Ти ніколи не розв'яжеш проблему, якщо будеш думати так само, як ті, хто її створив
Альберт Ейнштейн — один з найвизначніших фізиків XX століття

Віктор ЮЩЕНКО: Не треба топтати демократію

19 грудня, 2008 - 00:00
ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

В інтерв’ю «Дню», «Україні Молодій», «Фактам и комментариям» Президент Віктор Ющенко — про подальшу долю національної валюти, парламенту, коаліції, демократії й України загалом.

— Вікторе Андрійовичу, парламентарії, зокрема й із фракції «Наша Україна — Народна самооборона» в зв’язку зі створенням коаліції БЮТ+ НУ-НС + блок Литвина говорять про те, що ви виступали проти її створення. Як ви це прокоментуєте.

— Парламент є боєздатним лише в одному разі, коли в ньому є більшість народних депутатів, які беруть на себе відповідальність за економічний, соціальний, політичний курс. Після змін у Конституції, проведених попереднім президентом 2004 року ключові повноваження у формуванні уряду й національної політики в сфері економіки, соціального і гуманітарного життя належать Кабінету Міністрів і Верховній Раді України. Ми повинні бути чесними. Якщо ми хочемо проводити послідовний курс у згаданих питаннях, ми зобов’язані мати дієздатний парламент. Тому вельми дивно було б, якби окрема політична сторона виступала проти дієздатного парламенту. Президент також хоче бачити парламент не органом, який утримується за рахунок податків, зокрема й моїх, а органом, що продукує рішення, необхідні державі й нації.

Не нагадуватиму колізію з життя парламенту після реформи, однак переконаний, що й для Президента, й для суспільства є очевидним факт: парламент просідає, парламент не може забезпечити ефективне обслуговування своїх повноважень і функцій, які він має після конституційної реформи. І в цьому сенсі можна говорити про те, що конституційна реформа призвела до фундаментального дисбалансу в системі влади в Україні. Разом із цим, слід сказати про те, що українська Конституція чинна — й український парламент має працювати.

Одним з аспектів нормальної організації роботи парламенту є відповідь на тему коаліції. Конституція не передбачає існування парламенту поза коаліцією, хоча конституції багатьох європейських країн передбачають, зокрема, й уряд меншості. Уже восьмий рік у Данії, наприклад, працює такий уряд, і він, хоч як це парадоксально, є найстабільнішим за всю історію цієї країни. Тому важко говорити, які баланси, які противаги формуються в той чи інший момент роботи парламенту, головне, щоб ми бачили парламент стабільним.

— А якщо говорити про конкретну коаліційну модель, за якої український парламент може бути й боєздатним, і дієздатним?

— Я переконаний, що ця модель міститься в такій площині. Результати останніх парламентських виборів показали, що рахунок, по суті, 1:1. Різниця в два голоси — це неістотна різниця. Таким чином, якщо ми маємо мету формувати прогнозовану, послідовну політику, нам треба мінімізувати протиріччя між таборами. Я не кажу, що це буде ідеологічний клуб, але щонайменше в питаннях, які стосуються економіки, антикризових дій, логіки конституційного процесу, ми мусимо шукати толерантності й взаєморозуміння. Протиріччя, стінка на стінку, крім краху, нічого нам не дадуть. Я говорю зараз як демократ, як людина, котра не живе ні в комуністичній, ні в соціал-популістській ідеології. Переконаний, що слід зняти температуру в парламенті й досягти порозуміння та знайти відповіді на питання, що за два, три, чотири, п’ять місяців могли б стабілізувати ситуацію в державі. Постановка питання про коаліцію поляризує парламент. Поляризує незалежно від коаліційної конфігурації. Одна сторона, мов чуми боїться коаліції між БЮТ і Партією регіонів і наводить свої аргументи: це коаліція, що не має ідеології, це небезпечна коаліція для наших європейських інтересів, для політики безпеки, для гуманітарної політики й так далі. Ці політичні сили не зможуть виправдати довіру нації за ознаками світової й внутрішньої кризи, які ми сьогодні переживаємо. Це небезпечний симбіоз. Хоч як це дивно, це далекі й водночас дуже близькі політичні сили. Це — з одного боку. З другого (я це казатиму від тієї частини фракції НУ-НС, яка вихована на ідеології «Нашої України»), ми не можемо розділяти економічний курс, що його проводить нинішній прем’єр-міністр. Я навіть уявити собі не міг, що 2008 року в нас буде ручне управління економікою. Комусь схотілося раптом завезти в країну 600 тисяч тонн не дуже свіжого м’яса без сплати податків...

— Однак 2005-го була така сама ситуація.

— Безумовно. Нас щокварталу переслідувала криза: м’ясна, молочна, бензинова. Те, що ми бачимо сьогодні, 2008 року, — це калька 2005-го. А це вже не епізод, це стиль, це переконання. Я не хочу казати «погані переконання», я хочу сказати «переконання не мої». Будучи коректним до жінки, до леді, не буду прямо бравірувати прізвищами, просто зазначу, що ми за рік підняли соціальні стандарти на 49—50%. А тепер сидимо й не знаємо, хто й коли подасть бюджет-2009. Ніхто не хоче подавати бюджет, усі бояться, бо популізм призвів до зобов’язань такого плану, що національна економіка їх не витримає. Прожили перший квартал, виконали річний показник щодо інфляції за три місяці й кажуть, мовляв, це провина Януковича. Потім, коли розпочався другий квартал, кажемо, що це провина зовнішнього чинника — енергоносіїв, хоча їхня частка тут не перевищує півтора відсотка. Страх визнати помилку свідчить не про те, що людина переконана в своїй ідеології, курсі, а свідчить про те, що людина не може мінятися, приймати рішення іншого плану. Це небезпечно, особливо тоді, коли політика формується не урядом, не командою, не коаліцією, а однією персоною. Немає довіри, є загальна втома від цих стосунків. Коаліційна угода прийнята для того, щоб її виконувати й жити з нею, а не для шоу-маневру. Нам слід навчитися втручатися в цю політику: міняти її, робити сучаснішою. Ми дожили до того, що слово «реформа» вживаємо тільки для анекдотів, а це не жарт, це великий ризик, оскільки вийти із сьогоднішньої ситуації може лише сильний прем’єр, сильний уряд, які не політику ставлять на перше місце. Нам треба обрізати популізм, обрізати ліві методи, до яких тяжіє нинішня команда. Нам потрібен прем’єр-міністр, який чесно казатиме нації про наявні проблеми.

Тому нам слід спочатку поставити дещо нижче планку. Не треба ставити питання про коаліцію, якщо вона так важко входить до парламенту й поляризує не лише його, а й суспільство. Давайте, нехай працює більшість. Більшість, яка не затягне нас в жодний бік: ні в правий, ні в лівий. Більшість, яка сконцентрується на політиці прагматизму. І розпочати цю політику варто з бюджету-2009. Незалежно від того, хто буде прем’єр-міністром через півроку, рік, бюджет має бути правильним і збалансованим. А в нас як тільки Пинзеник представляє бюджет уряду, в усіх очі вибалушені, мовляв, із таким бюджетом страшно на люди виходити. А я думаю, що міністр фінансів правий, адже треба досконально розібратися в проблематиці, що виникла внаслідок популістської політики 2008 року. Якщо у Фонді зайнятості з’явився дефіцит у два мільярди, то це жовта картка! Як таке можна пояснити, що фонд, який першим мав прийти на допомогу людині, яка втратила робоче місце, не має коштів? Питання не в солодких словах, питання в тому, щоб кожне слово було закріплене відповідальністю. Говоримо про бюджет? Вибачте, але якщо ми бачимо дефіцит у 40 мільярдів, здається, руки опускаються, — не вийде ніхто з таким бюджетом. Це не заклик до того, що це фатальність. Це заклик до того, що нам треба серйозно міняти передусім поточний економічний курс, оскільки він веде нас у глухий кут. Якщо говорити про прагматичну, а не популістську політику в парламенті, то це ситуація, коли БЮТ, Партія регіонів, «Наша Україна», блок Литвина можуть відгукуватися на поточні виклики. Це найкраща лінія, і нехай 300 — 350 голосами ухвалюють бюджет. Але щоб, вибачте, страховисько не заносити до Верховної Ради, слід ухвалити пакет, який амортизує проблему державного бюджету. Оскільки бюджет зведено зараз — його не можна подавати, слід переглянути правила гри, оскільки наявні правила непродумані й популістські. Тому виникає тема передбюджетного пакету.

Це криза українського виробництва, а саме поточної економічної й соціальної політики. І не треба тінь наводити на якусь світову кризу, а треба займатися своїми внутрішніми питаннями.

— Проте коаліція в парламенті є. Чи знімається питання дострокових виборів?

— Насправді сьогодні всі бояться нових виборів. Однак сьогодні вибори не можуть бути таким способом відповіді, яким вони могли б бути ще три місяці тому. Ситуація не та. Ми не зможемо завершити політику 2008-го й сформувати політику 2009 року, якщо будемо вести мову про політику виборів. Нам слід зупинитися й сказати, що зараз вибори не є пріоритетом. Не бійтеся ніхто: ні парламент, який не хоче йти на вибори, ні уряд. Нас сьогодні має об’єднати ситуація й виклики як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. А що стосується коаліції, відбувся з’їзд партії. З’їзд визначив, чому ми не можемо знову йти в коаліцію, очолювану прем’єр-міністром Тимошенко. Це рішення ухвалено без образ, без докорів, це право партії. І це рішення озвучене щиро: ми не вороги, але ми не можемо погодитися з тією лінією, яку проводить прем’єр-міністр. Я не хочу миритися з цією політикою й не хочу підтверджувати, що політика безвідповідальності, політика популізму, політика, віддалена від змін і реформ, — це те, що треба сьогодні Україні. З іншого боку, цілком зрозуміло, що перевантажувати сьогодні політичну силу на ймення БЮТ ринковими зобов’язаннями неможливо. Вони не візьмуть ці зобов’язання, а якщо візьмуть — не виконають, як не виконали рік тому і як не виконали 2005-го. Це друга мета: спочатку політика, а потім — інструменти уряду. А я хотів би, щоб було навпаки. Нам потрібен відчайдушний прем’єр. Хтось його називає технічним, хтось — прагматичним, а хтось — аполітичним. Це мусить бути людина, котра не озирається назад і не дивиться, а що ж подумає виборець? Вибачте, що я так кажу, але я, правда, хочу бачити прем’єра, котрий відповідатиме за правильні, раціональні рішення, незалежно від того, як ці рішення сприйме людина. Адже людина сьогодні чимало необхідних заходів не сприйме.

— Але ж сьогодні є і прем’єр, і коаліція...

— Ми наступного тижня проводимо другий етап з’їзду, і я переконаний, що з’їзд висловиться й з приводу того, як поставитися до тих людей, які, всупереч рішенню з’їзду, підтримали коаліцію, і як цих людей виключити з партії, а також зі списку народних депутатів від нашої політичної сили. Це зробила б будь-яка політична сила, бо якщо є командне рішення, що такого роду політику ми не можемо підтримати, то, очевидно, ця команда стосується кожного рядового члена, в тому числі депутата. Відверто скажу, я багато зусиль доклав, аби донести до кожного депутата рішення, яке ми ухвалювали, оцінки й аргументи, чому цього не треба робити. Я вважав своїм обов’язком це зробити як представник цієї партії. Парламентська коаліція? Адже це була прихована, підкилимова політика. Офіційні переговори лідера фракції (мається на увазі екс-лідер фракції В’ячеслав Кириленко. — Авт.) завершилися тим, що ні єдиного рішення фракції про входження до коаліції не було. Крім, звичайно, вівторкового рішення. Але з’явилися якісь протоколи, на які посилається голова Верховної Ради, прем’єр-міністр. Де, на засіданнях яких фракцій, приймалися ці рішення? Нам ніхто не може показати протоколи. Тому виникає підозра, побоювання й питання: чому такими методами будується коаліція? Це неприйнятно й аморально. Є публічний процес, а ми бачимо що? Комусь віддали віце-спікерство; здається, вже трьом людям — посаду міністра вугільної промисловості; двом — Фонд зайнятості й Антимонопольний комітет. А на виході ні той, ні той нічого не отримають, і це факт. Цей каламбур мені дуже нагадує водевіль тієї політичної корупції, що прийшла до українського парламенту 1996 року з приходом деяких дніпропетровських депутатів. І те, що сьогоднішня так звана коаліція відбулася на політичній корупції, це факт. Ми повертаємося в лоно, від якого тривалий час тікали. Адже ми тільки півтора року тому були обурені тим, що коаліція, яку робив Мороз, — це коаліція, заснована на корупції. Так от, сьогоднішня «коаліція» побудована на аналогічній моделі. Страх. Мотив. Залаштункові переговори. Адже це не дорога чесної політики. І ще один момент. Робоча коаліція — це 226. Переконаний, що Конституційний Суд, тлумачачи коаліцію більшості, виходив із того, що однією з ключових ознак де-юре сформованої коаліції є її більшість. Простіше кажучи, якщо немає цієї фатальної цифри 226, це не коаліція. І який же фінал? Зібралися 37 депутатів однієї фракції (НУ-НС. — Авт.) і добру звістку дали світові, мовляв, нарешті створено коаліцію, хоча чомусь її ніхто не оголошує. А чому? Тому що чудово всі розуміють — немає 226, і всі чудово розуміють, що ця коаліція в лапках може працювати лише в разі, якщо її невід’ємним членом стане Комуністична партія. Якщо ми говоримо про такий підхід до коаліції, то це ще більш нікчемний підхід. Тому я не оптиміст щодо цієї коаліції. Очевидно, що метою цієї всієї бурхливої діяльності було лише одне — врятувати місце. Але сьогодні ніхто й не ставить питання про загрозу місцю. Акценти зараз абсолютно інші: чи здатні ми сьогодні об’єднатися без ілюзорних рішень і ухвалити пакет рішень, що дійсно стабілізує ситуацію в Україні? Відповіді на це питання наявна коаліція, безумовно, не дає.

Як Президент вільної країни, я вітаю будь-яку коаліцію — посада зобов’язує. Але, разом із тим, якщо ця коаліція перебуває в ембріональному стані, коли вона не дала відповідь на питання про своє формування де-юре, а її діяльність де-факто можуть забезпечувати лише комуністи, я хотів би як рядовий житель країни сказати наступне. Я нікому не радив би в третьому тисячолітті звертатися до послуг комуністичної ідеології. Я переконаний, що українська нація найбільшу ціну у світі заплатила за те, щоб віддалитися від цієї ідеології. Ще сьогодні ми шукаємо могили своїх дідів і прабабусь! І що ми бачимо? Ми бачимо, що сили, які декларують свою нібито демократичність, ринковий характер, звертаються до послуг цієї ідеології. І ось я дивлюся сьогодні й бачу, як комуністи формують парламентський порядок денний, формують, що розглядатиме Блок Юлії Тимошенко, а що — ні. Вибачте, але ж це принизливо! Партія, яка, як мені доповідають спецслужби, фінансується не нашими джерелами, працює не на наші інтереси, сьогодні визначає, як Україна повинна святкувати 7 листопада або яким чином вводити другу мову. Можливо, я понадміру відверто говорю про свої почуття, однак я дійсно хочу бачити діючий парламент... Нам нічого сьогодні бігти на вибори, нам потрібно об’єднатися навколо законів, які пом’якшили б удар власної та імпортованої кризи.

Перед виданням указу про дострокові вибори виникла ситуація, коли парламент утримувався на гроші платників податків і не давав жодної віддачі. Проте виникла проблема. У нас трагедія полягає в тому, що прем’єр-міністра неможливо з кабінету винести. Жоден прем’єр добровільно не може залишити посаду: ні попередній — Янукович, ні чинний. Якби прем’єр дотримувалася б демократичних принципів, у неї був би ресурс для проведення виборів. Мається на увазі Резервний фонд, який на момент кризи становив 900 мільйонів, а ЦВК звернувся з проханням виділити, по-моєму, 350 млн. для проведення виборів. Однак не було політичної волі прем’єр-міністра. Більше того, існувала антидія — не допустити виборів. Ми не можемо мучити суспільство, і не можемо шматками обрізати хвіст коту. Або є компроміс у парламенті, який я завжди вітаю, або — читайте параграф другий Конституції, який каже: на вибори. У будь-якому випадку, ситуація в парламенті не повинна замикатися лише на думці прем’єр-міністра, коли в результаті країна опиняється в політичному штопорі: політична воля є, а фінансування немає.

Мені дуже імпонує китайський ієрогліф, що означає кризу і складається з двох частин. Одна частина — це крах, друга — надія. Всі, абсолютно всі сьогодні розуміють, що з кризи ми вийдемо абсолютно іншими. Однак без нової політики ми з кризи не вийдемо. І якщо ця нова політика радикально швидко не буде представлена, мине час і прийде нова команда, яка скаже: «Я готовий взяти відповідальність і зробити непопулярні речі». Найкращою відповіддю на кризову реакцію є бюджет року. А якщо ми боїмося провести бюджетну дискусію, боїмося представити цей бюджет, все інше, пробачте, — це пусті слова, оскільки без бюджету ми кризу не подолаємо.

— Вікторе Андрійовичу, дайте свою оцінку вівторковим парламентським подіям щодо позиції фракції «Наша Україна — Народна самооборона» і зокрема відставки керівництва фракції.

— Вважаю, це хороший процес. Це процес очищення. Це процес, який я давно чекав, оскільки потрібно було, щоб люди визначилися у своєму ідеологічному виборі, у своєму партійному місці. Вони це зробили, я поважаю їхній вибір, і гадаю, що у вівторок був гідний у політичному значенні день.

— Пане Президенте, як ви оцінюєте наміри Партії регіонів «підняти на вуха» всю країну, якщо впродовж 100 днів уряд пані Тимошенко не сформує рішення на злободенні економічні виклики? Чи варто сьогодні розбурхувати народ?

— Гадаю, взагалі, розбурхувати народ варто, однак політичні сили існують для того, щоб за допомогою діалогу демонтувати кризи. Для цього й існує партія як спосіб гармонізації суспільної та владної позицій. Вони створені не для того, щоб створювати кризу, а для того, щоб вирішити її. Однак у репліці такого сенсу, вважаю, варто провести паралель з боксом, коли кожний спортсмен показує, в якому він халаті виходить, яка в нього прислуга, як вони його душать одеколоном, як масажують. Гадаю, в цьому контексті йдеться саме про це.

— У телевізійному зверненні до народу наступного дня після обрання спікера Литвина прем’єр-міністр Юлія Тимошенко заявила, що останні парламентські події пов’язані з «пустопорожньою боротьбою за другий президентський термін будь-якою ціною». Ви ухвалили рішення про свою участь або неучасть у майбутній виборчій президентській кампанії, чи усвідомлюєте, який жорстокий реванш може відбутися 2009 року?

— Я дам дуже спокійну відповідь на це запитання. Це не моя проблема. Це ваша проблема — людей, які мають честь сьогодні представляти українську журналістику і 47 мільйонів українців. Це вибір, який у тому числі зробив і я. Я своє життя прожив так, як хотів — гідно прожив і був переконаний, що найкращим подарунком для нації, якщо ми говоримо про її перспективу, є режим демократії. Я — самодостатня людина, і знаю, навіщо народився, чого досяг, і я буду там, де я захочу.

Не потрібно бути ідеалістом, потрібно бути реалістом. Україна 17 років незалежна. 17 років для людини — це період становлення, а ми ж говоримо про державу, яку поважаємо, любимо. Я днями відвідав чудовий творчий ювілейний вечір Євгена Олександровича Сверстюка (лауреат Шевченківської премії, відомий правозахисник, літератор і вчений відсвяткував днями свій 80-річний ювілей. — Авт.), який дав блискучу відповідь, передусім, для молоді. Відповідь полягає в тому, що ми прийняли незалежність України з великою купою сміття, де в нас була украдена історія, втрачена ментальність, здавлена мораль, розбита церква. Іншими словами, ми століттями жили, як філія — атрибутики державності не було! Рефлексу захищати, відстоювати державність і сьогодні в більшості політиків немає. Не дай Боже, звідти пальчиком покажуть! А це все, знаєте, відчуття каліцтва, коли ми в повний голос не можемо говорити про критерії, на основі яких будується нація та держава. В якій державі збираємося жити? У державі, яка не поважає свою мову? Тоді й держави такої бути не може. Ми збираємося жити в державі, не пам’ятаючи її імені? Кожна держава крупинка за крупинкою збирає свою історію, і цим вона хоче продемонструвати, що це — одна з основ її ідентичності. І тому, коли ми говоримо про те, хто повинен бути президентом України, я вважаю, це повинна бути людина, яка не асоціює слово патріот із лайкою, людина, яка закріпить українську демократію — краще, що в нас є від помаранчевої революції. Дай Бог, щоб у цього президента була більшість у парламенті. Дай Бог, щоб у нього був уряд. Таку гармонію у владі, я особисто дуже хотів би бачити. Але найважливіше, щоб ми не топтали демократію. Те, що в нас є, легко забувається, але саме демократія — це унікальний інструмент, що дозволяє у всьому гірше відрізняти від кращого.

— А якщо опустити риторику: ви вирішили, чи братимете участь у виборчій кампанії, що наближається?

— Скажу так: я все ще обмірковую це рішення. Переконаний, що час для таких заяв ще не настав. Прийде час, упевнений, ми про це обов’язково поговоримо.

— Ваш прогноз щодо подальшої долі національної валюти?

— Я як людина, яка ввела гривню, зрештою, зробила все для того, щоб Україна мала надійну грошову одиницю. Національний банк цю реформу провів. На мій погляд, це була одна з найпрогресивніших реформ у Європі за останні 50—60 років. Це реформа, яка вдалася, і яка потрапила до хрестоматії. Ця реформа організовувалася в непростий час, коли мало хто вірив (за винятком кількох людей), що це можливе. І коли я недільним вечором йшов на телебачення оголошувати про грошову реформу — не було навіть ще відповідного указу президента. Говорилося: «Давай, давай, а там подивимося». Зараз же ключовий момент полягає в тому, що гривня відбулася як національна грошова одиниця, на ній сформувалася довіра до банківської системи. Іншими словами, десять років, що прожила гривня, — вона прожила як гідна леді. Була низка потрясінь, що виникали на шляху, але ми з них вийшли гідно. Я довіряю Національному банку. Ми говоримо про наднаціональний інститут, для якого уряд, приватні особи або бізнес — усі рівні, і в цьому й полягає його особливий статус, а також особлива відповідальність. Національний банк не повинен легко піддаватися атакам, оцінкам, спокусам, і ми повинні робити все, щоб цей інститут залишався незалежним. Це перше. Друге. Чи розуміємо ми, коли говоримо про курс гривні, з чого складається цей курс? Національний банк не встановлює курс, а фіксує його. Курс встановлюється на ринку: з одного боку покупець, з іншого — продавець. І саме змагання цих двох потоків і формує курс. У Національного банку є одна особливість — у нього наявні валютні резерви, які він може використати для атаки, якщо курс поставлений під ризик через певний епізод. Іншими словами, валютний резерв — це кредо НБУ, що може бути використане для згладжування епізоду, але не тенденції. Курс — це інтеграл, до якого зведені пучки дуже багатьох політик, а Національний банк є лише фіксатором.

Коли ми бачимо зміну курсу, нам потрібно шукати причину, яка пов’язана не з Національним банком. Причина в тому, що або торговельна, або платіжна, або бюджетна політика мають серйозні проколи — десь із відра витікає вода.

Вважаю, одна з основних проблем Національного банку — це слабка комунікація. Переконаний у тому, що НБУ з ранку до вечора повинен бути в телевізійному екрані й пояснювати свою правду. А тепер цифри. За два місяці стік депозитів населення становив 48 млрд. грн., а в нас сьогодні за статистикою 107 млрд. депозитів у національній валюті. Хто їх обслуговував? Лише Національний банк. Інших ресурсів практично не було. Населення в цей час купило млрд. валюти і НБУ, хоч від цього серйозно втрачає економіка, також повинен обслужити цей процес. Національний банк зробив велику роботу, навіть ту, яку раніше не робив, оскільки такого рівня кризи цей сектор ще не знав.

Існує причина, існує наслідок. Курс — це наслідок. Якщо в торговельній, інвестиційній, бюджетній політиці буде мало зроблено, проблеми з курсом існуватимуть. Разом із тим у нас є багато позитивних сигналів і питання стабілізації, на мій погляд, практично досягнуте. Я і зараз запевняю, що гривня передевальвована і основний чинник, який призвів до цього, — це ажіотажний попит. Це психологія, яку не вдалося перебити інформаційними, урядовими, банківськими діями. Іншими словами, чинник, який найбільше вдарив по ситуації на українському валютному ринку, — це психологічний чинник, що породжує колосальний спекулятивний попит. Тому завдання номер один — стабілізувати валюту. Минулого тижня у нас вперше склалася ситуація, коли люди продали доларів більше, ніж купили. Це перший сигнал того, що суспільство наситилося. Ця тенденція тривала два або три дні. Але навіть сьогодні різниця між купівлею—продажем становить два мільйони, а була — 50. Два мільйони — це ще не стабільність, але можна сказати, вже передвісник. Простіше кажучи, процес видихається.

Національний банк починає серйозну інтервенцію через аукціон, який він проводитиме в щоденному режимі, і я вважаю, що вже сьогоднішній день, можливо, вперше покаже стабільність національної валюти. У нас існують всі підстави говорити про позитив, говорити про те, що точка рівноваги практично досягнута і може бути реалізована вже в найближчий час.

Наталія РОМАШОВА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments