Піднесім свій народ культурно, навчаймо його. Не тільки учитель може навчати, але може його навчати та виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший.
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

Від колоніального стану до незалежності

Левко ЛУК’ЯНЕНКО: У 1991 році у нас було гасло: «Хай живе самостійна Україна!». Тепер настав час оголосити нове гасло: «Україні — українську владу!»
26 серпня, 2011 - 00:00
«ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ 24 СЕРПНЯ 1991 р.» / ФОТО ОЛЕКСАНДРА КЛИМЕНКА

Відомому українському борцеві за незалежну Україну Левку Лук’яненку навіть через 20 років доводиться боротися — тепер за іншу Україну. Не таку він її собі уявляв у 1991-му. 24 серпня Левко Григорович став одним із учасників опозиційного мітингу біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві. «Сьогодні я пройшов вулицями Києва й побачив, що влада відгородилася від народу. Таким чином вона показує, що свято Незалежності — це не її свято, це свято української нації. Вони не належать до української нації, вони належать до тих, хто думає про свої багатства. Нас 46 млн., а вони — це п’явки, що вп’ялися в тіло української нації і висмоктують із неї кров. Тому абсолютно нормально, що ми святкуємо окремо від влади. Це вперше. Ми маємо зрозуміти, що ця влада інших переконань, вона прагне ліквідації демократії, а потім і нашої незалежності. Ми маємо мобілізуватися й довести, що ми народ, окрема сила, яка може знести цю владу. Я молю Бога, щоб він дав нам глибоку віру в українську незалежність, щоб поглибив нашу любов до України. Тоді ми обов’язково переможемо», — звертаючись першим до людей промовив Левко Лук’яненко. Напередодні свята ми зателефонували Левку Григоровичу, щоб привітати його не просто з Днем Незалежності, а в першу чергу — із днем народження (в цей день відомому українському громадському та політичному діячеві, народному депутату України, багатолітньому в’язню радянських тюрем і таборів, письменнику минуло 83 роки) і поставити декілька запитань про двадцятирічний поступ української незалежності.

— Левку Григоровичу, двадцять років Незалежності України. Чи такою ви її собі уявляли 1991-го?

— У 1991-му я думав, що через 10—20 років Україна буде зовсім іншою. Якою я її собі уявляв? Мій образ України складався на основі старої козаччини, вивчення, читання наших духовних отців — Тараса Шевченка, Лесі Українки, Панаса Мирного та інших письменників XIX—XX століття, наших борців за незалежність, які складали декалогу українського націоналіста, творів Дмитра Донцова... Я собі уявляв, що коли Україна оголосить незалежність, вона стане на шлях послідовного відродження своєї духовності, культури, традицій у різних сферах. Наприклад, елементарне поводження людини в сім’ї, гостинах, на вулиці тощо. Якщо говорити про загальний образ, то я думав, що через 10—15, хай 20 років в Україні буде так, як у Франції, Польщі та інших європейських країнах. Цей образ мав би реалізуватися на практиці. Але не завжди практика відповідає ідеям.

Я, звичайно, розумів, що перехід від колоніального стану до незалежності буде пов’язаний з багатьма труднощами. Навіть припускав, що якийсь період життя у незалежній Україні буде гіршим, ніж у колоніальні часи. Це як життя селянина, який перебудовує свою хату. Він зібрав матеріали: стару хату розвалив, а нову ще не збудував. У цей період йому доводиться жити або в наметі, або взагалі у сусідах, тобто живе він гірше, ніж у старій хаті. Аналогічна ситуація, коли переобладнують завод або цех. Так само це стосується і всієї країни. Такий період треба просто пережити. Але я ніяк собі не міг уявити, що комунізм так глибоко спотворив душу нашого народу. Те, що ми маємо сьогодні в державі, багато в чому розчаровує і показує, наскільки важким є шлях від колоніального стану до незалежності.

— В яких умовах опинилася Україна 1991 року?

— Коли у 1991 році проголосили самостійність, наша Народна рада (група у Верховній Раді, що виступала за незалежність), яка складалася із 124 народних депутатів, могла впливати на більшість у парламенті. Ми проголосили незалежність України, а колоніальна адміністрація (в основному це виконавча влада) залишилася на своїх посадах. Ці люди були виховані Москвою у антиукраїнському, імперському дусі (московська ідеологія глибоко закралася у їхню свідомість). А ідеологія — це не костюм, який можна переодягнути, її одразу не заміниш. Ідеологія — це є ікс-факти, витлумачені в певному дусі. Наприклад, Іван Мазепа — це добре чи погано? Ми знаємо, що добре. А нам постійно казали і часто кажуть сьогодні, що він ворог, зрадник. Те саме говорили і говорять про Симона Петлюру, Степана Бандеру та інших. Саме такими поняттями керувалися більшість людей, що перебували при владі. Вони мали великий вплив на вибори. Наприклад, якщо у першій Верховній Раді було 124 депутата від Народної ради, то у другій нас уже було 100 чоловік. Тобто представництво національно-державницьких сил зменшилося. А далі ВР поступово перетворилася на іще більш антиукраїнський і підприємницький парламент. Депутати дивилися на Україну крізь призму своїх матеріальних інтересів, вони поступово перетворилися на злодіїв та членів різних кланів, які привласнили українську економіку. Тобто — замість відродження ми отримали приватизацію України бандитами.

Велике значення мали засоби масової інформації. Україна до 1991 року не мала власних ЗМІ, свого інформаційного простору. Ми були об’єктом, а не суб’єктом інформаційної діяльності. Україну наскрізь простромлювали московські мас-медіа. Ухвалені закони про приватизацію після проголошення Незалежності, дозволяли приватизувати в тому числі ЗМІ. Але хто їх купив? Не українці. Мені, наприклад, тодішній керівник Держкомтелерадіо Микола Охмакевич запропонував: «Купіть канал, коштує 50 тис. дол. Будете 16 годин на добу говорити те, що забажаєте». Але 50 тис. дол. були для нас захмарною сумою, у нас не було таких коштів. А хтось мав такі гроші. У результаті, ми як не мали інформаційного простору, так його і не здобули. І досьогодні Україна не має власного інформаційного простору. Його створили заробітчани, які наживаються на цьому і виховують наш народ не в українському патріотичному дусі, а в дусі покори перед тими обставинами, які вони самі ж і формують.

— Оперуючи президентськими каденціями, як би ви оцінили двадцятирічний поступ української незалежної держави? Почнемо з правління першого президента, Леоніда Кравчука (1991—1994 рр.).

— Кравчук — був посланцем партійного апарату. Він став президентом як представник Комуністичної партії. Просто рівень політичної свідомості суспільства був у такому стані, що націоналіст стати президентом не міг би. Кравчук, безперечно, розумна людина. На відміну від багатьох інших комуністів (тодішніх, теперішніх), він прийняв ідею незалежності і швидко став на позиції державності. Кравчук багато зробив задля того, щоб Україна проголосила Незалежність. Це великий плюс не тільки для нього, але і для всієї України.

Разом із тим, чи через традиційні зв’язки з Росією, чи через недостатню зрілість як державного діяча, Кравчук наробив багато помилок. Наприклад, погодився поділити Чорноморський військово-морський флот із Росією. Перед проголошенням Незалежності Україна ухвалила постанову про економічний суверенітет, у якій йшлося про те, що все, що перебуває на території України є власністю української держави, в тому числі — усі різновиди портів. Тому, поділ ЧФ із Росією було порушенням цієї постанови.

Другою помилкою, на мій погляд, була відмова від ядерної зброї. Попри те, що Велика сімка тиснула на Україну, щоб вона відмовилася від ядерної зброї, нам треба було стояти на своєму, або отримати більші вигоди від роззброєння.

— Половину із двадцяти років Незалежності України (1994—2004 рр.) державою правив Леонід Кучма. По суті, під час його президентства була створена система, в якій ми живемо й досі. Ви згодні?

— Якщо Кравчук був посланцем комуністичного апарату, то Кучма —представником червоного директорату. За часи правління Кравчука, хоч як би там було, економічний чинник почав зростати, тому директори заводів, голови колгоспів, радгоспів почали набирати силу. В результаті на виборах 1994 року вони привели до влади свого представника. Звичайно, Кучма почав служити червоному директорату, який чекав і був зацікавлений у приватизації підприємств. Як наслідок, в Україні почалася приватизація, яку перетворили на прихватизацію. Усе це суттєво руйнувало наш економічний комплекс. Яка працювала схема? Якийсь колишній червоний директор домовлявся із Кучмою або його оточенням про приватизацію, наприклад, заводу. Цей завод доводили до банкрутства, а потім за безцінь приватизовували. Потім хтось його відроджував (налагоджував виробництво), а хтось просто перерізав не металобрухт. Іноді до банкрутства українські підприємства доводили іноземці. Їм це потрібно було задля того, щоб легко увійти на наш ринок і водночас ліквідувати конкурента для аналогічного заводу в себе на батьківщині. Усі ці методи — абсолютна диверсія проти економіки України. Нам треба було весь цей економічний потенціал, який нам дістався від радянської імперії не нищити, а пристосовувати до нових умов. Замість цього, ми все знищили, а нового нічого не побудували. Причому, все це відбувалося під керівництвом або з благословення Кучми.

Другу величезну шкоду, яку він зробив, — це запровадження системи злочинно-карного добору кадрів. Це за Кучми почали продавати міністерські посади (при Кравчукові такого не було), а потім узагалі — призначати тих, на кого в прокуратурі було заведене досьє, що свідчило про скоєння злочину. Тобто типовий кримінальний метод добору кадрів. Кучма за роки свого правління створив таку систему в державі, з якої ми не можемо «вилізти» і дотепер.

Але були й деякі позитивні кроки. Наприклад, за його правління в 1996 році була ухвалена Конституція. Її дуже не хотіли комуністи, які мріяли, що Україна «завалиться» і попроситься назад під владу Москви. Він зумів зламати їхній опір. Також при Кучмі була запроваджена гривня, таким чином вибудовувався економічний суверенітет країни.

— Кучма поки єдиний президент, який переобирався на другий термін. Але для цього на виборах у 1999 році ним були використані різні технології. Зокрема, з лідера комуністів Петра Симоненка «зліпили» основного конкурента, якого Кучма неодмінно перемагав у другому турі. Чи була тоді можливість (шанс) змінити систему в країні?

— Треба було усунути Кучму від влади, тобто не обирати його на другий термін. Шанси були. Національно-демократичні сили ще наприкінці 1998 року вирішили підтримати Євгена Марчука. Республіканська партія, так само як і В’ячеслав Чорновіл, також підтримала цю ідею. Я вважаю, якби Марчук тоді став президентом, то це був би набагато кращий варіант для України. Він би установив диктатуру закону, тобто порядок на основі Закону, і тоді олігархи не завдали би такої шкоди Україні.

— Результатом президентства Кучми стала помаранчева революція. До влади прийшов Віктор Ющенко (2005 — 2010 рр.), а з ним великі надії і сподівання. Проте через п’ять років Ющенко став найбільшим розчаруванням. Як ви гадаєте чому?

— Із Кучмою з самого початку ніхто не пов’язував ніяких надій. У першій Верховній Раді він іще писався росіянином. Інша справа — Ющенко. На нього, дійсно, покладали великі сподівання. Але революція 2004 року стала можливою не тому, що народ любив Ющенка, а тому що зненавидів Кучму. Ненависть до Кучми організувала громадян. Із регіонів приїхало дуже багато людей. У Києві була представлена вся нація. І ніякі вже маневри Медведчука чи Кучми нічого врятувати не могли. Дуже важливо, що навколо Ющенка тоді об’єдналися багато кандидатів. Вони не почали грати кожен у свою гру. Ще один чинник: програма Ющенка «Десять кроків назустріч людям» — була чудовою. Але, всі надії не виправдалися — Ющенко виявися не державником, а проповідником. Програма «Десять кроків назустріч людям» не була втілена в життя. Тих, кого він мав би «посадити в тюрми», він прирівняв до себе — посадив за один стіл і почав вести переговори. По суті — продовжив політику Кучми. Його політика дуже тяжко вдарила по Україні. Вона не може очухатися й досі. Саме Ющенко привів Партію регіонів і Віктора Януковича до влади.

— Віктор Янукович є президентом уже півтора року. Як ви думаєте, яку Україну сьогодні будує він і його команда?

— Янукович будує російський сценарій в Україні. Він вихованець саме російської політичної культури, якій характерні авторитаризм, диктатура, деспотія тощо Для азійських країн, якою є Росія, найвищою цінністю є держава, а не людина. А ми — європейська країна, тому для нас найвищою цінністю є людина. Янукович прагне збудувати в Україні однопартійну диктатуру. Про це свідчать його реальні кроки, які ведуть до звуження демократичних свобод. Уже відомо, що «Сильна Україна» Сергія Тігіпка увійде до Партії регіонів. Мене не здивує, якщо і Литвин піде туди. Окрім того, відбувається концентрація капіталів, у тому числі засобів масової інформації. Такий політичний режим до речі побудований в латиноамериканських країнах. Там за конституцією є і свобода, і демократія, і все що завгодно, а в дійсності, якщо хтось наступив на мозоль якомусь серйозному можновладцю, його просто вбивають — і на тому все.

— Що може бути альтернативою в такому випадку? Де брати сили?

— Вони самі собі готують альтернативу. Я пригадую вибори 2004 року, на яких я відповідав за частину Харківщини. Коли я говорив із місцевими мешканцями про Януковича і розповідав їм його біографію, у відповідь чув, що всі ви там в Києві націоналісти, а Янукович — наш, тому ми будемо голосувати за нього. А тепер, коли Янукович став на чолі держави, вони бачать, що робить «наш» президент. Виявляється, що він не дбає про робітників, шахтарів, а дбає про олігархів. Більш того, виявляється, він і сам олігарх, а не колишній в’язень, який замолоду наробив дурниць. І тому люди починають від нього відвертатися. Я думаю, що на майбутніх виборах величезна кількість тих, хто голосував за Януковича, голосуватимуть за кого завгодно, тільки не за нього. Політика цією влади налаштовує народ проти себе. Янукович і його оточення робить сьогодні для власного програшу, напевно, більше ніж хто-небудь. Багато хто з них за рік подвоїв або потроїв свої капітали. Це на той час, коли життя в Україні все дорожчає і дорожчає. Така реальність створює сприятливу атмосферу для перемоги національно-демократичних сил. Чи зможуть вони використати цей шанс — питання. Якби патріотичні партії змогли домовитися і висунути єдиний список на виборах, а не поборювати одне одного, тоді вони реально могли б узяти більшість у парламенті. Тоді можна було б почати справжнє відродження України. Якщо цього не відбудеться, ПР й надалі залишиться панівною силою в України і буде так само її грабувати. А це вже може призвести до нової революції.

— У багатьох демократичних країнах великий вплив має інтелігенція. У скрутний час саме вона вказує суспільству, країні вихід із ситуації. Чи є такою українська інтелігенція?

— Інтелігенція — це не просто наявність вищої освіти. Скільки у нас було кандидатів і докторів наук, але вони не були українськими патріотами. Тому що ані середня, ані вища освіта не навчили їх українській історії чи українській мові. Весь їхній шлях здобування освіти був пов’язаний із навіюванням московської імперської ідеології. Ми мали високих фахівців, але не мали справжньої української інтелігенції. Тому що справжній інтелігент має знати свою історію, літературу, звичаї. Якщо така інтелігенція і виникала, то вона опинялася в концтаборах у Сибіру.

Я вважаю, що законне і природне завдання інтелігенції — це турбуватися про долю свого народу, відчувати відповідальність за стан нації. У 1985—1986 рр. з’явилася можливість вільніше говорити і писати. Тоді українське національне тіло почало формувати українську інтелігенцію. Але й дотепер наша інтелігенція не відчуває себе об’єднаною верствою, відповідальною за долю української нації. Так, з’явилося чимало добрих письменників, істориків, проте й досі не сформувалася шляхетна солідарність інтелігенції.

Позитивом є те, що з’явилася можливість діалогу інтелігенції з народом. Цього раніше не було. Такий діалог може підняти рівень національної свідомості нашого народу, що значно розширить соціальну базу незалежності. На цьому будується мій оптимізм відносно майбутньої долі України.

— Нещодавно в Києві відбувся Всесвітній форум українців, присвячений двадцятій річниці Незалежності України. Ми знаємо, що закордонних українців — мільйони. Чи може бути українська діаспора одним із чинників впливу на суспільно-політичні процеси в Україні?

— Українська діаспора на початку 1990-х була дуже активною у здобутті незалежності. Вона дуже раділа, що нарешті Україна стала самостійною державою. Звичайно, українці за кордоном покладали великі надії, деякі хотіли спрямувати сюди свій капітал, який би працював на розвиток країни, а хтось узагалі був готовий повернутися в Україну. Але приїхавши у 1992-му (на першу річницю Незалежності), вони зіштовхнулися з великими проблемами. Наприклад, у Кабінеті Міністрів вони ніяк не могли знайти людину, яка б могла вирішити їхні питання. Повернувшись до Канади (я тоді був послом України в Канаді), вони прийшли до мене і кажуть: «Що це у вас за система управління? Нічого не працює». А я їм пояснив, що для того, щоб «працювало», треба дати хабара. Для них це було великим розчаруванням. Святкування першої річниці Незалежності тоді подіяло на них так, як відро холодної води: бажання їхати в Україну зникло, ентузіазм вкладати гроші спав. Через нашу безтолковість і соціалістичну економіку, ми тоді втратили чимало інвесторів. Наявність багатомільйонної діаспори, Україна могла б використати з користю для себе. Але ми цього так і не зробили і не робимо.

Пам’ятаю, як у 1991 році приїхали в Україну українці з Придністров’я. Вони прийшли до мене і кажуть: «Ми не діаспора, ми частина етнічної української території. Дайте нам підручники (нас 730 тис.), щоб ми могли заснувати школи, вивчити мову». Але наша держава їх відштовхнула. Делегація як приїхала із проханням, так вона і поїхала з нічім. Я намагався якось допомогти, писав заяви, але всі вони так десь, напевно, в архівах і лежать.

Усе залежить від влади. Якщо влада буде знаходитися в руках чужинців, то таке буде ставлення і до діаспори — як до чужинців. Ви ж подивіться — нинішня влада практично проігнорувала День Незалежності. Для всіх нормальних країн — це найбільше свято, а для них — ні. Вона скасувала військовий парад. Відгородилася від громадян. Я — один з авторів Акту проголошення України незалежною державою, а мене навіть не запросили на урочистості в Палац «Україна». Це просто ганьба на двадцятому році Незалежності.

Я вважаю, що сьогодні ми стоїмо перед необхідністю змінити гасло. У 1991 році у нас було гасло: «Хай живе самостійна Україна!». Ми домоглися цього, але ми так і не домоглися, щоб Україна стала українською. Тому тепер настав час оголосити нове гасло: «Україні — українську владу!». Мусимо зрозуміти, що тільки національний егоїзм може здійснити Україну.

Іван КАПСАМУН, «День»
Газета: 
Рубрика: