ЗВИЧАЙНИЙ ЛУКАШИЗМ КУЧМОКРАТIЇ
Наші, «котрі стоять на сторожі», мужньо запобігли. Чому саме — то байдуже. Два дні центр Києва стояв на вухах. На вухах стояли МВС, СБУ і Нацгвардія. А держтелерупори улещували вуха населення, розвішуючи на них звичний продукт свого виробництва. Профспілка «Солідарність», котра організувала приїзд у Київ, щоб продемонструвати гасла «Кучму — геть», привела режим і його сторожових псів у дике здивування: невже в електоральному полі, де росте всенародна любов до чинного і безальтернативного, є ганебні залисини? Хто такі? А ну, паспорти на стіл, а ну, під об'єктиви в анфас і профіль! Хто Кучму не любить? Оголосіть весь список, будь ласка! Аргумент одного з пікетників у телекамери: «Скільки можна терпіти: Україна на колінах, у дранті і повному лайні!» — як пом'якшуюча провину обставина зарахований бути не може. Логіка у влади інша: ризикнули на відкриті акції протесту, та ще й в організованому порядку — шиємо «спробу організації масових заворушень» чи, як ляпнуло ГРТ Березовського, поспішивши на допомогу — «спробу захоплення адміністративних будинків». І так класно наші силові «профілактували»! У середу, постоявши біля Верховної Ради з антикучмівськими гаслами, в оточенні стягнутого, мабуть, з усього Києва силового резерву (у сквері навпроти ВР браві бійці правопорядку та їхні «сусіди» — типові «пересічні громадяни», хіба що тільки з дерев не звисали), пікетники колоною знялися з місця. Пристойні спокійні люди, багато жінок, молодих пар, а схожих на пролетарів, чиє знаряддя булижник, — практично немає. Це вони збиралися громити і захоплювати адміністративні будинки — з держаками національних прапорів у руках? Засмикалася вся силова рать, заговорили рації, заворушили губами, притискаючи вухо до плеча, «пересічні громадяни»... Атас! Iде жменька (на тлі бойового резерву) людей і зрідка кричить «Кучму — геть!» Тривога! Всім приготуватися! На розі Шовковичної кутами зімкнули ряди втеплені міліціонери — але на прорив ніхто не йшов... Колона наближалася до повороту на Банкову. Готовність номер раз! На розі стояв автобус, у ньому тужили хлоп'ята в амуніції за повною програмою. Близько десятка товаришів міліціонерів нерядового складу стояли поряд. «Дозвольте проконсультуватися, — сказала я, коли пікетники крокували повз нас униз, до Хрещатику, — скільки, по-вашому, в колоні людей?» «Та сотня, може», — з великою зневагою відповів один чин. «А тоді дозвольте ще раз проконсультуватися, — зі щирою цікавістю запитала я, — а скільки вас тут і навіщо так багато?» Чин стрепенувся і з явним почуттям «міліції, яка мене береже», зробив відмашку рукою: «Женщiна, ідіть отсюда, не мєшайтє работать... Ну і шо, шо преса! Ідіть отсюда!» Повідомивши чину, що він зовні здається пристойною людиною і я приношу йому свої вибачення за те, що помилилася, я пішла до адміністрації Президента, щоб порахувати, скільки бійців там, біля загороджувальних грат, готувалися до бою. Шість десятків, не менше, та в автобусі — півсотні, та вздовж вулиці, та в під'їздах і підворіттях, та «штатські»... Виходило, що на кожного чоловіка в колоні пікетників припадало переважаючих сил разів у п'ять...
Кому і що продемонструвала наша влада, погравши в гру «сама садочок я саджала, і сама його поллю»? Для кого й навіщо роздувалася велика «булька» про підготовку масових заворушень, яким відважно запобігли наші мужні правоохоронці, що виглядали так само смішно, як бойовий розрахунок, який викотив гармати, щоб постріляти по горобцях? Це ми для заїжджих представників Ради Європи так розстаралися? Чи ми дуримо власний народ, показуючи йому на тлі подій у Мінську, що в нашого «миротворця», як на кладовищі, все спокійненько і, на відміну від Білорусі, українському народу немає чого боятися потрясінь, хоч є нехороші люди, «близькі до так званої «канівської четвірки», які хочуть дестабілізувати ситуацію в нашому мертвому царстві? До речі, відразу запитання: чому можна організовувати акції на підтримку Кучми, але не можна — в протест? Адже не можна — ми всі це бачили. І тому Білорусь сьогодні — це не усунення, яке чинна влада намагається використати собі на користь. Це наша дійсність, яка поки ще злегка закамуфльована рештками недорозвинутої демократії, але за всіма ознаками «білорусизація» процесів в Україні набирає обертів і, якщо її не зупинити 31 жовтня, наслідки будуть ще жахливішими, аніж на батьківщині Лукашенка.
Цікаво, що, опитуючи депутатів на цю тему, я почула від Анатолія Матвієнка, що «Відкрита політика» вже готує заяву з приводу «лукашенізації» України. Страх прийдешнього вже витає в повітрі? Надвечір 20 жовтня документ з'явився.
«Відкрита політика» змушена констатувати, що ситуація в Україні не набагато краща від білоруської. Нехтування правами людини, неприкрита цензура в ЗМІ, інформаційна блокада політичних опонентів, переслідування за політичні погляди — ось портрет нинішнього режиму Леоніда Кучми.
У зв'язку з цим ми закликаємо всі провідні демократичні сили України не допустити реалізації в країні білоруського варіанту. Нинішня вітчизняна верхівка набагато підступніша від білоруської, бо знищує незалежність і свободу під гаслами демократії, не змінюючи символіки. Єдино можливий спосіб усунення небезпеки «лукашенізації» України — обрання нового керівника держави на виборах 31 жовтня.
Закликаємо всіх громадян країни об'єднати свої зусилля на виборах, щоб не об'єднувати їх пізніше в маршах Свободи під кийками спецпідрозділів нині вірних Леоніду Кучмі «правоохоронців», — сказано в заяві «Відкритої політики».
Олександр Ємець вносить свої корективи: «Хоч я не раз використовував термін «білорусизація політичного життя України», якщо підходити глибше — є істотна різниця. Між тоталітарним режимом і авторитарним відмінність у тому, що за тоталітарного режиму лідера дійсно люблять. І Сталіна справді любили, і Лукашенка справді люблять — це я бачив на власні очі. У нас цього немає. У нас типові елементи авторитаризму. Владі плювати на населення, і робиться те, що вважає за потрібне влада, незважаючи на те, люблять її чи ні».
Якщо суспільство покірливо «проковтне» те, що відбувається в передвиборну кампанію, — а саме тут чинна влада повністю розкрила своє лице, то де ми опинимося? Олександр Ємець вважає: «Швидше за все, буде ще гірше. Мені здається, вже сьогодні не Леонід Данилович вирішує питання, а саме та група кланів, яка орудує такими грошима, що Президент змушений слухатися. Ми сьогодні бачимо ситуацію, що почалася за Кравчука, коли дуже великі гроші стають сильнішими від публічної влади».
Але сьогодні, як здається, жах ситуації полягає в тому, що чим далі, тим більше підтверджень тому, що силові «чини», а не «олігархи» в оточенні Кучми, за якими полює керівник «Антимафії» Григорій Омельченко, стали незалежною, непідконтрольною суспільству силою. Саме вона, ця сила, користуючись всією потужністю своїх легальних структур, запекло рятує себе від розплати, яка прийде з відставкою Кучми. Силові чини в передвиборну кампанію зайшли дуже далеко, так далеко, що, в разі чого, їм уже не зірки на погонах і не лампаси доведеться рятувати... А нари — вони жорсткі для всіх. А бігти їм, на відміну від олігархів, немає куди. А мости спалені... І тому вони ладні на все, на будь-які провокації, і в них завжди існуватиме «тільки одна версія» — як при загибелі Чорновола (який, був би він живий, жодного голосу на заході України Кучмі не залишив би та й, на відміну від Удовенка, з такою передвиборною кампанією навряд чи змирився б), та й у разі замаху на Вітренко (що одночасно вирішувало двоєдине завдання, даючи новий виток розкрутці «народній улюблениці» при «утопленні» історично ненависного Кучмі Мороза, з бризками на всю «канівську четвірку»).
Колишній старійшина НДП, котрий на знак протесту проти підтримки Кучми вийшов з «партії влади», академік Ситник згоден: «Сьогодні силові структури очолюють люди, які, безсумнівно, підуть на все, щоб зберегти чинного Президента, тим самим насамперед зберігаючи себе. І якщо вони всі виграють, то це призведе до такого зміцнення того, чим вони всі разом займаються! Те, що ми сьогодні називаємо «тенденціями», потім стане нормою життя. Бо при владі такі люди не зупиняються. Я особисто побоююсь перемоги Президента Кучми тому, що відхід від демократичних норм, який закладається сьогодні, — це надовго. І силові, і несилові структури, і все його оточення сьогодні ще побоюються. Але, здобувши перемогу, не тільки нині чинна влада, а й її послідовники в країні, відкинутій назад, запровадять, можливо, на 15, 20, 30 років напівдемократію, напівтерор, напівфашизм, що завгодно, але генеральна лінія буде, безумовно, не демократія».
Артур Білоус процес розглядає під своєю точкою зору: «Ситуація в Білорусі дуже схожа з українською. Ви пам'ятаєте, що саме уряд Кебича розкручував Лукашенка, розкручував антикорупційну тему, після цього джин був випущений з пляшки і зжер усіх, хто свого часу його в цій пляшці зростив. Подібно до цього наша влада розкручує Наталю Михайлівну Вітренко. Дай Бог, щоб я помилявся, але ті білоруські політики, які відвідували Україну, помічають схожість один в один... На жаль, суспільство не має імунітету до такої агресивної бацили неуцтва».
Навряд чи цій меті — задньому ходу Вітренко — прислужаться останнього передвиборного тижня масовані телевикриття довіреної особи Мороза Сергія Іванченка. У будь-якому разі потерпіла і Наталя Михайлівна буде головною героїнею ударної акції. Адже надія Кучми, лідер КПУ Петро Симоненко, цілком може програти Наталі Михайлівні. А сподівання на те, що у другому турі фальсифікація пройде максимально успішно, оскільки у Вітренко не вистачить сил здійснити контроль на дільницях, а конкуренти, що припинили боротьбу, їй не допоможуть — ці сподівання можуть не виправдатися... Проте варто звернути увагу і на відповідь Мороза: якщо у другий тур таки вийдуть за сценарієм Кучма і Симоненко — ліві за Кучму голосувати не будуть... Такий капкан на себе поставила Банкова, яка сьогодні наполегливо немовби топить «опонентів»-шанувальників «слов'янського Союзу» і бацьки Лукашенка на нескінченно тиражованих кадрах мінського побоїща...
І цікавим є те, що білоруська влада увесь фільм створила на «спецзйомках», які доводять, нібито подіями в Мінську керували російські журналісти. У нас же керівник прес-центру СБУ хіба не з цією «сенсаційною» новиною вийшов на брифінг — мовляв, російські ЗМІ знали і заздалегідь готувалися освітлювати «масові безпорядки у Києві». І річ не в тім, що провокація була саме у «попереджувальному» повідомленні СБУ про «прийдешні безпорядки» тій же пресі. А в тому, які вони схожі — білоруська та українська влади — прийомами і творенням образу ворога, ставленням до преси, опозиції, прав і свобод громадян...
У пошуках ворога ми пішли набагато далі і значно небезпечніше. Днями у найтиражнішій «Кримській правді» з'явилася публікація із явно провокаційним антитатарським змістом. Крім іншого, у ній повідомляють «за свідченнями джерел»: «..наприкінці листопада на ПБК відбудеться конференція чеченських польових командирів із представниками кримських ісламістських організацій фундаменталістського спрямування... Будуть вирішувати, що робити далі — з Кримом, із нами, невірними». А ще зауважено, що «тісний зв'язок кримських ісламістів із чеченськими зміцнюється щодня і щогодини: є дані, що в Керчі, Феодосії, інших населених пунктах Криму представники чеченських польових командирів (...) за безцінь скуповують квартири для членів сімей бойовиків». Є і такий пасаж: «Воїни Аллаха», які, між іншим, убивають людей в Росії, навчаються, зокрема, і «мистецтву» вбивати, не тільки в таборах Хаттаба, але і в Криму».
Чи варто згадувати, що для Криму, де антитатарський психоз тлів завжди, набуваючи час від часу більш або менш гострих форм, публікація такого роду — це щось на кшталт літра «бухла» на «старі дріжджі»? Що робить влада, яка нібито турбується про стабільність у суспільстві і спокій своїх громадян? Мовчить. При цьому СБУ в Криму обіцяє свою реакцію, але «народжує» її наприкінці другої доби під тиском преси, яка не втратила розум, і, вочевидь, після тривалих консультацій з Києвом. У результаті практично нічого не підтверджуючи, але й не спростовуючи, СБУ видала таке: «Скомпоновані у статті в гіперболізованому вигляді матеріали переважно вже публікувалися у пресі і не є сенсацією. Подібна інформація раніше перевірялася, однак фактів протиправної діяльності не засвідчено. Окремі моменти, подані у статті, заслуговують на увагу компетентних органів, і вже проходить перевірка їхньої достовірності. Варто зазначити, що організація та ефективність боротьби з екстремізмом і тероризмом в Україні, як і у всьому світі, виходить на загальнодержавний рівень і залежить не тільки від професіоналізму співробітників спецслужб, але й від позиції кожного громадянина, в тому числі представників ЗМІ, які формують громадську думку».
Спробую ствердити, що кримське керівництво СБУ знає — газета опублікувала провокаційну балаканину. Також зауважу, що заявити про це кримські професіонали не можуть, і вдаються до немислимих словесних викрутасів. Чому? Автор публікації, котрий вкинув у кримське суспільство фугас, дивно підписався ім'ям «Дмитро Куликов». І саме це ім'я ми зустрічаємо у кучмівському штабі Пінчука, де реальний Дмитро Куликов керує медіапроектами. Якщо це випадковий збіг — то який він характерний і знаменний! Режим в агонії зі своїми найманцями проводить «спецоперації», про що не раз попереджав Євген Марчук, у перелік яких входять і розпалювання міжнаціональної ворожнечі, і нагнітання у країні психозу, і провокації всіх мастей і масштабів. Вони ніскільки не піклуються про те, що потім ростиме на грунті, обробленому за тактикою випаленої землі, тому що їхнє завдання — будь-якою ціною залякати народ до такої міри, щоб навіть Кучма видався йому батьком рідним!
А ви кажете — білорусизація. А я кажу — це звичайний лукашизм кучмократії, і він не в перспективі, він — уже, він чекає на підтвердження своїх повноважень на виборах. І лише тоді його не прикрите нічим, окрім сьогоднішньої брехні, рило явить себе у всій своїй потворності.
