«Героями року є наші військові»
Війна змушує нас визначитися відносно того, яку державу ми хочемо побудувати. Вже майже три роки війна для нас — це жорстокий і прискіпливий екзаменатор, навіть певною мірою час одкровення. Розкручені ідоли стали розчаруванням. Терміни на кшталт «боротьба з корупцією» та «необхідність реформ» вицвіли від відсутності конкретних дій. Проте залишається надія на те, що народ, який зміг у час страшних випробувань мобілізуватися, створивши рухи добровольців і волонтерів, зрештою здатен і до старанної, надскладної роботи з розбудови держави.
Цей рік був 25-ю річницею відновлення Україною незалежності. В Декларації про державний суверенітет, написаній рукою дисидента Левка Лук’яненка, значиться ключова фраза про «тисячолітню традицію державотворення». Експерти «Дня» в черговий раз зробили зріз часу нашого, без сумніву, історичного періоду, в якому українці випробовуються не лише на міцність, а й на спроможність виправдати згадану фразу, що прописана в паспорті держави.
Отже, наприкінці року за доброю традицією «День» звернувся до своїх авторів, постійних читачів, партнерів та експертів із проханням відповісти на чотири запитання нашої новорічної анкети. Чесні відповіді з одного боку виступають «маркером» того, як країна провела рік, які шанси використала, а які безповоротно втратила. З другого — слугують певним прогнозом очікувань у 2017-му. Переконані, що вам цікаво буде з ними ознайомитися.
1. Які події 2016 року, на вашу думку, вплинули на Україну і світ?
2. Чим рік, що минає, став особливим персонально для вас?
3. Кого вважаєте героєм і антигероєм року?
4. 2016-го наше видання відзначило 20-річчя свого існування. Ви і «День». Які проекти газети за всі ці роки відіграли найбільшу роль для розвитку нашого суспільства?
Андрій ЛЮБКА, відомий український письменник, блогер «Дня»:
1. Не буду оригінальним, якщо скажу, що обрання Трампа президентом США не так змінило, як засвідчило зміни, що вже відбулися у світі, — так званий новий «заколот мас», стадний ефект у глобальній стадії, коли використовуються найнижчі інстинкти та фобії людей задля досягнення сумнівної сатисфакції. Якийсь неосвічений техаський фермер голосував за Трампа не тому, що дбає про майбутнє своєї країни, а тому що він отримував єхидне задоволення, віддаючи голос за людину, яка знущається з жінок, ненавидить «чорних» і китайців, думає лише про гроші. Щось подібне — завдяки використанню «родинних цінностей» і релігії — перед тим відбулося в Польщі. Вірогідно, що така сама доля невдовзі спіткатиме Францію, це світовий тренд. Щодо України, то ми відчули, наскільки цинічною і тимчасовою є «світова політика»: видихнути трохи з полегшенням країна змогла лише тоді, коли Росія перемкнула увагу на Сирію. Тепер Алеппо, а не Київ чи Донбас — на перших шпальтах видань, щодо Сирії відбуваються торги й різноманітні (і безрезультатні) «формати». До України вже нікому немає діла. Це гіркий урок, бо ми любимо, коли нас жаліють, визнають наші жертви і плекають травми; але й корисний: тепер бачимо, що світова кон’юнктура може змінитися, і для нас знову почнуться чорні дні. Тож ні на кого не можна покладатися, а цю паузу слід використати для зміцнення власної обороноздатності.
2. Це був рік інтенсивної праці, я видав нову книжку оповідань «Кімната для печалі», переклав із сербської роман Срджана Валяревича «Комо», із хорватської (разом із Аллою Татаренко) — збірку віршів Марка Поґачара, з англійської — долучився до «Антології молодої поезії США», написав важливий для мене текст про Болгарію, що увійшов до книжки Бібліотеки «Дня» «Сестра моя, Софія…». Словом, було багато роботи, тому в новий рік я входжу з бажанням спокою та відпочинку. Мабуть, зимою писатиму новий роман, вчитимусь кататися на лижах і питиму вино.
3. Антигероєм року є український народ, який — про це свідчать результати соцопитувань — знову з неймовірною легкістю (і дурістю) «клює» на популістські обіцянки, ведеться на зрежисовані телевізійні ток-шоу, охоче споживає локшину, яку йому накидають олігархи через свої телеканали. Я сподівався, бодай у такий критичний період настане протверезіння, але все навпаки — люди прагнуть бути «в чаду», не роблять висновків, готові продатися навіть не за матеріальні цінності, а за саму обіцянку «молочних рік». А героями року є військовики, не ряджені полководці з парламенту, а справжні військовики — офіцери, рядові — які, попри бурі в склянці води нашої політики, ретельно виконують свою роботу, не втручаються в політичні розбірки (хоча спокус і пропозицій ой як багато!), а щодня виходять на свій пост в окопах, полях і висотах — і обороняють Батьківщину. Щодня, систематично, анонімно, без піару — як і належить воїнам.
4. Я — людина книжки, тому мені найбільше імпонують книжкові серії, а в «Дня» — це вже ціла бібліотека. Дуже приємно, що «День» — хоч і патріарх друкованого слова, але дуже впевнено розвивається в інтернеті — про це свідчить бодай кількість підписників у соцмережах. Особисто для себе я планую на 2017 рік передплатити випуск-тижневик «Дня» — є в цьому щось шляхетне, коли листоноша приносить газету, а ти заварюєш каву і розгортаєш перед собою пахучі свіжі шпальти. Як аристократ з англійських фільмів.
