використовувати масові репресії як метод державного управління. Через це найближче оточення виявилося спроможним змовитися й усунути його від влади. Першого секретаря ЦК звинуватили у волюнтаризмі й скасували ті реформи, з якими номенклатура не погоджувалася. Чому б не поставити під сумнів й передачу Криму?

Перші обриси концепції «царського дарунку» проявилися вже в другій половині 50-х рр. Московська компартійно-радянська номенклатура була незадоволена тим, що Хрущов спирався передусім на українські кадри й мало не наполовину оновив склад президії ЦК КПРС за рахунок людей, з якими спрацювався за десятилітне перебування на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У. «Ревнощі» до України, намагання представити Хрущова як своєрідного «агента впливу» України в Москві проявилися вже тоді. Проте таке незадоволення мало суто кланову природу. Передача «всесоюзної оздоровниці» Україні не сприймалося московським пануючим кланом, як територіальна втрата.

Після 1991 р. передача Криму Україні стала означати відокремлення цієї території від Росії. За цих умов трактування указу від 19 лютого й закону від 26 квітня 1954 р. як проявів волюнтаризму Хрущова давало моральне право вимагати повернення Криму навіть за очевидної для всіх відсутності правових підстав.

У пострадянській російській історіографії концепція «дарунку» є найбільш поширеною, практично офіційною, але не суцільною. Проаналізуємо, як описувалася передача Криму Україні в колективній монографії «Политическая история: Россия — СССР — Российская Федерация», що вийшла друком у Москві в 1996 р.: «У галасі цілинної кампанії, що розпочалася, якось не дуже голосно пролунав опублікований 27 лютого 1954 року тижневої давності указ, що затверджував постанову президії Верховних рад РРФСР і УРСР про передачу Криму з російського підпорядкування в українське — як своєрідний «дарунок» до 300-річного ювілею «возз’єднання» України з Росією».

Звертає на себе увагу взяття в лапки двох ключових слів: дарунок і возз’єднання. Лапки сигналізують, що автори поставилися з іронією до змісту, який вкладався в обидва поняття. Якщо лапки у слові «возз’єднання» означали явну відстороненість від радянської ідеологеми (зрештою, цілком зрозумілу в рік виходу цієї монографії), то такі самі лапки у слові «дарунок» вказували вже на відстороненість від ідеологеми, що закріпилася в пострадянській Росії. Указ від 19 лютого 1954 р. не містив у собі жодних пов’язань з ювілеєм Переяславської ради, та й опублікований він був лише через тиждень після підписання, як справедливо зазначали автори цієї монографії.

«Дарункова» концепція пережила критичний для неї 1999 рік, коли було введено в дію українсько-російський договір із взаємним визнанням існуючих державних кордонів. У першому кварталі 2004 р., коли відзначалися 350-ліття Переяславської ради й 50-ліття входження Криму до складу України, ця концепція стала особливо популярною в російських засобах масової інформації.

Як реагувати на концепцію «царського дарунку»? Адже вона й досі панує в російських і деяких українських російськомовних виданнях. Варто вказати тільки на те, що ця концепція розходиться з реальною дійсністю. У 1954 р. Хрущов нічого не міг дарувати від власного імені. Він не був тоді тим Хрущовим, який зберігся у нашій пам’яті.

Справді, в 1954 р. М. Хрущов був тільки одним з дев’яти членів президії Центрального комітету КПРС, яка прийшла до влади після смерті Сталіна. Президією ЦК з 1952 до 1966 рр. називався вищий орган компартійно-радянського керівництва (політбюро). Десятого олігарха — Л. Берію, який бажав негайно стати вождем, спираючись на органи державної безпеки, ця дев’ятка знищила в 1953 р.

Будучи з вересня 1953 р. першим секретарем ЦК, Хрущов посідав у колективному керівництві, де питання розв’язувалися більшістю голосів, досить-таки вагомі позиції. Однак не меншим впливом користувався Г. Маленков, який контролював уряд, а К. Ворошилова й В. Молотова, які входили в дев’ятку, переважна більшість радянських людей ще з дитинства сприймала як вождів другого (після Сталіна) ешелону. Кожний з них мав у 1954 р. 30-річний стаж перебування в Політбюро ЦК. Лише з липня 1957 р., тобто після поразки т.зв. «антипартійної групи», коли з президії ЦК були виведені п’ятеро противників першого секретаря і введені вісім його прибічників, Хрущова можна вважати вождем в компартійно-радянському розумінні цього терміну.

