Як зупинити олігархізацію влади

Це явище загрожує Україні, вважає директор Центру перспективних соціальних досліджень при Міністерстві праці та соціальної політики i НАН України, доктор політичних наук Валентина ГОШОВСЬКА.

— Олігархізація влади — це новий для українського політикуму термін. Що він означає? Це коли до влади приходять олігархи? Але побутує думка, що у Верховній Раді нинішнього скликання майже 300 мільйонерів. Чому ж термін «олігархізація влади» з’явився лише зараз?

— Йдеться не про кількість олігархів у парламенті, а про класичну систему олігархізованих партій. Це явище було відоме на початку 20-х років у Європі. Олігархізація в українському варіанті — це коли свої правила гри нав’язують 4—5 найбагатших партій. Вони були вже тривалий час у парламенті групою чи фракцією. Тобто мали багато можливостей проводити власні закони, лобіювати ідеї. Один депутат може поставити якесь питання, але його не вирішить. А якщо йдеться про групу чи фракцію, то вона має силу запропонувати закон, провести його, проконтролювати, як він виконується. Партії, представлені у Верховній Раді групами впродовж кількох скликань, є повноцінними суб’єктами законодавчої влади. Вони й належать до олігархічних. Лідер у таких партіях не змінювався більше 10 років. У них надзвичайно великий центральний комітет і свої контролюючі ревізійні органи.

— Нас намагаються переконати у перевагах таких «потужних» політичних сил. А в чому їх небезпека?

— Ці партії здатні задушити будь-яку ініціативу осередків — обласних, місцевих, районних. Якщо ті не погоджуються з чимось, їх моментально розпускають. Ці сили настільки фінансово збагачені і мають сталий електорат, що це дозволяє їм за рахунок авторитету, проплати послуг засобів масової інформації нав’язувати будь-яку думку, «протягувати» будь-яку ідею, яка, не виключено, може йти врозріз iз інтересами народу. Найбільшої шкоди вони завдали в період переходу від мажоритарної виборчої системи до партійної. І зробили абсолютно все, щоб ухвалити «найтрагічніше» виборче законодавство в Європі. Венеціанська комісія дала йому вкрай негативну оцінку. Закон про вибори дуже недосконалий плюс недосконалі зміни до Конституції, які стосуються виборчого процесу. Нагадаю, такі зміни вносилися і лобіювалися лідерами партій, які понад 20 років перебували у Верховній Раді і робили все, аби ще на 5 років закріпити за своїми партійними силами парламентські крісла. Вони створили закон чітко під себе. Відбулося своєрідне консервування еліт. Контроль за виборчим процесом у ЦВК буде лише з боку парламентських партій. Бюджет за рахунок платників податків матимуть лише парламентські партії. А він, до речі, дуже великий. І нікого з народу не запитали, чи він хоче фінансувати ту чи іншу партію. І може вийти так, що мій податок буде використовуватися на партію, яку я вважаю ворожою суспільству.

— Україна йде своїм шляхом чи повторює чиїсь помилки?

— Був період і в Італії, коли після мажоритарної впроваджувалася пропорційна виборча система. Народ побачив, скільки вона завдала збитків. Провели референдум і скасували цю систему. І в нас теж таке може бути. Думаю, нам не обминути політичних, економічних, моральних, духовних проблем. Деградації, до певної міри. Мине небагато часу, — і люди зрозуміють, що значить не мати свого депутата.

Тому виборці повинні знати поіменно тих, хто ініціював ці зміни. Хто наш герой. Я думаю, що це ті ж політики, які свого часу зробили Україну закритою для світу через дезінформацію з продажем «Кольчуг», загибеллю журналіста Георгія Гонгадзе. Вони й створили внутрішню кризу з нинішнім виборчим законодавством. Задля власних інтересів — під власні партії. Скомпрометували Україну. Як вони могли допустити цей хаос? В один день відбудуться вибори до парламенту і до місцевих рад. Видаватимуть одне «простирадло» з прізвищами кандидатів в депутати до Верховної Ради, інше — до обласної, а потім — до міської, районної чи селищної. Крім того, вибори міського голови. Людина повинна як мінімум 30—40 хвилин витратити на ознайомлення зі списками. Скільки виборців за таких умов зможе пропустити виборча дільниця? Максимум 25 відсотків. Чому ніхто не подумав про це?

— Дехто вважає, що, згідно з новим законодавством, депутат перебуватиме в залежності від свого партійного лідера, не матиме права на власну точку зору...

— Це справді так. Імперативний мандат робить майбутнього народного депутата кріпаком, поденщиком у керівника фракції. Політичні лідери вирішуватимуть усе самі, — навіщо їм народні депутати. Адже нове законодавство позбавляє депутата можливості радитися з народом, чи мати свою власну думку. Зранку він лише повинен отримати вказівку, як голосувати — і ні вліво, ні вправо. Тому сьогодні окремі фракції при формуванні списків беруть зобов’язання, що депутат ні за яких обставин не може «зрадити» фракцію. Тобто мати власну думку.

У мене складається враження, що незалежно від того — ліві чи праві, вже давно сформувався своєрідний синдикат сил, які нав’язують переконання, що ніхто й ніколи, крім цих 5—6 партій, не може бути в парламенті. Це дуже небезпечно, тому що люди піддаються таким політтехнологіям.

— Отже ви не вірите соціологічним опитуванням і прогнозам?

— Я, як громадянин, багатьом прогнозистам не довіряю. Я помітила тенденцію: перед з’їздами партій, коли мають затверджуватися списки, у них різко зростав рейтинг. Одним прогнозували 160 місць у майбутній Раді, іншим —120, 110. Люди переконані: з багатих викачують гроші.

Саме нинішнє законодавство дало можливість розвиватися досі небаченій партійній корупції і торгівлі місцями у списках. І нікого не цікавить, професійна ця людина, чи ні. Не дивно, що в цьому парламенті будуть люди, які ніколи не писали законів, і ніколи не будуть їх писати, та вони їх і не читатимуть. Я вважаю, що це трагічно для майбутнього складу Верховної Ради. Розуміння цього і змусило мене йти на вибори. Я не можу жити за принципом «моя хата скраю». Залишилося ще три місяці до виборів, і потрібно зробити все, щоб зламати таку ситуацію. Громадськість не повинна стояти осторонь того, хто, які сили прийдуть у парламент.

— Проте переважна більшість населення розгублена. Люди не знають, за кого голосувати. У лідерах, яким довіряли ще рік тому, вони розчарувалися. Вважають, що «помаранчеві» не просто не виправдали їхніх сподівань, а зрадили. В чому, на вашу думку, причина таких настроїв?

— Зрозуміло, що сьогодні мислячі люди в певній моральній депресії, — вони не бачать, за кого голосувати. Їм не подобаються зараз практично всі політичні сили, які задекларували себе лідерами передвиборчого процесу. Вони проти непрофесійності, яка простежується серед керівників різних галузей і різного рангу. Коли, приміром, пересічний цирульник за рік стає кандидатом і доктором наук. Найбільша, на мій погляд, проблема — у відсутності стабільного середнього класу. Ми проголосили Україну соціальною правовою державою. Це норма в конституціях переважної більшості країн, в яких від 60 до 80 відсотків населення становить середній клас. Така ситуація — в Іспанії, Швеції, Фінляндії, Данії, Норвегії та багатьох інших європейських державах. Там дуже багато зроблено для лікарів, вчителів, бібліотекарів, технічної і сільської інтелігенції, представників дрібного бізнесу. У нас же за ці роки нічого не зроблено для становлення середнього класу. Пригадую, два роки тому збиралися в державі провести велику конференцію на цю тему, але це вже так і залишилося на рівні розмов. Цієї проблеми ніхто не помічає й зараз, а, відповідно, не робиться жодних зусиль для її вирішення. А відсутність середнього класу, як відомо, веде до глибокої соціальної поляризації, яка і відбулася у нас в Україні. З одного боку, ми маємо 0,01% надзвичайно багатих, 1% дуже багатих, 5—6% — багатих. І лише від 6 до 12 відсотків представників середнього класу. А решта — 70 відсотків населення України — належать до категорії бідних. Бомжі, безпритульні діти, переважна більшість пенсіонерів і працездатного населення з низьким рівнем оплати праці. Замкнуте коло бідності породжує цілу низку проблем. Сільська талановита молодь не може здобути вищу освіту і зайняти належне місце в суспільстві. Навіть якщо вона навчається на безкоштовних відділеннях, не всі батьки спроможні оплатити її перебування в місті: харчування, одяг, проїзд. Соціальна поляризація стала прірвою. Вона не сприятиме консолідації суспільства — швидше навпаки, поглиблюватиме руйнівні процеси. І якщо ми говоримо про єдність, консолідацію, то повинні запропонувати програму подолання прірви між найбагатшими та бідними.

— Є думка, що в парламенті мають бути якщо не багаті, то, принаймні, не бідні. Тоді у них, мовляв, не виникатиме спокуси нечесно наживати капітал...

— Я не думаю, що їм будуть близькі інтереси народу, від якого їх відділяє прірва. Коли ми кажемо, що в нас кілька сімей мільярдерів, то повинні знати, що ніхто з них не користується філософією, яку сповідували багаті меценати XVIII і XIX століть. Нинішні українські мільйонери забули про народ, на обмані якого вони нажили величезний капітал. Як можна за кілька років отримати такі прибутки? В інших країнах процес нагромадження приватного капіталу триває століттями. Працювали на нього діди, батьки. А в нас — за кілька років. І нікого це не дивує. Хіба не морально запитати, звідки у них такі гроші? Навпаки — аморально не запитати. Взяти для прикладу хоча б Польщу. Там немає людей з капіталом понад 40 мільйонів. А в нас — серед багатих типове явище. У той же час в занепаді цілі галузі, з яких олігархи висмоктують усі прибутки. Взяти, приміром, шахти. Молоді люди працюють під землею за невеликі зарплати з реальною загрозою для життя. Якщо народ не навчиться розрізняти, хто є хто, ми не піднімемось із цієї прірви ніколи.

— У передвиборчий період, коли на населення чиниться шалений інформаційний тиск, розібратися в ситуації непросто. Як відрізнити щире бажання розбудовувати державу від дешевих обіцянок?

— Блок Євгена Марчука має достатньо професіоналів, щоб донести цю правду до людей, запропонувати програму, аби в країні в максимально короткий період сформувався середній клас. Якщо його не буде, то про соціальних сиріт, яких лише офіційно нині 200 тисяч, а насправді до мільйона, нікому буде дбати. Ситуацію не врятує навіть те, що ми будемо виплачувати по вісім з половиною тисяч при народженні дитини. Я цікавилась статистикою за останні 9 місяців. На жаль, при отриманні 8 тисяч гривень жінки залишили в пологових будинках удвічі більше дітей, аніж торік, коли їм не платили таких грошей. Якщо ми будемо наскоком, епізодами, латанням дірок вирішувати цю соціальну проблему і не матимемо цілісної системи — нічого не вийде.

— А як ви відрізняєте справжнього патріота України від лжепатріота?

— Відрізняю насамперед за тим, як він говорить про Україну. Я не чула ніколи, щоб, приміром, росіянин чи поляк сказав: «Ми живемо в ЦІЙ країні». А ми вже звикли до цього словосполучення —«в ЦІЙ країні». І, здається, забули, що це НАША країна. Мене спочатку це дуже обурювало, боліло. І я для себе поділила таких людей на дві категорії. Це або неосвічені, несвідомі, або вороги своєї країни. Якщо він не називає Україну «моя держава», я його не сприймаю.

— Поняття «олігархізація влади» — це лише партійна площина проблеми? Олігархи, які за будь-яку ціну прагнуть потрапити до списків, теж становлять загрозу розбудові демократичного суспільства?

— Є дві складовi — «олігархізація політична» і «олігархізація списків». Остання сформувалася не так давно. Олігархи, які ще кілька років тому були в тіні і казали: «Не царська це справа — тиснути на кнопки», сьогодні всіма силами прагнуть потрапити до парламенту. Вони йдуть за недоторканістю, щоб бути у команді та якимсь чином впливати на процеси в суспільстві. А це вже надійна гарантія збереження і розвитку їхнього бізнесу. А ще з’явилося бажання закріпити в суспільній свідомості думку — він може розбудувати країну так, як власне підприємство. Але який стан справ на переважній більшості таких приватизованих підприємств, ми теж добре знаємо. Що з вугільною промисловістю робиться, з газом, з нафтою. Я знаю, як важко справжнім фахівцям працювати в цих сферах, коли різного рівня олігархи втручаються в роботу державного службовця, вимагаючи задовольняти насамперед їхні інтереси. Зростання вартості російського газу дуже вигідним буде й для українських олігархів, які займаються видобутком вітчизняного блакитного палива. Його продають сьогодні по 60 чи 70 доларів, а якщо ціна зросте до 230, порахуйте, якими стануть їхні прибутки. Я вважаю, влада має починати не з підвищення вартості газу для населення, а з інвентаризації українських свердловин. Треба, щоб люди знали, кому вони належать. А для власників потрібно, як це вже зроблено в Росії, визначити граничний прибуток, приміром, 10 відсотків від видобутку. Решту віддати на розвиток соціальних програм — освіту, медицину. Треба наводити порядок.

— Боротьба за владу, ймовірно, призводитиме до погіршення економічної ситуації. Хто може стримувати цей процес?

— Ми повинні чітко усвідомлювати, що в зв’язку з парламентськими виборами загостриться економічна ситуація. Поки сформується парламентська більшість, оберуть спікера, призначать міністрів, — теж пройде багато часу. Це не буде так швидко, як би хотілося. Тим паче в Україні, де скільки гетьманів, стільки амбіцій, політична еліта схильна до власної переоцінки. Тому цей процес буде довгий і тривалий. І тут потрібна сила, професійна, яка з одного боку єднатиме, а з іншого — знатиме, як виходити з усіх цих ситуацій.

— То все-таки, чи можна протистояти насильницькій пропаганді кількох потужних партій?

— Ті партії та блоки, які йдуть на вибори і вже зареєструвалися, повинні обов’язково укласти між собою угоду. І знайти форми співпраці, щоб протистояти олігархічним партіям. Я переконана, цю надзвичайно темну перспективу олігархізації влади сьогодні ще не пізно зламати.