Наприкінці року за доброю традицією «День» звернувся до своїх авторів, постійних читачів, партнерів та експертів із проханням відповісти на чотири запитання нашої новорічної анкети. Чесні відповіді з одного боку виступають «маркером» того, як країна провела рік, які шанси використала, а які безповоротно втратила. З другого — слугують певним прогнозом очікувань у 2016-му. Переконані, що вам цікаво буде з ними ознайомитися.
1. Чим вам найбільше запам’ятався 2015-й рік? Які події року, що минає, змінили Україну і світ?
2. Чим 2015 рік для вас особисто був особливим?
3. Кого вважаєте героєм і антигероєм року?
4. 2016-го наше видання відзначає 20-річчя свого існування. Ви і «День»: ваша історія.
Остап ДРОЗДОВ, ведучий телеканалу ZIK:
1. Колись згодом 2015 рік аналітики будуть вивчати як переломний рік у делегітимізації влади. Саме 2015 рік став точкою неповернення для української влади. Вона так нічого і не зрозуміла. Підтримка президента Порошенка ідентична підтримці Януковича два роки тому. Підтримка Яценюка перебуває в зоні статистичної похибки. Довіра до нинішнього парламенту з героями АТО така ж мізерна, як і до попереднього парламенту. Невіра в правосуддя така сама. За всіма параметрами ми маємо ідентичну картину зневаги українців до найвищої влади, як і напередодні Революції. І це, мабуть, рекорд для будь-якої влади – за два роки так стрімко стати старою. 2015 рік показав, що весь зріз українського політикуму (включно з усілякими сотниками, комбатами та правдолюбцями) вже належить до старої генерації. Для народу всі діячі наверху, які навіть половини своєї каденції не відбули, — уже списаний матеріал. Тому для себе я визначаю 2015 рік як рік найдинамічнішого розчарування. Це підтвердила вкрай низька явка, з якою країна вперше стикнулася 2015 року. Нас поглинає епідемія абсентеїзму – свідомої неучасті громадян у виборах, яка є ознакою бойкоту політиків. 2015 рік став водорозділом суспільства на абсолютну більшість, яка всього-на-всього відключилася від державотворення, і на меншість, яка все ще за інерцією продовжує вірити у зміни. 2015 рік відкинув нас назад. Якщо ця тенденція зберігатиметься, то ми рано чи пізно прийдемо до повного обнулення своєї державності. Або навпаки – до створення паралельного суспільного простору, який мінімально перетинатиметься з державним.
2. Цього року я остаточно прийшов до тези про перезаснування України. Як ніколи раніше, я дуже виразно побачив, що проект «Україна моделі 1991-2015» повністю себе вичерпав. Я виразно побачив, що система не може саму себе зламати, а народ не здатен, не хоче і не може перезаснувати свою державу. Я заперечую слово «перезавантаження», тому що абсурдно сотні разів перезавантажувати інфіковану систему. Треба наново все перезаснувати, з нуля, з іншими параметрами на старті. Влада цього ніколи не забезпечить, а народ у своїй більшості усунувся від державотворення. Саме тому під кінець цього року я для себе закрив «проект України» як псевдодержави кланово-олігархічного типу. Вона мені вже не цікава як така. Якщо у 2016 році запрацює безвізовий режим – проект Україна перестане цікавити й більшість населення. Люди просто сприйматимуть свою державу як територію абсурду, територію антижиття з антиправилами, територію змарнованих шансів. Україна зразка 2015 не є модерним явищем, отже, весь креативний, якісний, продуктивний сегмент населення буде її зневажати. У цьому немає нічого апокаліптичного. Навпаки – усвідомлення краху проекту України в її кланово-олігархічній моделі є дуже корисна й необхідна річ. Але ще не всі готові до цього. На жаль, суспільство воліє пристосуватися до системи і рухатися по міліметру, тоді як весь світ за вікном галопує. Я, звісно, нікуди не дінуся з цього корабля, тому й надалі буду вивчати анатомію дна і прояви деградації політикуму.
3. У нас один збірний атигерой – політикум як такий. Він дискредитований повністю. Загалом це непогано. Єдине побажання до нього – ніяких реформочок, тому що всі вони фасадні, вони всього-на-всього припудрюють стару бабу, яка хоче виглядати сучасною. Я б порадив нашим політикам якнайшвидше завалити все, що можна, і не відтягувати цю театральну агонію. Цьогорічний герой – теж збірний. Це Європа. Ми живемо на її гроші. І керуємося її рішеннями. Європа вже змирилася з тим, що корупцію в Україні побороти неможливо. Це те саме, що боротися проти алкоголізму в Росії, чи проти салату олів’є в новорічну ніч, чи проти обрізання юдеїв на сьомий день. Європейці для себе зрозуміли, що українці віками вчилися виживати в обхід закону. Корупціонер – це завжди добрий ґазда, взірцевий господар, який дбає про родину. Він ставиться у приклад для наступних поколінь. А чоловік, який живе на одну зарплату, — лох, наївний дурачок. Наші західні партнери уже змирилися з тим, що корупція є обов’язковою частиною філософії державного управління в Україні і що кожна українська влада буде красти. Саме тому Захід запровадив зовнішній фінансовий моніторинг (Яресько). Я скажу так: без тиску Заходу Україна уже б давно стала синьо-жовтою Росією. Європейський вектор руху України – це не наслідок дій уряду, а наслідок геополітичного рішення світових гравців. Мене це цілком влаштовує. Я теж вважаю, що західні стандарти треба насильно імплементувати в Україні, а не чекати, поки і народ, і його влада роздуплиться. Без Заходу Україна – ніщо, територія тотального «вечернего квартала».
4. Я щороку не втомлююся відзначати, що газета «День» потрібна країні як камертон високого мислення, неприземленого. Мені подобається у «Дні» відсутність безпомічної шароварності, якою так грішать різні «новонавернені» ЗМІ. Газета «День» дає Україні глобальний вимір розуміння себе, руйнує шкідливі міфологеми про «український пуп землі». Газета ніби вмонтовує Україну у вищі світові процеси, і це полегшує самосприйняття. Газета «День» не є і не може бути масовим виданням – і Слава Богу. Вона повинна працювати на якісну меншість, яка й витягне свою країну з «королівства кривих дзеркал».