Відсутність у М. Хрущова статусу вождя до 1957 р. не заважала йому проявляти радикальні ініціативи в різних сферах державної діяльності. Власне, ініціативи в ліквідації ГУЛАГу та здійсненні активної соціальної політики забезпечили йому перемогу над суперниками в президії ЦК. Передача Криму Україні — це теж його ініціатива, підтримана колективним керівництвом в КПРС, яке існувало з 1953 до 1957 рр. Які причини спонукали інших членів президії ЦК підтримати Хрущова?

В літературі пострадянського часу підкреслюються економічні аспекти такого рішення. Ми вже звикли до ситуації, що склалася в 1991 р., і тому переносимо в радянську дійсність сучасні реалії. Один з прибічників економічної концепції приєднання Криму до України твердив: «Навіть перебуваючи у складі РСФРР, Кримська область залишалася в економічному просторі України». Що тут є правильним, що неправильним?

Правильне те, що Кримом як об’єктом управління зручніше було керувати з Києва, а не з Москви. В економічному житті територія є об’єктивним чинником. Науково обѓрунтоване районування, яке бере до уваги цей чинник, сприяє доцільному розміщенню продуктивних сил і підвищенню ефективності виробництва.

Але неправильне саме уявлення про «економічний простір», коли заходить мова про компартійно-радянську систему управління. Ще в роки перших п’ятирічок склався так званий «єдиний народногосподарський комплекс» з жорстко централізованим управлінням. Великі підприємства незалежно від республіки, в якій знаходилися, підпорядковувалися міністерствам та відомствам, розташованим у Москві. В такій системі господарювання не могло існувати окремого «економічного простору» України, Білорусії або Росії. Саме через це передача Криму Україні була неможливою для Росії в 1921 р., коли на півострові виникла територіальна автономія в складі Російської Федерації. У той час ще не існувало централізованого управління народним господарством.

У 1954 р. передача півострова іншій республіці стала можливою. Крим переходив у підпорядкування Києву так само відносно, як підпорядковувалася київському субцентру влади вся Україна. Це можна проілюструвати на прикладі кримських наукових установ. Коли АН УРСР у 1954 р. поцікавилася в президії АН СРСР, які установи переходять в її розпорядження, то виявилося, що майже вся матеріальна база науки залишалася у віданні Москви. Лише в 1961 р. АН УРСР одержала Севастопольську біологічну станцію, згодом перетворену в Інститут південних морів ім. О. Ковалевського, а також Морський гідрофізичний інститут. Наукові об’єкти світового значення, зокрема, Нікітський ботанічний сад і Кримська астрономічна обсерваторія, залишалися у розпорядженні Москви до 1991 р.

У полемічному запалі деякі публіцисти пояснювали передачу Криму Україні тільки жорсткою економічною необхідністю. Тим самим заперечувалася наявність ідеологічної складової в цьому акті. Аргумент один: у документах про передачу не йшлося про 300-ліття Переяславської ради, до якого, начебто, цей «дарунок» було приурочено.

Так, згадки не було. Проте її відсутність свідчила, мабуть, лише про високу кваліфікацію керівників радянської пропаганди. Передавати півострів іншій республіці «до ювілею» — в Росії такий крок сприйняли б негативно. Партійні комітети й без такої прив’язки використали передачу Криму в пропагандистських цілях на всі 100 відсотків.

Відомо, що М. Хрущов звертався до Сталіна з пропозицією відзначити 290-літній ювілей Переяславської ради в 1944 р. Сталін погодився заснувати бойовий орден Богдана Хмельницького, але ініціативи з «некруглим» ювілеєм не підтримав. Та після його смерті Хрущову вже ніхто не міг перешкодити привернути увагу до «возз’єднання» двох народів у 1654 р. Тим більше, що надходив 300-літній ювілей Переяславської ради.

Пов’язана з ювілеєм пропагандистська кампанія розгорнулася одразу після арешту Л. Берія. На липневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС, який розглядав справу Берія, виступив перший секретар Львівського обкому партії З. Сердюк. У драматичній розповіді про те, як його переслідували «луб’янський маршал» та його поплічники в Україні, Сердюк все-таки знайшов місце для такої заяви: «Ми стоїмо напередодні історичної події — трьохсотліття возз’єднання двох великих народів — російського і українського».

Варто звернути увагу на те, як З. Сердюк дозволив собі назвати український народ: великим! Дозволив собі, бо йому дозволили. До того ж, епітет «великий» у проголошеній промові не існував, його Сердюк вписав, коли правив стенограму. Наступники Сталіна розуміли (і це підмітив І. Лисяк-Рудницький), що з припиненням масових репресій у них залишався тільки один спосіб утримування українського народу в кордонах радянської імперії: переконування в тому, як йому добре «під зорею Радянської влади». Із втратою терористичного чинника, який «залізом і кров’ю» цементував єдність багатонаціональної держави, стократ зростала вагомість пропагандистського чинника.

Східні мудреці казали: скільки б разів не повторювали слово «халва», в роті не стане солодко. Тому-то Хрущов висунув ідею передачі Криму Україні й постарався обернути доцільну під економічним кутом зору акцію в підсолоджуючу пропагандистську упаковку: старша сестра передає молодшій частинку своєї території.

300-річний ювілей Переяславської ради припадав на 18 січня 1954 р. Але його святкування розтягнулося на півроку. Пікові навантаження цього пропагандистського заходу припали на 26 квітня 1954 р., коли Верховна Рада СРСР прийняла закон про передачу Кримської області Україні.

7. КРИМСЬКА ПРОБЛЕМА В УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИНАХ

1 грудня 1991 року український народ на референдумі підтримав Акт проголошення незалежності України. Для російської правлячої еліти результати референдуму виявилися несподіваними. Прес-секретар президента РФ П. Вощанов заявив 3 грудня, що Росія залишає за собою право поставити нерозв’язану, на її думку, проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Адміністрація президента РФ після запиту МЗС України дезавуювала заяву. Та наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г. Попов, який не тільки підтримав висунуту територіальну проблему, але й конкретизував її. Під сумнів ставився суверенітет України щодо Криму й Одеської області. Українська сторона відреагувала надзвичайно гостро, і Б. Єльцин направив у Київ делегацію на чолі з віце-президентом О. Руцьким, щоб погасити конфлікт.

Враховуючи волю населення Кримської області, висловлену на референдумі, Верховна Рада УРСР ухвалила в лютому 1991 р. постанову про відновлення Кримської АРСР. Після серпня 1991 р. вона стала Автономною Республікою Крим (АРК).

Переважна більшість росіян сприйняла те, що відпала Україна, з великим болем. Свою ворожість щодо української незалежності російські політики-популісти часто демонстрували тільки для того, щоб піднести свій рейтинг. Той же Руцькой у газеті «Правда» виступив зі статтею, в якій писав: «Історична свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Росії і Російської Федерації, відмовившись від того, що становило славні сторінки російської історії... Демаркація кордонів і тільки демаркація кордонів розставить крапки над «і» та визначить Росію як державу, а не жебрака в межах СНД. І це буде зроблене неодмінно заради слави Росії, як би не намагалися політичні лідери націонал-кар’єризму ввігнати її в кордони ХІІ ст.»

У травні 1992 р. Верховна Рада РФ зробила офіційну заяву про те, що акти передачі Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їхнього прийняття. Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кордонів, які склалися в Європі після Другої світової війни, а також досягнуті при ліквідації СРСР домовленості про перетворення адміністративних кордонів союзних республік на державні, Б. Єльцин не підтримав територіальних претензій російських законодавців до України. Разом із тим, він переніс вістря кримського питання на проблему Чорноморського флоту. Президент РФ не прагнув швидкого її розв’язання, щоб мати привід для втручання в кримські справи на законних підставах. Адже існування військового флоту об’єктивно пов’язане з береговою інфраструктурою.

На зустрічах у червні й у вересні 1992 р. Л. Кравчук і Б. Єльцин досягли домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на п’ятирічний період. Домовленість не розв’язала проблеми, але зменшила напруженість між двома країнами. Відповідно, й кримські політики почали поводитися стриманіше. У вересні 1992 р. Верховна Рада АРК привела у відповідність з Конституцією України конфліктні статті Конституції Криму.

Російських законодавців продовжувала турбувати кримська проблема, хоча в Україні Крим не розглядався як об’єкт українсько-російських відносин. З’їзд народних депутатів РФ у грудні 1992 р. доручив Верховній Раді розглянути питання про статус Севастополя. Остання прийняла в липні 1993 р. популістське рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації.

Президент РФ змушений був дезавуювати рішення свого законодавчого органу. 20 липня 1993 р. в справу втрутилася Рада Безпеки ООН, яка кваліфікувала це рішення як юридично неспроможне. Винесення українсько-російських відносин на рівень ООН змусило російських політиків схаменутися.

Договір про дружбу, співпрацю й партнерство між Україною та Російською Федерацією, який мав враховувати факт розпаду СРСР, опрацьовувався багато років і з великими труднощами. Каменем спотикання в переговорах був пункт про взаємне визнання існуючих між двома країнами державних кордонів. Лише у квітні 1999 року договір був запроваджений у дію. Це стабілізувало українсько-російські відносини. Російські політики та їхні прибічники в АРК вже не так завзято розігрували кримську карту.

Тим не менш, здійснюються все нові й нові спроби піддати сумніву правові аспекти прийнятого 19 лютого 1954 р. рішення про передачу Кримської області Україні. Найбільш активно використовується твердження про те, що рішення усіх президій Верховних Рад — СРСР, РРФСР і УРСР є сумнівними з точки зору того, наскільки вони взагалі були повноважні розглядати ці питання.

Зокрема, в книзі О. Федорова «Правовой статус Крыма. Правовой статус Севастополя» (М., 1999) вказувалося на те, що Конституція РРФСР 1937 р. містила вичерпний перелік повноважень президії Верховної Ради, але в ньому не згадувалося право вирішувати питання територіальної цілісності та зміни кордонів республіки. президія Верховної ради РРФСР була наділена правом здійснювати всенародне опитування (референдум), але не використала його під час розв’язання питання про передачу Криму Україні. Спираючись на цю аргументацію, Федоров робив такий висновок: «Наведені в документах, ухвалених органами державної влади СРСР, РРФСР та УРСР, партійними органами підстави для передачі Кримської області виглядають вельми розпливчасто, а саме рішення про передачу — недалекоглядним і безвідповідальним».

Патетична фраза про недалекоглядність і безвідповідальність позбавлена правових підстав. Проведення референдуму було конституційним правом Верховної Ради РРФСР, але не її обов’язком. Жодного референдуму з будь-якої тематики в Радянському Союзі не проводили аж до 1990 р. Верховна Рада СРСР та її президія мали конституційні повноваження затверджувати зміни кордонів між союзними республіками й навіть утворювати нові союзні республіки (наприклад, Казахську) або ліквідувати існуючі (Карело-Фінську). Зокрема, на підставі подань президій Верховних Рад РРФСР та УРСР вона прийняла закон «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР».

Спекуляції навколо правового статусу Севастополя продовжуються й досі. Вважається, що Севастополь «забули» в 1954 р. передати Україні з додержанням усіх правових процедур, а тому він залишається в підпорядкуванні Російської Федерації. Ця аргументація заснована на непорозумінні, яке популістські російські діячі цілком усвідомлено не бажають визнавати непорозумінням. Справа в тому, що до прийняття Конституції СРСР 1977 р. і конституцій союзних республік 1978 р. міста республіканського підпорядкування не розглядалися як самостійний суб’єкт державного устрою і вважалися інтегральною частиною областей, на території яких вони знаходилися. Відповідно, в 1954 р. не виникло потреби здійснювати передачу Україні Севастополя окремо від Кримської області.

У зв’язку з поверненням кримських татар на історичну батьківщину етнічна карта Криму знову почала мінятися. Між переписами населення 1989 і 2001 рр. питома вага росіян скоротилася з 65,6 до 58,3%, а українців — з 26,7 до 24,3%. Натомість частка кримських татар зросла з 1,9 до 12%. Україні доводиться самостійно розв’язувати економічні проблеми, що виникають у зв’язку з поверненням кримських татар з Узбекистану (см. таблицу).

Крим втратив характерний для попередніх епох багатонаціональний характер. 95% його населення складають представники трьох національних груп — росіяни, українці та кримські татари. Співвідношення між ними змінюватиметься, але їхня перевага над представниками інших націй зростатиме й надалі.

Після 1991 р. в Криму, як і в Україні, виникло немало складних проблем. В Автономній Республіці Крим їх особливо багато й вони особливо складні. Проте за всіх умов ці проблеми мають розв’язуватися в Києві й Сімферополі. Є тільки один Крим — український.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments