...Всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало передовсім: чи знатиме світ про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема — ще більш духовна: чи буде кому помолитися за всіх, хто загинув?
Олександр Биковець, священник

«ВОВКИ» та «ВIВЦI»

27 грудня, 2002 - 00:00

Не треба бути компетентним у політиці, щоб зробити висновок: рік, що минає, з політичного погляду був непростим. Політологи називають його «роком конфліктів», «роком ексцесів», але головне — це був рік парламентських виборів, що наклало відбиток на весь сценарій політичного життя країни. Багато надій, які пов’язувалися з розвитком ситуації у поствиборний період, не виправдалися. Сьогодні у нас немає ні структурованого в загальноприйнятому розумінні парламенту, ні створеної за всіма канонами цивілізованого світу більшості, ні дієздатної відмінної від влади опозиції. Є нові надії. І нові побоювання. Адже наступний рік пройде під знаком наближення виборів Президента. З одного боку, і «вовки» навряд чи будуть ситими, і «вівцям», як завжди, перепаде. Але з другого — факт близьких виборів дає підстави для певного оптимізму, оскільки влада, щоб заручитися підтримкою виборців у 2004 році, буде змушена робити щось виразне і корисне для платників податків. Про уроки 2002-го і прогнози 2003-го — експерти «Дня».

ПОЛІТИКА НА «ТРІЄЧКУ»


Сергій ТЕЛЕШУН, доктор політичних наук, президент фонду «Співдружність»:

— Виходячи з прислів’я «коней на переправі не міняють», 2002-й рік можна гіпотетично назвати «переправою». Переправою, я сказав би, у нове політичне п’ятиріччя. Адже за плечима, по-перше, парламентські вибори, по-друге — формування на нових засадах системи законодавчої влади, і по-третє — наявність нових форм у взаємостосунках між владою та опозицією.

Політичний рік, що минає, був дуже важливим. Закінчується процес реалізації інтересів різних політико-економічних сил в Україні. Окрім того, в значній мірі викристалізовується позиція щодо нашої країни зарубіжних партнерів зі Сходу та Заходу. Та от чи вдасться нам змінити її — це вже інше питання. Схоже, сьогодні політики виходять в основному з тактичної мети або стратегічних бажань, не поєднуючи тактичну і стратегічну мету як систему реалізації своїх політичних інтересів. Багато емоцій, «візантійської» підкилимової гри, непомірних амбіцій, а також відсутність знань з проблемних питань. Важко сказати, що представники політичних сил в Україні змогли реалізуватися в 2002 році на «відмінно». Як підсумок, в якійсь мірі українським політикам можна поставити «трієчку» в цьому політичному році.

Що стосується прогнозів, то наступний рік характеризуватиметься завершенням переходу до формування реальних груп впливу на політичну та економічну ситуацію в Україні. Паралельно остаточно оформиться ставлення країн — стратегічних партнерів (передусім США, Росії та Європейського Союзу) до України. Водночас розгориться ретельна підготовка до президентських виборів.

БОРОТЬБА ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ


Олександр ДЕРГАЧОВ, редактор журналу «Політична думка»:

— 2002-й рік був дуже насичений політичними подіями. Йдеться не лише про парламентські вибори, але й про суперечливі процеси як у вищому законодавчому органі країни, так і в структурі усієї виконавчої вертикалі. Україна, без сумніву, стоїть перед серйозним вибором, і на порядку денному — зміна парадигми політичного розвитку. Очевидним виявилося те, що домінуючі останнім часом тенденції призводять не лише до незадовільного стану, нестабільності, постійної кризовості, але й до неефективного урядування та поглиблення соціальних проблем. Однак політична система, на жаль, не могла адекватно зреагувати на ці обставини. Навпаки, ми спостерігаємо, як влада будь-що прагне зберегти саму себе в теперішньому вигляді. А тому зрозуміло, що можливості її еволюції в бік більшої демократичності обмежені. Пригадується, вже було кілька спроб здійснити політичну реформу, і сьогодні ми спостерігаємо чергову невдалу спробу. Очевидно і те, що остання не має на меті якісного оновлення та демократизації країни. Це можливе, скоріш, шляхом певного компромісу між потужними угрупованнями.

У держави, як на мене, немає перспективи без оновлення політичної еліти, без повернення довіри до влади. Цей рік дав дуже багато прикладів боротьби двох протилежностей в українському суспільстві. Очевидно, процеси (після невеличкої «різдвяної» паузи) матимуть продовження як у стані влади, так і у стані опозиції. Україна дійсно має альтернативу: або європейська модель, або погіршений російський варіант (за умов відсутності ресурсів, нафто- і газодоларів). Водночас, на мою думку, альтернатива полягає у поверненні до демократичних перетворень. Вона передбачає, насамперед, побудову влади у відповідності до волі виборців.

Заради справедливості слід зазначити, що в 2002 році був натяк на більш демократичні вибори. Тому саме цю тенденцію треба було б посилювати у майбутньому.

Як підсумок, 2002-й рік був роком прояснення. Прояснення сьогоднішньої політики та наявних їй альтернатив.

«ОГЛЯДИНИ» ЛІДЕРІВ

Вікторія ПІДГОРНА, Центр соціально-політичного проектування:


— Велике значення у 2002-му політичному році мали березневі парламентські вибори. Вперше в їх ході було сформовано більш-менш демократично налаштовану опозицію. Думаю, це стало можливим у результаті зміни настроїв в суспільстві. Суспільство фактично проголосувало за оновлення влади. Водночас вибори у березні стали свідченням того, що українське суспільство відрізняється від своїх пострадянських сусідів за багатьма параметрами. Так, українські виборці виявилися раціональнішими за росіян чи білорусів (які реагують на популістські лозунги і риторику демагогічних лідерів). Вони проголосували досить прагматично, про що свідчить провал на виборах виключно рекламних проектів (Команди озимого покоління, Партії зелених)...

Окрім цього, парламентські вибори стали попередніми перед президентською кампанією виборами. Власне, в парламенті опинилися партії і блоки лідерського типу (побудовані навколо фігури одного лідера, причому останній — потенційний кандидат в президенти). Тобто суспільство, можна сказати, попередньо оцінило можливості кандидатів.

Проте, як виявилося згодом, представники опозиції так і не змогли домовитися між собою. Причинами цього є, зокрема, слабка команда, відсутність чіткої парламентської стратегії. Тобто опозицію наразі не відрізняє наявність стратегічного мислення, спрямованого на конвертацію свого виборчого результату в результат контролю над інститутами влади.

До очевидних підсумків року можна віднести дефіцит уваги як з боку більшості, так і з боку опозиції до виборців та їхніх побажань. Незважаючи на те, що всі начебто намагалися апелювати до українських громадян, ніхто реально не враховував їхні інтереси на практиці. Власне, прагнення влади не спиратися на політичну ініціативу громадян призводить до поглиблення політичної кризи. Без зворотного зв’язку та постійного вимірювання настроїв суспільства політична криза не вирішиться.

ШЕРШЕ ЛЯ ФАМ

Віктор РИБАЧЕНКО, віце-президент асоціації політичних психологів України:



— У контексті політичних процесів, що відбулися, я виділив би наступне. Початковим етапом стали вибори до парламенту, які показали прагнення більшості громадян не тільки відкинути несимпатичну їм систему, але й готовність висунути лідера певного типу. Власне, результат виборів закріпився у певних цифрах і міг знаменувати переворот у нашій політичній історії. Однак повороту не відбулося, тому що розпочався наступний етап — післявиборча боротьба. Остання засвідчила неспроможність переможців закріплювати свій виграш. Як наслідок, створена в процесі завоювання висот у Верховній Раді більшість, по суті, переграла результати виборів. І почався третій період, розпал якого ми зараз спостерігаємо. Він полягає в перерозподілі сил і зон впливу.

Що ми бачимо сьогодні? У опозиції не вистачає сил взяти владу, але вистачає їх для блокування парламентського процесу відверто агресивними методами. Разом з тим більшість, взявши різними методами певні парламентські висоти, не в змозі їх с захистити.

Тепер щодо політичних особистостей 2002 року. Все більше відчувається, що Президент — лідер, який у перспективі відходить. Він схожий сьогодні на ватажка зграї, який ще здатен переламати хребта будь-якому супернику, однак вже не в змозі бути сталим лідером на перспективу. Глава Адміністрації Президента Віктор Медведчук, який свого часу зробив відвертий ривок, нині пішов у «підпілля» і займається розстановкою кадрів. Тобто він наразі в тіні, але «тінь» його тимчасова.

Спікер ВР Володимир Литвин, як виявилося, прагне стати головою всього парламенту, а не лише більшості, однак цей дуалізм не завжди йде йому на користь. Загалом же відсутність сильного лідера, який би тримав парламент в руках, дуже позначається на поведінці ВР.

Прем’єр Віктор Янукович спричинив певне порушення політичного балансу. Ймовірно, у «політичному резерві» є ще декілька осіб, які чекають свого виходу на політичну сцену в «останньому акті».

Найсильнішою фігурою в опозиційному таборі є, безумовно, Юлія Тимошенко. Помітно, що саме вона є диригентом останніх подій у парламенті. Інші опозиціонери — Мороз і Симоненко — сьогодні лише грають «масовку».

Тепер стосовно уроків. Коли порушуються об’єктивні закони політичних процесів і амбіції окремих політичних гравців штовхають їх на волюнтаристські кроки, процеси мстять. Вони ламаються, гальмуються, перестають розвиватися логічними шляхами. Ось пояснення того, чому ми сьогодні спостерігаємо «колапс» політичного життя в країні. першому реальному кроці — формуванні коаліційного уряду, який по праву може претендувати на перемогу в номінації «політичний експеримент року». Але долю цих ініціатив, які за інших умов претендували б на роль головних подій року, поставила під серйозний сумнів нинішня парламентська криза і черговий виток політичної напруженості.

ЕКСПЕРИМЕНТ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ


Володимир ФЕСЕНКО, Бюро політичного консалтингу «Пента»:

Головна подія 2002 року в Україні, яка визначила і характер, і смисл політичних процесів протягом усього року, — вибори до Верховної Ради й органів місцевого самоврядування. Одна з непрямих, але дуже важливих для суспільства функцій виборів полягає в тому, що вони знімають політичне напруження, що нагромадилося в суспільстві протягом міжвиборного періоду. Громадяни країни, виступаючи в ролі виборців, вирішують соціально-політичні протиріччя і конфлікти, що мають принципове значення для подальшого розвитку суспільства.

У 2002 р. вибори не тільки не вирішили нагромадження політичних суперечностей, але й посилили їх. І виборча кампанія, і результати виборів, і політична структура нового складу Верховної Ради чітко позначили вододіл між двома конфліктуючими таборами — «за» і «проти» збереження нинішнього політичного режиму, «за» і «проти» нинішнього Президента країни. Кожен табір неоднорідний, розрізнюється за ступенем помірності/радикалізму своїх «за» і «проти», але мимоволі чи усвідомлено, чи внаслідок збігу обставин, — усі провідні парламентські сили, абсолютна більшість народних депутатів мали позначити свою належність до того чи іншого політичного табору. Формалізація до кінця року пропрезидентської й одночасно проурядової парламентської більшості та протилежної їй опозиції закріпили цю тенденцію.

Подібна політична структуризація мала б безперечне позитивне значення, якби не низка обставин. По-перше, склалася майже патова ситуація. Обидва табори не в змозі у цей час рішуче переламати хід подій на свою користь. По-друге, ідеологія конфлікту, політичної війни переважає над об’єктивною потребою в компромісі. І свою частку відповідальності за це несуть обидві сторони.

Минулий рік міг би стати точкою відліку на початку політичної реформи, задекларованої Президентом, і в її

Додатковим чинником політичного напруження стало ускладнення відносин України зі США, фактичне заморожування інтеграційних процесів за лінією відносин із Європейським Союзом.

Чи стане 2003 рік роком вирішення конфліктів, що визначають політичні процеси в країні? З погляду формальної політичної логіки і подієвого навантаження, що припадає на майбутній рік, навряд чи. Як уже зазначалося, політичні конфлікти в умовах демократичного (або хоч би претендента на таке) суспільства вирішують на виборах. Найближчі вибори — президентські — мають, згідно з Конституцією, відбутися не раніше осені 2004 р. Але якщо парламентська криза затягнеться і набуде більш гострих форм, то теоретично не можна виключати і позачергових парламентських виборів. Поки їх імовірність відносно невелика, але якщо депутатський корпус Верховної Ради не знайде виходу з тупика, в якому він опинився, то Президент може зважитися і на крайні кроки. Вже сама загроза розпуску Верховної Ради може примусити депутатів піти на пошук компромісу.

Груднева парламентська криза — не перша, і, найімовірніше, не остання в роботі нинішнього складу Верховної Ради. Цілком можливо, що український парламент до президентських виборів так і працюватиме в режимі млявої законодавчої діяльності, що чергується періодами політичних загострень і криз.

2003 рік — перехідний від парламентських до президентських виборів. Підготовка до майбутніх президентських перегонів визначить політичний зміст року. Пропрезидентський табір буде стурбований виявленням у своєму стані наступника Л. Кучми і вирішенням «проблеми Ющенка». Найімовірніше, обидві проблеми так і не вдасться вирішити повністю. «Спадкоємець» або з’явиться на безпосередній початок президентської виборчої кампанії, або буде зроблено вибір на користь сценарію «колективного наступника». Що стосується «чинника Ющенка», який, до речі, є проблемою не тільки для пропрезидентського табору, але й для опозиції, і, найцікавіше, для самого Віктора Андрійовича, то і тут кардинальних змін чекати не випадає. Рейтинг лідера «Нашої України» завмер у «мертвій точці» 25% і ніяк не реагує на зовнішні подразники і політичні потрясіння.

Чергова «священна війна» опозиції проти Л. Кучми закінчиться традиційним результатом, тобто нічиєю. Зовнішній вияв бурхливої активності за повної відсутності результату. Ця формула стосується не тільки діяльності опозиції, але й перспектив конституційної реформи. В умовах жорсткого парламентського протистояння малоймовірно, щоб виникла конституційна більшість із питання реформування політичної системи країни. Мабуть, єдина серйозна інтрига майбутнього року — доля уряду В. Януковича. Із загрозою дефолту і проблемою зовнішньої заборгованості він впоратися може, але чи вдасться йому уникнути «підстав» і «підніжок» у власному таборі? Нинішній прем’єр, схоже, всерйоз вирішив приєднатися до гри під назвою «наступник», і це йому може дорого коштувати (як у прямому, так і в переносному значенні).

Таким чином, 2003 р. стане роком локальних політичних конфліктів і періодом підготовки до майбутньої великої битви. У цій ситуації навряд чи можливі грандіозні події. Але… є суб’єктивне відчуття великих несподіванок. Зрештою, який Новий рік без сюрпризів?..

«НЕЗВАЖАЮЧИ»

Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Центру соціальних досліджень «Софія»:


— Я назвав би 2002 рік роком «незважаючи». Оскільки на тлі остаточного розчарування населення в політиці й політиках дані останніх опитувань, по- перше, демонструють непоганий відсоток віри в державу, в незалежність і якесь майбутнє. Це свідчить про появу звички жити в певних сталих умовах, що вельми опосередковано стосуються бурхливих процесів, які, якщо вірити телевізору, відбуваються на території СНД. І це аж ніяк не антиросійські настрої — скоріше зниження ностальгійних.

Другий момент. Рік «незважаючи» ще й у тому сенсі, що політикам не вдалося розгойдати суспільство (й це за дуже важкого становища провінції). Тобто влада за десять років не змогла перемогти реформи, про які так багато говорила. І нехай вона виправдовується чим завгодно (опозицією, поганим парламентом), але неспроможність влади просунути реформи за такий час — негативний показник.

Третій підсумок 2002 року — початок, хай і в конкурентній і жорсткій боротьбі за владу, структуризації влади. Поки вона йде не стільки за політико-ідеологічними критеріями, скільки за корпоративно-груповими. Саме тому в нас така дивна більшість і така дивна опозиція. Але у будь-якому разі це, звичайно, крок порівняно з попередніми роками.

І, нарешті, останній штрих стосується, передусім, «пересічного громадянина», нормального українського обивателя, який, незважаючи на технологічні й політичні прийоми, виявився готовим до того, щоб відрізняти оце саме «слово» і «діло». Свідченням цього є підсумок року, не відзначений ні переворотом, ні взяттям «зимового», ні великим захватом від більшості.

ВИБІР «НА ВІДКУП»


Олег МЕДВЕДЄВ, політтехнолог:

— Специфіка року, на мою думку, полягає в тому, що, з одного боку, суспільство продемонструвало досить високу громадянську зрілість. Оскільки, всупереч всілякому зомбуванню, підконтрольності ЗМІ партії влади тощо, народ все одно зміг зробити свій вибір. З другого боку, суспільство виявило кричущу громадянську незрілість, дозволивши владі розпорядитися підсумками виборів на свій розсуд. Крім цього, в році, що минає, влада займалася сама собою й абсолютно забула про економіку. Уряд нічого не реформував, нікуди не втручався. Словом, ніяких серйозних рішень прийнято не було.

РІК ЕКСЦЕСІВ

Вадим КАРАСЬОВ, політолог:


— Політичний рік, що минає, продовжив провідний тренд попередніх півтора року, коли політичний процес (або, швидше, ексцес) визначався травматичною — для правлячого класу, як проте, і для опозиції, — подією: касетним скандалом. Він викликав розкол еліт, кризу лідерства, розпад коаліції правих і центристських політичних сил, нові зовнішньополітичні дилеми і дипломатичні вузли. Травматичний досвід попереднього року керував політичними подіями поточного року, спрямовуючи їхній перебіг переважно за сценарієм стресу. З цього погляду 2002 рік не випадав із циклічно-кризової траєкторії української політики останнього часу: криза — «паузна» рівновага — нова криза (і т. д.). Така траєкторія мала також і просторову проекцію: парламент — «вулиця» — парламент…

Якщо говорити про владу, то вже не перший рік вона нагадує вершника на родео, завдання якого полягає виключно в тому, щоб втриматися у сідлі. А опозиція в своїх діях схожа на іншого вершника — з відомого літературного анекдоту: «Він скочив на коня і помчав у різні сторони».

Водночас була і своя специфіка. Це був рік виборів — причому буквально весь рік. Парламентські вибори, почавшись із передвиборної кампанії в березні, завершилися лише під кінець року. Остаточні результати, переможці і переможені, ті, хто виграв і хто програв, визначилися фактично в овертаймі — обранням нового прем’єр-міністра і формуванням нового Кабінету. Спискове лідерство «Нашої України» в березні, невизначена затяжна ситуація «двох більшостей» у парламенті, непереконливий списковий результат блоку влади змусили останню реагувати на поствиборну кризу в оперативному режимі. Безперспективність «Єди», відсутність у влади рейтингового лідера і популярного «фронтмена», зліт одних і падіння інших груп впливу в структурі правлячих еліт породили стійку потребу в перегрупуванні влади (це провели у стилі «гарячої ротації»).

Пропрезидентським елітам довелося прийняти електоральний і рейтинговий виклик Віктора Ющенка і блокувати створення більшості на базі «НУ». Ющенко в свою чергу, знаходячись в «сандвічі» між опозиційною трійкою і владою, так і не зміг знайти вихід, виявивши «нездатність до здатності» знайти виграшні позиції у владному торзі і конвертувати свій депутатський мандат в урядовий. Виплутуючись із головоломної ситуації і вирішуючи кон’юнктурні і тактичні завдання, президентські сили одночасно зрушили з місця зміни фундаментального значення. У цьому контексті рік, що минає, позначає найважливіший надлом і перехід на парламентську логіку влади, до коаліційного (нехай і в недосконалій формі) уряду, що спирається на парламентську більшість (нехай і регульовану ззовні). Інституційна реформа і парламентаризація політрежиму перейшли в площину реальної політики. Питання лише в тому, за сценарієм якої з сторін — влади чи опозиції, відбудеться остаточний перехід до нової республіки. Явна тактична перевага поки на боці першої. Що не відміняє знаковості і значення самого процесу.

І, можливо, головне. У році, що минає, почалася реальна зміна еліт. Не за радикальним і опозиційним сценарієм, а через перегрупування, пошук оптимальних режимів «співіснування», «співжиття» основних політичних картелів і ресурсних груп, залучених до орбіти пропрезидентського центру. З цього погляду важливо, чи зможе пройти «кастинг» на наступника пропрезидентська «коаліція» в 2003 році — вирішальному у другій президентській п’ятирічці.

За задумом, епоха «після Кучми» має характеризуватися великою коаліцією ресурсних еліт. Це загалом не суперечить духу і трендам нової епохи, в якій пануватимуть ресурсний і конкурентоспроможний типи еліт, допущені до транснаціонального клубу (досить указати на Америку Буша та путінську Росію). А стержневим напрямом як внутрішньої, так і зовнішньої політики буде боротьба за ресурси та їх розподіл і приріст. Це може багатьом не подобатися і не відповідати традиційній європейській демократичній міфології, але ресурсна коаліція влади і консолідація правлячого режиму з ресурсних — у всіх значеннях цього модного слова — інтересів надає українському політкласу шанси виходу на глобальні і конкурентні позиції. Бути конкурентоспроможними, з «драйверськими» якостями на внутрішніх і зовнішніх ринках, бути в тонусі і хорошій кондиції для участі в глобальних альянсах та коаліціях, перевизначаючи і зміцнюючи завтрашні сильні позиції країни, — вимоги, які формулюють особливості кризової політичної реальності 2001—2002 років і запити нової великої геополітичної гри, ставки якої більш значущі, ніж кілька років тому. Якщо це так, то результати «поганого» і напівкризового політичного року можуть виявитися обнадійливими тенденціями нового.

Підготували Наталя ТРОФІМОВА, «День», Ірина КУХАР
Газета: 
Рубрика: