Я — з Макіївки!

За останній час в українську суспільну свідомість міцно вкорінилися дві власні назви — Єнакієве і Макіївка. Ці міста обросли стереотипами, а про те, як насправді живуть жителі цих міст, — українці мають тільки туманні здогадки. Хоча... Хіба знають житомиряни, як живуть, скажімо, у Миргороді чи Миколаєві (чи тому, що обласний центр, чи тому, що на Львівщині)? Чи мають уявлення жителі Джанкоя про життя в Коломиї? На жаль, український інформаційний простір не надає нам такої можливості. Тому «День» вирішив запропонувати читачам розповісти, як живуть ваші земляки на вашій частині України. Отже, ми чекаємо на ваші розповіді за адресою [email protected] або 04212, м. Київ, вул. Маршала Тимошенка, 2л. Тим часом до вашої уваги матеріал Сергія Соколовського з овіяної міфами Макіївки.

Мій типовий робочий день починається так: раптом, серед солодкого сну, як скажений починає кукурікати будильник (сигнал вигадав не я, а годинникові майстри зі всюдисущої «країни чаю»). За вікном здебільшого ще не розвиднялося, подвійний склопакет заважає розгледіти, що там за погода намічається на сьогодні. Прочиняти ж кватирку категорично не рекомендується: вранішній смог у моєму рідному місті здатен звалити з ніг будь-якого старожила, навіть загартованого роками неконтрольованих викидів в атмосферу всілякої гидоти повз очищувальні фільтри (доки екологічна інспекція досапує собі на м’яких подушках).

РАНОК

Колись про півмільйонну Макіївку ходив анекдот, що це, мовляв, місто веселих людей: коли вітер дме на південь, то радіють ті, хто мешкає у північних кварталах, і навпаки. Це через металургійний комбінат, що, власне, породив місто з невеличкого села (заснованого нібито козаком Мокієм). Завод, з усіма своїми домнами та мартенами, «прописався» прямісінько в майбутньому міському центрі. Будував його за царських часів консорціум бельгійсько-німецьких інвесторів з назвою «Уніон». Нині, до речі, саме так іменується єдиний розкручений місцевий телеканал, контрольований «регіоналом» Василем Джарти. За чутками, йому також належать обидві макіївські газети. Мабуть, це зручно — не треба витрачати сили на конкуренцію.

Але спочатку про завод. Розповідають, що з перших днів існування його ніби переслідував злий фатум: аварії, банкрутства та часті зміни власників. Аж під завісу радянської влади Макіївському металургійному комбінату нарешті пощастило: якісь скажені німці запропонували у борг прокатні стани, демонтовані на аналогічному підприємстві бувшої НДР, що якраз переживала щастя входження в родину капіталістичного Заходу. Іноземці, мабуть, вважали, що вони перехитрили «совків», впарили, хоч і у кредит, застарілі агрегати, яким у об’єднаній Німеччині була б одна дорога — на брухт. Наївні люди! Після кількох перепродажів від ММК залишилися лише вивіска на заводоуправлінні, реальні ж активи розійшлися по фірмах «крутих пацанів». А німці й досі розбираються, з кого, власне, вимагати грошики.

Однак останнім часом «старий-новий» метзавод здебільшого простоює, а от ранковий смог чогось залишився таким самим густим та смердючим. Це я констатую вже дорогою на місцеву автостанцію, увіллявшись до щільної колони таких самих, як я, макіївчан «на виїзд».

Взагалі, спостерігати нашу міську автостанцію між шостою-сьомою годинами ранку, це «щось окреме». Виникає ілюзія, нібито вся Макіївка подається кудись світ за очі, дожовуючи поспіхом на посадкових платформах хот-доги та докурюючи першу за сьогодні цигарку. Регулярної роботи в місті практично не залишилося, позакривалася більшість вугільних шахт, заводів, заводиків та фабрик. За такої скрутної ситуації у величезній пригоді городянам став Донецьк, куди з Макіївки їхати «від центру до центру» якихось 20 кілометрів. Прилаштувалися щодня гасати до обласного центру на заробітки тисячі макіївчан. На автостанції навіть обладнали осторонь спеціальний майданчик для жовтих «бусиків», що один за одним відправляються у донецькому напрямку.

ДОРОГОЮ

Відстоюючи в набитій маршрутці, що називається, на одній нозі, неминучі 27 хвилин дороги (хронометраж давно зроблено та багаторазово перевірено), думаєш про бозна-що, аби тільки не задрімати. Ось Центральний макіївський ринок: самі ж городяни іронізують, що нашому місту приблизно двісті років, а от базар — мінімум на десять років старший. Ринок, дійсно, розлогий та «з традиціями». Колись, за радянських часів, впритул до торжища тулилися циганські та татарські халупи. Пошукачів дефіциту — припустімо, норкової шапки чи запасних частин до легковика — серед ринкових рядів перехоплювали колоритні наводчиці, які, придивившись до потенційного клієнта (чи, бува, не перевдягнений оперативник), потім вели його вглиб «шанхая», подалі від закону та його носіїв у погонах. Правда й те, що дехто, занадто довірливий, з тих кримінальних нетрів вже ніколи не повертався.

Сьогодні на Макіївському центральному ринку за прилавками стоять здебільшого люди інтелігентні: учорашні інженери, гірники, вчителі. Торг іде жваво, бо єдиного достойного конкурента ринку — Макіївський ЦУМ однієї ночі вщент спалили «невідомі» (упертий власник, що не схотів ділитися з рейдерами, терміново подався за кордон). Базарні ціни зовсім «не кусаються», втім, покупці часто-густо заїжджі: у корінних макіївчан статки десь на рівні уживаного мотлоху (тож «Long live second hand!»).

Майже на виїзді з міста — несподіване скупчення сучасних гіпермаркетів. То вигнанці, яким заборонив розміститися у привабливій шахтарській столиці «хазяїн заводів, газет, пароплавів». Хлопці-бізнесмени не розгубилися і поставили свої торгові точки розміром «гектар на гектар», на межі між двома населеними пунктами, хоч трохи з макіївського боку. Теоретично податки мають потужнім водоспадом падати саме до нашої міської казни, втім, я як пересічний городянин щось не помічаю покращання, ані за станом доріг, ані в захаращених скверах чи обідраних фасадах багатоповерхівок.

Відразу за «Продай-сіті» починається Донецьк, відповідно, з «бусиків» висаджуються перші заробітчани, аби невдовзі уп’ястися в монітори офісних комп’ютерів, стати за прилавки гастрономів, спуститися в ремонтні ями під чужі дорогущі лімузини.

Чи існує насправді славнозвісне «макіївське братство»? Я особисто вважаю, що так. Справа не лише в тім, що на ринку праці Донецька мусимо конкурувати з робітниками Ясинуватої, Авдіївки, Горлівки, Харцизська, інших «міст-супутників». Макіївка колись виникла шляхом злиття робітничих — шахтних та заводських — селищ, але цей процес так ніколи і не закінчився. Хлопчик, що народився десь на Гвардійці чи у Ханжонковому, змалку засвоює, що він є член неформальної територіальної спільноти, яка і виховає, і битися навчить, і, якщо така доля випаде, передачі до буцегарні носитиме. Й навпаки — чужі пацани за визначенням вороги, від яких годі чекати чогось хорошого. Тож тримайся своїх, підтримуй своїх — у гурті виживеш. З роками принцип лише поступово поширюється на все наше чимале місто, тільки й того.

В Україні стали говорити про хвилю «макіївських», яка нібито, слідом за кількома хвилями «донецьких», накрила столицю і найбільші мегаполіси. Але ж той самий Джарти виростав у сільському райцентрі Старобешеве, а до Макіївки потрапив після інституту, за розподіленням. Головний міліціянт Анатолій Могильов взагалі народився в Петропавловську-Камчатському, навчався у Слов’янську (між іншим, на викладача фізики). Хто ж залишається? Хіба що «младорегіонал» Віталій Хомутинник — на міському базарі крамарі ще, мабуть, пригадають спритного хлопця, що «спеціалізувався» на турецьких джинсах.

Ті сьогоднішні «макіївські» при владі — судді, політики, правоохоронці — вони, працюючи в нашому місті, знайшли одне одного, створили закрите акціонерне товариство на довірі, стали частками системи. Проте казати, що вони і є справжня Макіївка — як на мій погляд, занадто.

Але мені варто поспішити на прохідну підприємства, де я працюю. Далі мінімум вісім годин, буде не до балачок.

УВЕЧЕРІ

Зворотна дорога додому тягнеться майже вдвічі довше, через кілометрові транспортні затори. А от пасажирів у «бусиках» помітно меншає , і я здогадуюся чому. У чималій Макіївці лише один театр — юного глядача. Рівно стільки ж залишилося музеїв та кінотеатрів. Багато хто з «наших» воліє після роботи максимально покрутитися по Донецьку, відсьорбнути від культурного життя, елементарно розважитися.

Орієнтир середини шляху — Окружна донецька дорога. До речі, вже кілька років влада сусідніх міст сперечається за тутешні території. Формально вони макіївські, але донеччани уперто доводять: все, що опинилося всередині асфальтованого кільця, має належати їм. Пропонують провести місцевий референдум. Наш міський голова Олександр Мальцев, звісно, категорично не погоджується на усілякі там плебісцити. Адже Донецьк — це холодна вода цілодобово, а не за графіком, як у Макіївці. Навіть гаряча вода у багатоповерхівках, про яку макіївчани давно забули, яка вона є. Неважко змикитити, яким буде вердикт народу. Але й «інтерес» Донецька вираховується дуже просто: елітні ділянки під забудову на Окружній стрімко піднімаються у вартості. Хто розподілятиме їх — бідняком не помре, це точно.

Читав у «вечірці», що лише за опалення макіївчани заборгували 120 млн гривень, чималі неплатежі також за вивезення сміття, решту комунальних послуг. Мовляв, тому й вода подається за годинником, біля під’їздів кучугури смердючого непотребу, а до іржавого тролейбуса заходиш, наче до атракціону «Лабіринт жахів». З одного боку, нібито справедливо. А з другого — який сенс сплачувати за опалення, якщо батареї зненацька стають холодними саме в тріскучі морози, коли без них вижити у квартирі вельми проблематично? Дві правди на одну Макіївку.

Маю підозру про існування ще одної — третьої правди життя. А саме: до рідного міста ми, макіївчани, звикли повертатися, немов до дешевого готелю — аби лише переночувати. Ви бачили дурня, який би, наприклад, самотужки ремонтував унітаз у винайнятому на певний термін номері?

Хоч, якщо чесно, на заїжджому дворі «без зірочок» — хіба то життя?..