Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Висміяні монстри

15 вересня, 2006 - 00:00
«ВЕЛИКИЙ ВОЖДЬ ТОВАРИШ КІМ ІР СЕН ВИКРИВАЄ І КРИТИКУЄ НЕПРАВИЛЬНІ ПОГЛЯДИ НАЦІОНАЛІСТІВ». РЕПРОДУКЦІЯ З САЙТУ arvegger.livejournal.com

На хвилі святкувань загальнонаціонального «некруглого ювілею» якось не дуже згадують, що Україна рухалася до незалежності довгим і сповненим несподіванок шляхом. Зустрічалися на ньому і настільки парадоксальні явища, що їх насилу можна вмістити в загальноприйняту систему суспільних, політичних, соціальних координат. Іншими словами, ми теж зі сміхом розставалися зі своїм минулим. Історію одного з таких, дуже гучних і дуже смішних рухів у викладі його співзасновника ми пропонуємо сьогодні вашій увазі.

«Промені чучхе» — масовий і, без перебільшення, унікальний рух із центром у Києві, який існував у кінці 1980-х — на початку 1990-х років і був окрилений ідеологією північнокорейських комуністів. Повна назва — Молодіжний революційно- патріотичний союз «Промені Чучхе».

Організація створена в столиці України в листопаді 1989 року. Найбільший пік популярності припав на 1990— 1991 рр. Наймасштабнішим дійством, організованим «ПЧ», було святкування в 1991 році річниці Жовтневої революції. Шоу відбулося на київському Майдані Незалежності з подальшою маніфестацією Хрещатиком. Завершилося все грандіозним мітингом, у якому, за найскромнішими підрахунками, брали участь 10 тисяч осіб. Після цього активність «Променів» пішла на спад. Найдовше діяло Владикавказьке відділення «ПЧ», яке до кінця 1999 року регулярно випускало інтернет-газету «Цистерна» (http://cisterna.chat.ru).

Біля витоків колись могутньої організації стояли лише дві людини: Микола Поліщук («Комісар») і Дмитро Полюхович («Команданте Лейбедев-Кумач»). У пресі згадується кілька заплутаних і величавих історій створення Союзу. Реально все було набагато банальніше. «Комісар» і «Команданте», як і тисячі радянських люмпен-інтелігентів, обожнювали журнали «Корея» та «Корея сьогодні». Здається, Валерія Новодворська свого часу назвала їх єдиною антирадянською літературою, доступною радянським людям. Громадяни, які зросли в умовах «реального соціалізму», сприймали публікації про корейського «великого вождя» та «улюбленого керівника», як в’їдливу сатиру на власний лад. Крім того, було надзвичайно весело усвідомлювати, що десь є ще більший маразм, ніж у СРСР.

Того історичного дня в кіоски «Союздруку» завезли черговий номер «Кореї». Майбутні «Комісар» і «Команданте» відзначили цю подію й насолоджувалися читанням. На Хрещатику вони зустріли знайому студентку Політехнічного інституту, яка, сама того не знаючи, стала матір’ю організації. Коли розмова зайшла про чергові перли «Кореї», вона лише відмахнулася: «Мене в гуртожитку корейці зі своїм чучхе замучили, бігають, книжечки тицяють...» «То веди ж до них!» — вигукнули майбутні отці-засновники.

Можна лише уявити жах нещасного північнокорейського студента, коли в його кімнату ввалилися два п’яні шакали з вимогою дати літератури про Вождя та якомога більше. Хвилин через п’ять у кімнаті зібралося все керівництво земляцтва, яке влаштувало формений допит. Під час розмови по ходу і вигадали таку собі організацію шанувальників ідей чучхе, спонтанно виникла і її назва. Згадує Команданте Кумач: «Коли мене запитали, як, власне, називається організація, я спершу розгубився. Потім мій погляд зупинився на величезній книжці в червоній палітурці, що лежала на столі. Книжка називалася «Велике сонце чучхе», або щось на зразок цього. Якщо є «Сонце чучхе», то від нього повинні виходити промені...» Так народилася назва «Промені Чучхе».

Майже рік «організація» діяла в «підпіллі». Усе зводилося до «партзборів» із розпиванням міцних напоїв і тостами за здоров’я Кім Ір Сена, написанням різних «програмних документів» та іншими розвагами в колі досить вузької тусовки.

Перша публічна акція відбулася тільки у вересні 1990 року. Напередодні, влітку, перед будівлею Київради було піднято український синьо-жовтий прапор. Незабаром п’ятачок біля флагштока перетворився на місце зборища місцевих «пікейних жилетів». Особливо завзяті приносили до знамена квіти та навіть запалювали свічки. Одного разу «жилети» були шоковані появою листівок про те, що до червоного прапора УРСР (він був поряд) готується покладання «революційної квітки кімченірхви». До часу «покладання» до прапора підтяглися всі «пікейні» резерви та преса. Попри крики «Ганьба!», на гранітну основу флагштока було встановлено горщик із замученою бегонією та стрічкою від похоронного вінка з написом «Червоному прапору від дітей Вождя». Наступного дня повідомлення про акцію було опубліковане майже в усіх українських і московських газетах. Особливо цікавими були міркування журналістів про те, що таке МРПС «Промені чучхе». Ніхто з пишучої братії так і не здогадався, що хлопці просто розважалися.

Тут слід зазначити, що й у пізніх публікаціях, і навіть глибинних дослідженнях молодіжного руху в Україні 1980—1990-х ніхто так і не дав правильної оцінки діяльності «Променів». Наприклад, український екс-депутат Артур Білоус, який гордо іменує себе «політологом», зважаючи на те, що більшість членів «Променів» були активістами радикального Українського студентського союзу, у своєму фундаментальному дослідженні заявив, що «Промені» були підструктурою УСС та були покликані популяризувати цю організацію, одночасно дискредитуючи комуністичну ідеологію. Схожі міркування зустрічаються й у інших авторів. Насправді ж, попри те, що організація оперувала політичними поняттями, явище це було виключно культурного плану. Жодна політична структура не мала на «Промені» ані найменшого впливу.

З акцій руху варто назвати привітання делегатів одного з останніх партз’їздів КПУ часів СРСР — делегатів засипали конфетті та закидали серпантином (тут треба зазначити, що всі члени «чучхейської» тусовки були антикомуністами та прихильниками незалежності України); урочисті проводи до Іраку загону «Пхеньянські яструби» (щоправда, на відміну від «Соколів Жириновського» «яструби» на своєму старенькому ПАЗику з написом «Замовлений. Київ — Багдад», доїхали лише до найближчої «розливайки»); захоплення в річницю більшовицького Січневого повстання меморіальної гармати біля найстарішого київського заводу «Арсенал» і спроба обстріляти з неї Верховну Раду (свого часу з цієї ж гармати більшовики обстрілювали Центральну Раду)... Тільки центральне київське відділення провело близько півсотні великих і малих акцій. Мали «Промені» і свої періодичні видання — газети «Закал!» і «Газету радикала» (логотипи назв були виконані так, що читалося «За кал» і відповідно «Газета ради кала»).

Те, що після 1991 року рух пішов на спад, пояснюється двома чинниками. Перший — більшість активістів до того часу закінчили ВНЗ, після чого в багатьох на приколи не залишалося часу. Другий — змінилося життя. КНДР більше не сприймалася як пародія на власну країну. На другу половину 1990-х більшість молодих людей, які виросли в пострадянській дійсності, вже не розуміли багато чого з того, над чим істерично сміялися їхні ровесники наприкінці минулого десятиріччя. Але, здається, потенціал чучхейського руху поки що не вичерпав себе. Обнадійливий вигляд має всенародна любов до президента Путіна (одні «Идущие вместе» та «Наши» з їхніми вуличними дійствами чого варті!), та й його український колега (вже колишній), бувало, брав участь у засіданні, сидячи під власним величезним портретом...

Дмитро ПОЛЮХОВИЧ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments